— Не народилася ще та людина, яка зможе мене вбити. Геката пообіцяв, що я буду старшим комісаром, допоки за мною не приїде «Берта». Можна ставитися до Гекати по-різному, але слово своє він тримає. Тому розслабся і не хвилюйся. Тортел неодмінно піде на поступки. — Макбет поглянув на Касі, який мовчки сидів спиною до палі, дивлячись поперед себе у простір. — Що там видно, Сейтоне?

— Біля «Берти» зібралися люди. Схоже, то поліцейські та цивільні. У них кілька автоматів, кілька гвинтівок та дробовиків. Якщо вони спробують напасти на нас із цією зброєю, то значних проблем не виникне.

— А людей у сірих пальтах не видно?

— У сірих пальтах? Ні.

— А в твоєму секторі, Олафсоне?

— Тут теж не видно, сер.

Але Макбет знав, що вони — там. Вони оберігають його.

— Ти знаєш, хто такий Тифон, Сейтоне?

— Ні. Хто це?

— Один грек. Мені про нього Леді розповідала. А потім я в книжці подивився. Була така собі Еос, богиня ранкової зорі, яка викрала собі молодого коханця, вродливого простого хлопця на ім’я Тифон. Попросила свого начальника Зевса, щоб той зробив його безсмертним, як і вона. Тифон не просив собі безсмертя, йому те безсмертя просто нав’язали. Але богиня забула попросити Зевса дати хлопцеві вічну молодість. Второпав, Сейтоне?

— Може, і второпав, та не розумію, куди ви хилите, сер.

— Все щезає, всі довкола вмирають, а Тифон продовжує гнити — старий і самотній. Він нічого не набув, навпаки — опинився в тюрмі, і його вічне життя стало для нього прокляттям.

Макбет підвівся так швидко, що у нього запаморочилося в голові. Похмурий настрій — це просто похмілля після прийому дурману. Під його ногами лежало місто, і невдовзі воно буде невідворотно належати йому, тільки йому — і тоді він зможе задовольняти будь-яку свою примху. Тоді все, про що він буде думати, — це примхи та розваги. Примхи та розваги.

Дафф провів пальцем по тріщині в передній частині низького п’єдесталу, на якому стояла «Берта». Почувся голос Малкольма:

— Вибачте, дайте пройти!

Він підвів очі й побачив, як крізь натовп до вершечка сходів пробирається Малкольм.

— Ви теж чули? — спитав він, зводячи подих.

— Так, — відповіла Кетнесс. — Мені здалося, що обвалиться дах. Схоже на якийсь експериментальний підземний вибух.

— Або на землетрус, — додав Дафф, показуючи на тріщину в п’єдесталі.

— Здається, добровольців прийшло більше, ніж я розраховував, — сказав Малкольм, обводячи поглядом людей, які зібралися біля підніжжя сходів за барикадою з поліцейських авто та великої пожежної машини. — Всі ці люди пожежники та поліцейські?

— Hi. — Ці слова належали чоловікові, який саме піднімався сходами. Макольм поглянув на його чорну уніформу.

— Капітан ВМС?

— Лоцман, — відповів чоловічок. — Фред Ціглер.

— А що ви тут робите, лоцмане?

— Учора ввечері я почув по радіо Кайта, зателефонував знайомим і дізнався про те, що тут має відбутися. Скажіть, чим я зможу вам допомогти?

— Маєте зброю?

— Ні.

— Стріляти вмієте?

— Я десять років прослужив у морській піхоті.

— Добре. Підійдіть до отого чоловіка в поліцейській формі, і він видасть вам гвинтівку.

— Дякую, — Лоцман приклав три пальці до козирка свого кашкета і відійшов.

— А що каже Тортел? — поцікавився Дафф.

— Столичну владу було поінформовано про заручника, — відповів Малкольм. — Однак вони не зможуть допомогти нам, допоки сьогодні вдень не буде виписаний ордер на арешт.

— Господи, та що ж вони собі думають! Над життям людей нависла небезпека.

— Річ у тім, що небезпека нависла над життям однієї людини. А, згідно із законом, цього недостатньо для втручання федеральної влади, якщо такого втручання не запросить сам старший комісар.

— Чортові політикани! А де зараз Тортел? — спитав Дафф, уп’явшись очима у схід. Над краєчком гори бліде блакитне небо ставало дедалі червонішим.

— Він подався до радіостудії, — відповіла Кетнесс.

— Збирається оголосити надзвичайний стан, — додав Малкольм. — Маємо атакувати Макбета негайно, допоки в нас є можливість діяти згідно з наказами мера. Щойно надзвичайний стан буде оголошено, ми перетворимося на злочинців-революціонерів, і всі ці люди від нас відвернуться. — 3 цими словами він кивнув на натовп.

— Макбет забарикадувався в казино, — промовила Кетнесс. — Загинуть люди.

— Так, можуть загинути люди, — сказав Малкольм, беручи в руки мегафон.

— Мої дорогі городяни! Чоловіки та жінки! Займіть свої бойові позиції!

Натовп побіг до барикади біля підніжжя сходів. Люди прилаштували свої гвинтівки та автомати на дахи автомобілів, засіли за спецназівським броньовиком та пожежною машиною і взяли під приціл казино «Інвернесс».

Малкольм націлив мегафон у тому ж напрямку.

— Макбете! До тебе звертається заступник старшого комісара Малкольм. Ми знаємо, і ти знаєш також, що твоє становище безнадійне. Все, що ти можеш зробити, — це скоритися обставинам. Тому звільни заручника й здавайся. Я даю тобі одну — повторюю: одну — хвилину.

— Що він сказав? — гукнув Сейтон.

— Сказав, що дає мені одну хвилину, — відповів Макбет. — Тобі його видно?

— Так, він стоїть нагорі сходів.

— Олафсоне, візьми свою гвинтівку і заткни йому рота.

— Ви хочете сказати, що…

— Так, саме це я і хочу сказати!

— Слава Макбету! — вигукнув Сейтон і засміявся.

— Помовчи, Сейтоне, — сказав Макбет.

Дафф поглядав то на гору, то на свого годинника, то на людей довкола нього. Його руки та плечі нервово сіпались, а коліна та литки почали тремтіти. Окрім шістьох добровольців-спецназівців та деяких полісменів, натовп складався з людей мирних професій — клерків та пожежників, яким жодного разу не доводилося стріляти у ворога. Або самим потрапляти під обстріл. Але вони все одно сюди прийшли. Попри брак підготовки, вони палали бажанням пожертвувати своїми життями. Він відрахував останні три секунди.

Але не сталося нічого.

Дафф обмінявся поглядом з Малкольмом та знизав плечима.

Малкольм зітхнув і знову підняв мегафон.

Раптом Дафф почув удар.

Малкольм відступив назад, мегафон випав у нього з рук і заторохтів по сходах.

Дафф і Флінс зреагували миттєво, кинувшись до Малкольма і закривши його собою, коли той падав на землю. Дафф помацав рукою, шукаючи кров та пульс.

— Все нормально, — простогнав Малкольм. — Піднімайтеся. Він вцілив у мегафон. І все.

— Коли ви наказали заткнути йому пельку, я так зрозумів, що треба було заткнути її назавжди, — крикнув Сейтон. — А тепер вони подумають, що ми злякалися, що ми слабкі.

— Ти зрозумів неправильно, — відказав Макбет. — Тепер вони переконалися, що ми не жартуємо, але ми не божевільні. Якби ми вбили Малкольма, то це дало б їм привід атакувати нас з усім шаленством людей, упевнених у своїй правоті. А так вони й далі вагатимуться.

— Вони все одно нападуть, — зауважив Олафсон. — Погляньте, он наш броньовик. Він наближається.

— Що ж, це міняє ситуацію. Старший комісар має право на самозахист. Сейтоне!

— Слухаю!

— Надай слово братам Гатлінгам.

Дафф визирнув з-за «Берти» на незграбний броньовик під назвою «Зондерваген»,[5] що повільно рухався через майдан до казино «Інвернесс». З його вихлопної труби йшов густий чорний дим дизельного двигуна. Вироблений в Німеччині броньовик був обшитий сталевими плитами і мав куленепробивне скло. План Рікардо грунтувався на стандартній тактиці. Шестеро спецназівців-добровольців мали під’їхати в броньовику до парадного входу, вийти і вистрелити балонами зі сльозоточивим газом у вікна, а потім увірватися всередину в протигазах. Слабкою ланкою плану був той момент, коли вони мали вискочити з авто і вистрелити балонами. Це забере лише кілька секунд, але саме в ці секунди треба, щоб їх прикрили вогнем решта добровольців.