— Слухаю…

— Привіт, Арнольде, це я.

— Харрі?

— Так. Ти на роботі?

— Зараз перша ночі, Харрі! Я взагалі-то нормальна людина, тому лежу в ліжку.

— Пробач. Хочеш повернутися до сну?

— Ну, раз уже ти запитуєш, то так.

— Добре, але оскільки ти все одно вже прокинувся, — на іншому кінці він почув стогін. — Я думаю про Мікаеля Бельмана. Ти працював у КРИПОСі водночас із ним. Ти коли-небудь помічав якісь ознаки того, що його в сексуальному плані цікавлять чоловіки?

Запала довга мовчанка, наповнена рівним диханням Арнольда і шумом близького потяга. По звуку Харрі зрозумів, що вікно у спальні Арнольда розчинене; здавалося, що він на вулиці, а не в приміщенні. Напевно, він уже звик до усіх цих звуків, і вони не заважають йому спати. І Харрі несподівано прийшло в голову — не як осяяння, а як випадкова думка, — що, можливо, в цій справі усе йде так само. Звуки, звичні звуки, — вони не чули їх і від них не прокидалися, а саме до цих звуків їм належало прислухатися.

— Ти заснув, Арнольде?

— Ні, але цей поворот думки новий для мене, тому мені потрібно трохи подумати. Отже. Коли я згадую той час і дивлюся на речі в іншому контексті, то… І навіть тоді я не можу… Але ж очевидно…

— Що очевидно?

— Ні, був Бельман і самовідданий йому цуцик.

— Трульс Бернтсен.

— От-от. Ці двоє, — він знову замовк. Знову прогримів потяг. — Ні, Харрі, я не думаю, що ці двоє були парочкою гомиків, якщо ти розумієш, про що я.

— Розумію. Пробач, що розбудив тебе. Добраніч.

— Добраніч. До речі, зажди…

— Ну?

— У КРИПОСі служив один хлопець. Я зовсім про це забув, але одного разу я увійшов до туалету, а вони там з Бельманом стояли біля раковини з однаково червоними фізіями. Неначе щось сталося, коли ти розумієш. Пам’ятаю, я подумав тоді щось таке, але не надав цьому значення. А той хлопець незабаром після цього пропав з КРИПОСу.

— Як його звали?

— Не пам’ятаю. Напевно, зможу з’ясувати, але не зараз.

— Спасибі, Арнольде. Солодких тобі снів.

— Дякую. А що відбувається?

— Та майже нічого, Арнольде, — сказав Харрі, перервав зв’язок і сховав телефон у кишеню.

Він подивився на полицю з дисками. Ключ лежав на букві "У".

— Майже нічого, — повторив він.

По дорозі у ванну Харрі зняв із себе футболку. Він знав, що постільна білизна біла, чиста і прохолодна, що за відчиненим вікном стоїть повна тиша, а нічне повітря в міру бадьорить. І що він не зможе заснути ні на секунду.

І коли Харрі ліг, він став слухати вітер. Той свистів. Свистів у замковій щілині старовинної чорної кутової шафи.

Чергова оперативного центру прийняла повідомлення про пожежу о четвертій нуль шість. Почувши збуджений голос пожежника, вона відразу припустила, що йдеться про велику пожежу, при якій, можливо, потрібно буде перекрити рух і потурбуватися про цінності, поранених і загиблих. Тому вона здивувалася, коли пожежник сказав, що йдеться про дим, що активував пожежну сигналізацію в одному з барів Осло, що вже зачинився на ніч, і що пожежа згасла сама собою ще до їх приїзду. Ще більше вона здивувалася, коли пожежник попросив їх приїхати негайно. Тоді чергова зрозуміла, що те, що вона спочатку сприйняла за збудження в голосі пожежника, насправді було страхом. Голос його тремтів, як у людини, що багато побачила на своїй роботі, але все ж не була підготовлена до побаченого:

— Це дівчинка. Мабуть, її чимось облили, на стійці порожні пляшки з-під спиртного.

— Де це?

— Вона… вона абсолютно обвуглилася. І вона прив’язана до водопровідної труби.

— Де це?

— Вона прив’язана за горло. Чимось на зразок велосипедного ланцюга. Ви повинні приїхати, чуєте?

— Так-так. Але де…

— Квадратурен. Бар називається "Нірвана". Господи, вона ж зовсім дівчинка…

Столе Еуне прокинувся о 06.28 від дзвінка. Спочатку він чомусь подумав, що це телефон, але потім упізнав трель будильника. Напевно, йому щось снилося. Але оскільки в тлумачення сновидінь він вірив не більше, ніж у психотерапію, то не зробив жодних спроб простежити свої думки у часі. Він ударив по будильнику і заплющив очі, щоб насолодитися двома хвилинами, що залишилися до настання половини сьомого, коли задзвонить другий будильник. Зазвичай у цей час він чув тупіт босих ніг Аврори, що бігла до ванної, щоб першою зайняти її.

У будинку було тихо.

— Де Аврора?

— Ночує в Емілії, — невиразно пробурмотіла Інгрід.

Столе Еуне встав, прийняв душ, поголився і поснідав разом із дружиною в тиші, оскільки вона читала газету. Столе навчився прекрасно читати догори ногами. Він перескочив через статтю про вбивства поліцейських, у ній не було нічого нового, тільки чергові припущення.

— Вона не зайде додому перед школою? — запитав Столе.

— Вона узяла з собою усі речі.

— Он воно як. А хіба добре ночувати у подружок серед тижня?

— Ні, це погано. Ти повинен був утрутитися, — сказала дружина, перегортаючи газету.

— Ти знаєш, що брак сну робить із мозком, Інгрід?

— Норвезька держава шість років оплачувала твоє навчання, щоб ти це знав, Столе, так що, якби я теж знала це, я подумала б, що мене обманюють із податками.

Столе завжди відчував суміш роздратування і захоплення через те, що розум Інгрід з самого ранку працював на повну. Вона послала його в нокдаун, коли ще не пробило й десяти. У нього не було можливості виграти у неї жодного раунду десь до обіду. А насправді він міг сподіватися отримати над нею вербальну перемогу не раніше за шосту вечора.

Над цим він роздумував, виводячи машину заднім ходом з гаража і прямуючи у свій офіс на вулиці Спурвейсгата. Столе роздумував над своєю невпевненістю в тому, що зміг би жити з жінкою, що не посилає його щодня в нокдаун. І що, якби він не знав так багато про генетику, для нього було б повною загадкою, як їм обом вдалося зачати таку милу і чутливу дитину, як Аврора. А потім він забув про це. Рух був напруженим, але не більше, ніж зазвичай. Найважливіше — передбачуваність, а не час, витрачений на поїздку. О дванадцятій призначені збори в Котельні, а перед цим до нього було записано трьох пацієнтів.

Він увімкнув радіо.

Столе почув новину, і в ту ж секунду задзвонив його мобільник. Він інстинктивно здогадався, що між цими двома подіями є зв’язок.

Дзвонив Харрі.

— Збори доведеться перенести. У нас нове вбивство.

— Дівчинки, про яку говорять по радіо?

— Так. Ми, в усякому разі, цілком упевнені, що це дівчинка.

— Ви не знаєте, хто це?

— Ні. Ніхто не заявляв про зникнення людини.

— А скільки їй приблизно років?

— Неможливо сказати, але, виходячи зі зросту і будови тіла, я б сказав, десь від десяти до чотирнадцяти.

— І ви вважаєте, що це може мати відношення до нашої справи?

— Так.

— Чому?

— Тому що її знайшли на місці нерозкритого вбивства. У барі під назвою "Нірвана". І тому що… — Харрі закашлявся, — вона була пристебнута до водопровідної труби велосипедним ланцюгом за шию.

— О Господи!

Він почув, як Харрі знову зайшовся кашлем.

— Харрі?

— Що?

— Ти в порядку?

— Ні.

— Щось… щось не так?

— Авжеж.

— Окрім велосипедного ланцюга? Я ж розумію, що це…

— Перш ніж підпалити, він облив її спиртом. Порожні пляшки знаходяться на стійці. Три штуки, усе однієї марки. І це попри те, що тут великий вибір напоїв.

— І це…

— Так, "Джим Бім".

— …твоя марка.

Столе почув, як Харрі прокричав комусь наказ нічого не чіпати. Потім він повернувся до розмови:

— Приїдеш на огляд місця злочину?

— У мене пацієнти. Може, пізніше.

— Добре, вирішуй сам. Ми поки тут.

Вони роз’єдналися.

Столе спробував сконцентруватися на дорозі, помітивши, що став дихати важче. Ніздрі його роздувалися, груди піднімалися. Він знав, що сьогодні лікуватиме гірше, ніж зазвичай.