Про це теж повідомив Мікаель.

Експертиза службової зброї.

Мікаель сказав, що вона робитиметься у зв'язку зі вбивствами поліцейських, і він сам — щоб показати, що ця акція торкається абсолютно усіх, від нижчих чинів до вищих, — сьогодні вранці здав свій власний пістолет на балістичну експертизу. І що Трульсу належить зробити те ж саме якнайскорше, незважаючи на тимчасове усунення.

Мабуть, уся справа в кулі з Рене Калснеса. Напевно, вони зрозуміли, що вона була випущена з поліцейського пістолета.

Сам Трульс був у безпеці. Він не лише підмінив кулю, але й дуже давно заявив про крадіжку пістолета, яким скористався того разу. Він, звичайно, чекав, прочекав цілий рік, аби бути впевненим у тому, що ніхто не стане пов'язувати крадіжку його зброї зі вбивством Калснеса. А потім він розтрощив ломом двері у власній квартирі, щоб усе виглядало правдоподібно, і повідомив про злом. Він склав довгий список зниклих речей і отримав близько сорока тисяч страховки. Плюс новий службовий пістолет.

Проблема полягала не в цьому.

Проблемою була куля, яка нині лежала в коробці з доказами. У той момент це здалося — як вони там кажуть? — хорошою ідеєю. Але тепер Мікаель Бельман був йому потрібен. Якщо Мікаеля усунуть з посади начальника поліції, він не зможе скасувати усунення Трульса. У будь-якому разі нині вже пізно що-небудь міняти.

Усунення.

Трульс насолодився цією думкою і підняв чашку, щоб відсалютувати своєму відображенню в скельцях сонцезахисних окулярів, які він поклав на стіл перед собою. Мабуть, він розсміявся вголос, бо тайці з підозрою подивилися на нього.

— Не знаю, чи встигну зустріти тебе в аеропорту, — сказав Харрі.

Він проходив повз те місце, де повинен був знаходитися парк, але де члени міської ради в нападі колективного божевілля вирішили відтворити схожу на в’язницю будівлю легкоатлетичного стадіону. Цього року тут проводилися міжнародні змагання, а поза тим не відбувалося нічого. Харрі довелося щільно притискати мобілку до вуха, щоб чути її голос у шумі вечірнього руху.

— Я забороняю тобі зустрічати мене, — сказала Ракель. — Тепер у тебе є справи куди важливіші. А я саме хотіла запитати: може, мені залишитися на ці вихідні тут? Щоб не заважати тобі.

— Не заважати в чому?

— Не заважати бути поліцейським, Холе. Приємно, коли ти робиш вигляд, що я тобі не заважаю, але нам обом прекрасно відомо, в якому стані ти перебуваєш, коли занурюєшся у розслідування.

— Я хочу, щоб ти була тут. Але якщо ти не хочеш…

— Я хочу бути з тобою увесь час, Харрі. Я хочу сидіти верхи на тобі, щоб ти нікуди не міг піти, ось чого я хочу. Але мені здається, що того Харрі, разом з яким я хочу бути, зараз немає удома.

— Мені подобається, коли ти сидиш верхи на мені. І я нікуди не піду.

— Саме так. Ми нікуди не підемо. І в нашому розпорядженні буде увесь час світу, добре?

— Добре.

— Чудово.

— Ти впевнена? Ну, якщо моє бурчання приносить тобі радість, я із задоволенням ще побурчу.

Її сміх.

— Як Олег?

Вона розповіла. Пару разів він усміхнувся. Принаймні один раз посміявся.

— Зараз я мушу раз’єднатися, — сказав Харрі, дійшовши до дверей ресторану "Шрьодер".

— Так? А що у тебе за зустріч?

— Ракель…

— Я знаю, що не повинна запитувати, просто тут так нудно… Слухай!

— Що?

— Ти мене любиш?

— Я люблю тебе.

— Я чую шум руху, значить, ти знаходишся в громадському місці і вголос говориш, що мене любиш?

— Так.

— Люди обертаються?

— Я не дивився.

— Напевно, буде виглядати дитинно, якщо я попрошу тебе зробити це ще раз?

— Так.

Знову сміх. Господи, він зробить що завгодно, тільки щоб мати можливість її чути.

— Ну і?

— Я люблю тебе, Ракель Фауке.

— А я люблю тебе, Харрі Холе. Подзвоню завтра.

— Привіт Олегу.

Вони закінчили розмову, Харрі відчинив двері та увійшов.

Сільє Гравсенг наодинці сиділа біля вікна в глибині приміщення. Стіл, за яким вона влаштувалася, колись був постійним місцем Харрі. Її червона спідниця і червона блуза на тлі великих старих столичних пейзажів, що висіли на стіні позаду, здавалися плямами крові. А рот її був ще червоніший.

Харрі всівся навпроти неї.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт, — кивнула вона.

— Дякую, що так швидко прийшла, — сказав Харрі.

— Я прийшла півгодини тому, — сказала Сільє, кивнувши на порожній келих на столі.

— Невже я… — почав Харрі, подивившись на годинник.

— Та ні. Просто не могла більше чекати.

— Харрі?

Він підняв очі:

— Привіт, Ніно. Сьогодні нічого не потрібно.

Офіціантка зникла.

— Квапишся? — запитала Сільє.

Вона сиділа з прямою спиною, склавши голі руки під убраними в червоне грудьми. Груди її опинилися в рамочці з голої шкіри. Обличчя Сільє увесь час міняло вираз і з ляльково-гарного перетворювалося на щось інше, на щось майже страшне. Єдине, що залишалося незмінним, — ця напруга в погляді. У Харрі було відчуття, що, маючи такий погляд, можна помітити щонайменшу зміну в настрої і почуттях. І що сам він сліпий. Адже він бачив тільки напругу і нічого більше. Бажання чогось, йому незрозумілого. Тому що вона хотіла не лише цього, не однієї ночі, однієї години, десяти хвилин статевого акту, що імітує насильство. Усе було не так просто.

— Я хотів поговорити з тобою з тієї причини, що ти чергувала в Державній лікарні.

— Я вже розмовляла про це зі слідчою групою.

— Про що?

— Чи говорив мені що-небудь Антон Міттет перед тим, як його вбили. Чи не сварився він із ким-небудь, чи не було у нього зв’язку з ким-небудь зі співробітників лікарні. Але я і їм сказала, що це не було окремо взятим убивством якогось ревнивого чоловіка, це робота ката поліцейських. Адже це так, правда? Я багато читала про серійні вбивства, ти б помітив це на своїх заняттях, коли ми дійшли б до цього.

— Немає ніяких занять про серійні вбивства, Сільє. Я хотів запитати, чи бачила ти, як хто-небудь входив і виходив з палати, поки ти там сиділа, чи було що-небудь, що виходило за рамки встановлених правил, що змусило тебе здивуватися, коротше кажучи?

— …чого там не повинно було бути? — Вона посміхнулася. Білі молоді зуби. Два з них нерівні. — Це з твого заняття.

Спина прогнулася більше, ніж потрібно.

— Ну?

— Ти думаєш, що пацієнта вбили і що Міттет до цього причетний?

Сільє схилила голову набік, трохи підвела складені під грудьми руки, і Харрі подумав про те, чи вона робить вигляд, чи насправді така упевнена в собі. Або ж просто вона — людина з психічними порушеннями і намагається імітувати поведінку, яка здається їй нормальною в цій ситуації, але весь час трохи промахується.

— Авжеж, ти так думаєш, — сказала вона. — І ти думаєш, що Міттета потім прибрали, оскільки він надто багато знав. І що вбивця замаскував його вбивство під убивство поліцейських.

— Ні, — заперечив Харрі. — Якби його убили такі люди, труп його втопили б у морі, заздалегідь набивши кишені чим-небудь важким. Я прошу тебе гарненько подумати, Сільє. Зосередься.

Вона зробила глибокий вдих, і Харрі не став дивитися на її підняті груди. Вона спробувала упіймати його погляд, але він уникнув цього, нахиливши голову, щоб почухати шию. Він чекав.

— Ні, нічого такого не було, — нарешті вимовила Сільє. — Усе йшло однаково. Приходив новий анестезіолог, але він з’являвся тільки раз або двічі, а потім зник.

— Добре, — сказав Харрі, засовуючи руку в кишеню піджака. — А як щодо того, хто ліворуч?

Він поклав на стіл перед нею роздруковану фотографію. Він виявив її в Мережі, в картинках Google. На ній був зображений молодий Трульс Бернтсен зліва від Мікаеля Бельмана на тлі поліцейського відділку району Стовнер.

Сільє вивчила фотографію:

— Ні, цього я в лікарні не бачила. А ось того, що справа…

— Ти його там бачила? — перервав її Харрі.