— Зелене?

— Хі… рург…

— Хірургічна маска?

Короткий кивок, і очі знову заплющилися.

Хвилина і п’ять.

Більше від нього нічого було чекати. Харрі став задкувати назад до холодильника. Цього разу все вийшло швидше. Він зачинив за собою дверці, і світло всередині згасло.

Він тремтів у темряві, рахуючи секунди. Сорок дев’ять. Диявол все одно б помер.

Сорок вісім.

Добре, що цю роботу зробили інші.

Сорок сім.

Зелена маска. Трульс Бернтсен повідомив Харрі усе, що знав, нічого не попросивши натомість. Значить, у ньому все-таки залишилось щось від поліцейського.

Сорок шість.

Думати нічого, тут усередині двоє точно не помістяться. Сорок п’ять.

До того ж у нього не було часу відв’язувати його від стільця. Сорок чотири.

Навіть якби б він захотів, часу вже немає.

Сорок три…

Давно вже немає.

Сорок дві.

Дідько!

Сорок одна.

Чорт, чорт!

Сорок.

Харрі однією ногою відчинив дверці холодильника, а другою виштовхнув себе назовні, вирвав ящик з кухонного столу, схопив щось, що нагадувало ніж для різання хліба, кинувся до стільця і почав різати скотч на руках.

Він намагався не дивитися на екран, але цокання чув.

— Кат би тебе побрав, Бернтсене!

Він обійшов навколо стільця і розрізав скотч на спинці стільця і на ніжках. Потім узяв Бернтсена за груди і підвів.

Диявол, звісно ж, виявився дуже важким!

Харрі тягнув його і лаявся, волочив і лаявся, він більше не слухав, що за слова вириваються у нього з рота, тільки сподівався, що вони образять небеса або пекло так, що хоч би хтось із них втрутиться і змінить цю ідіотську, але неминучу течію подій.

Опинившись біля відчиненого холодильника, він запихнув Трульса Бернтсена всередину. Скривавлене тіло склалося і вислизнуло назовні.

Харрі намагався утрамбувати його всередину, але нічого не виходило. Він відтягнув Бернтсена від холодильника, прокресливши на лінолеумі криваві сліди, залишив його на підлозі, відсунув холодильник від стіни, почувши, як дріт висмикався з розетки, і поклав його на бік між кухонним столом і плитою. Потім узяв Бернтсена і завалив його всередину, а сам забрався услід. Обома ногами він проштовхнув його якомога глибше до стінки холодильника, до якої був прикріплений мотор, а сам улігся поверх нього, втягнувши в себе запах поту, крові і сечі, яка витікає, коли ти сидиш на стільці, знаючи, що зараз тебе вб’є на смерть.

Харрі понадіявся, що місця вистачить для них обох, бо проблема була у висоті й ширині холодильника, а не в глибині.

А тепер і глибина стала проблемою.

Прокляття, Харрі не міг зачинити за собою дверці. Бракувало десь сантиметрів двадцяти, але якщо вони не запечатаються герметично, шансів у них не буде. Від ударної хвилі лопаються печінка й селезінка, жар випалює очні яблука, будь-який об’єкт, який вільно лежить у приміщенні, перетворюється на рушничну кулю, на кулемет, розлітаючись на дрібні осколки.

Йому навіть не потрібно було приймати рішень, надто пізно.

І це означало, що втрачати щось уже пізно.

Харрі розкрив дверці холодильника, вистрибнув, зайшов ззаду і знову встановив холодильник у стояче положення. Побачив, що Трульс Бернтсен витік назовні. Не зміг стримати свій погляд, який спрямувався до телевізійного екрана. Годинник показував 00.00.12. Дванадцять секунд.

— Пробач, Бернтсене, — сказав Харрі.

Він схопив Трульса упоперек грудей, поставив на ноги і спиною увійшов до холодильника. Простягнув руку і знову наполовину зачинив дверці. І почав розгойдуватися. Важкий холодильний мотор був установлений на спинці холодильника так високо, що центр його тяжіння знаходився на великій висоті, і це повинно було йому допомогти.

Холодильник відхилявся назад. Вони завмерли на точці балансування. Трульс повалився на Харрі.

Їм треба було впасти не в цей бік!

Харрі став противагою і спробував відтіснити Трульса в інший бік, до дверець.

Холодильник нахилився і впав у потрібному напрямі.

Коли холодильник розгойдувався і падав уперед, на дверці, Харрі побачив пляму телевізійного екрана.

При ударі об підлогу він позбувся дихання і запанікував, відчувши нестачу кисню. Але всередині стало темно. Зовсім темно. Важкість холодильного мотора і холодильника зробили те, на що він сподівався, — притиснули дверці до підлоги.

А потім спрацювала бомба.

Мозок Харрі вибухнув і згас.

Харрі моргнув у темряві.

Напевно, він на кілька секунд відключився.

У вухах у нього стояв несамовитий гул, в обличчя йому немов хтось плеснув кислотою. Але він був живий.

Поки що.

Йому було потрібне повітря. Харрі пропхнув руки між собою і Трульсом, який лежав під ним на дверцях холодильника, притиснувся спиною до задньої стінки холодильника і штовхнув щосили. Холодильник обернувся на дверних петлях і впав на бік.

Харрі викотився назовні і встав на ноги.

Кімната була схожа на катастрофічну картину з фантастичного роману про майбутнє, сіре пекло з пилу і диму. Навкруги не залишилося жодного предмета, який піддавався б ідентифікації, і навіть те, що колись було холодильником, стало чимось іншим. Металеві двері, що вели на сходи, зірвало з петель.

Харрі залишив Бернтсена лежати на підлозі. Він сподівався, що цей покидьок мертвий. Харрі спустився по сходах і вийшов на вулицю.

Він стояв і дивився на вулицю Гаусманнс-гате, бачив поліцейські блималки, але чув тільки гул у вухах, схожий на гудіння принтера без паперу, на сигналізацію, яку потрібно швидко відключити.

І доки він стояв і дивився на беззвучні поліцейські автомобілі, він думав про те саме, про що роздумував, прислухаючись до гуркоту метро в Манглеруді. Що він не чує. Він не чує того, що повинен би чути. Тому що не думав про це. Не подумав про це доти, поки не згадав, стоячи там, у Манглеруді, де проходять лінії метро в Осло. І нарешті до нього дійшло, що ж це було таке. Воно лежало там, у темряві, і не хотіло підніматися на поверхню. Ліс. У лісі метро не ходить.

Мікаель Бельман зупинився. Він прислухався і вглядівся в порожній коридор.

Як у пустелі, подумав він. Нема за що зачепитися поглядом, тільки тремтливе біле світло, що окреслювало контури всіх предметів.

І ще звук — гудіння і вібрація світлових труб, жар пустелі, прелюдія до того, що ніколи не станеться. Просто порожній лікарняний коридор, що закінчується нічим. Можливо, усе це взагалі було міражем: обраний Ізабель Скоєн спосіб розв’язати проблему Асаєва, дзвінок годину тому, тисячні купюри, які зовсім нещодавно перекочували з банкомату в центрі до його кишені, порожній коридор у лікарняному крилі, де не було ні душі.

"Нехай це буде міражем, сном", — подумав Мікаель і рушив з місця. Але все-таки, не виймаючи руку з кишені, упевнився, що "Глок-22" знятий із запобіжника. В іншій кишені пальта у нього знаходилася пачка купюр. На випадок, якщо ситуація обернеться так, що йому доведеться розщедритися. Наприклад, якщо їх буде кілька. Проте він так не думав. Сума була занадто мала, щоб ділити її на двох. А таємниця — занадто велика.

Він проминув кавовий автомат, завернув за ріг і продовжив свій шлях по пласкому білому коридору. Але тут він побачив стілець. Той, на якому сидів поліцейський, який охороняв Асаєва. Його не прибрали.

Мікаель обернувся, щоб переконатися, що позаду нього нікого немає, і пішов далі.

Він ішов широкою ходою, але ноги на покриття підлоги ставив акуратно, майже беззвучно. Проходячи повз двері, він по черзі смикав їх за ручки. Усі вони були замкнені.

І ось він зупинився перед дверима, поряд з якими стояв стілець. Раптова думка змусила його опустити долоню на сидіння. Холодне.

Мікаель втягнув у себе повітря і вийняв з кишені пістолет. Подивився на свою руку: не тремтить.

У вирішальний момент це важливо.

Він поклав пістолет назад у кишеню і натиснув на ручку дверей. Двері відчинилися.