«Я старший за нього, і я кращий, — думав Гуннар Хаген, не відводячи погляду від його очей, і відчував, як суміш упертості й сорому червоними трояндами розпускається на його щоках. — Це ж просто мішура, — умовляв він себе, — просто відзнаки на формі».

Він опустив очі.

Було пізно. Катрина Братт читала звіт. Вона не зобов’язана була робити це, їй щойно подзвонила Беата і повідомила, що Хаген попросив їх припинити усі слідчі дії за прямим наказом Бельмана. Отже, Катрині належало бути вдома, лежати в ліжку з великою чашкою ромашкового чаю в руках, з коханим чоловіком або, як мінімум, з улюбленим телесеріалом, а не сидіти тут, у Котельні, читати звіти про вбивства і шукати можливі помилки, розбіжності, ледве помітні зв’язки. А цей зв’язок був такий малопомітний, що уся ситуація межувала з ідіотизмом. Чи ні? Отримати доступ до звітів у справі про вбивство Антона Міттета в електронному файлосховищі поліції виявилося досить легко. Звіт про знайдене в автомобілі був настільки детальним, що навівав сон. Тож чому вона завмерла, прочитавши це речення? Серед можливих доказів, вилучених з машини Міттета, були скребок для льоду і запальничка, що валялася під переднім сидінням, а також жувальна гумка, приклеєна до нижньої поверхні сидіння.

Телефони вдови Антона Міттета, Лаури Міттет, були також зазначені у звіті.

Зачекавши, Катрина набрала номер. Голос жінки, що відповіла, був утомлений, імовірно, вона перебувала під впливом медикаментів. Катрина представилася і поставила своє запитання.

— Жувальна гумка? — замислено перепитала Лаура Міттет. — Ні, він ніколи не жував жуйку. Він пив каву.

— А інші люди, що користувалися автомобілем, жували?

— Цією машиною ніхто, окрім Антона, ніколи не користувався.

— Дякую, — сказала Катрина.

Вечоріло, але за вікнами кухні маленького жовтого дерев’яного будинку в Уппсалі, де Беата Льонн щойно завершила вечірню розмову з дочкою, поки не темнішало. Потім вона поговорила зі свекрухою, і вони домовилися, що коли у дівчинки не мине кашель і температура, то вони відкладуть її від’їзд додому на кілька днів, до того ж у Стейнк’єрі усі будуть раді, якщо вона затримається у бабусі ще на якийсь час. Беата саме опускала пластиковий пакет із залишками їжі у білий сміттєвий мішок у відрі під раковиною, коли пролунав телефонний дзвінок. Це була Катрина. Вона перейшла прямо до справи:

— Під сидінням водія в автомобіля Міттета була приклеєна жуйка.

— Ну і…

— Її відшкребли, але не відправили на аналіз ДНК.

— Я б теж не відправила, якби вона була знайдена під водійським сидінням. Це жуйка Міттета. Послухай, якщо без розбору відправляти на аналіз ДНК будь-яку дрібницю, знайдену на місці злочину, то результатів довелося б чекати…

— Але Столе має рацію, Беато! Люди не приклеюють жуйки до власних столів. Чи до свого водійського сидіння. За словами дружини, Міттет узагалі не жував жуйку. І, окрім нього, машиною ніхто не користувався. Я думаю, той, хто її приклеїв, перегнувся через водійське сидіння. А судячи зі звіту, вбивця, ймовірно, сидів на пасажирському сидінні і перегнувся через Міттета, щоб прикувати його руки до керма. Машина побувала в річці, але, за словами Бйорна, ДНК із слини в жуйці…

— Так-так, я розумію, про що ти, — перервала її Беата. — Зателефоную кому-небудь із слідчої групи Бельмана і розкажу про це.

— Ти що, не розумієш? — сказала Катрина. — Це може привести нас прямо до вбивці.

— Так-так, і цього разу я дійсно розумію, про що ти, але єдине місце, куди це може нас привести, — прямо в пекло. Нас зняли зі справи, Катрино.

— Я можу просто сходити в сховище речдоків і відправити цю жуйку на аналіз ДНК, — запропонувала Катрина. — Звірити з реєстром. Якщо збігів не буде, то нікому ні про що не доведеться розповідати. А якщо буде збіг — бабах! — тоді ми розкрили справу, і ніхто не скаже жодного поганого слівця про те, яким способом ми це зробили. Отож, зараз я егоїстка. Вряди-годи ми можемо присвоїти честь розкриття цих злочинів собі, Беато. Ми, жінки. Ми це заслужили, чорт забирай.

— Ну так, усе це добре й не завадить роботі інших слідчих, але…

— Ніяких «але»! Хіба один раз ми не можемо собі дозволити такі штуки? Чи ти хочеш побачити, як Бельмана з його самовпевненою посмішкою знову похвалять за виконану нами роботу?

Настала довга пауза.

— Ти говориш, що нікому ні про що не доведеться розповідати, — мовила Беата. — Але будь-яке вилучення можливих технічних слідів зі сховища доказів і речдоків має бути запротокольоване у віконці на виході. Якщо з’ясується, що ми порпалися у доказах по справі Міттета, це умить стане відомо Бельману.

— Так-то воно так, — сказала Катрина. — Якщо я точно пам’ятаю, то у начальника криміналістичного відділу, якому іноді доводиться працювати з доказами в години, коли сховище зачинене, є власний ключ.

Беата важко застогнала.

— Обіцяю, що складнощів не буде, — поспішила додати Катрина. — Слухай, я зараз заскочу до тебе, візьму ключ, знайду жуйку, відріжу малюсінький шматочок, акуратно покладу її назад, а завтра вранці цей шматочок уже буде здано в Інститут судової медицини на аналіз. Якщо запитають, я скажу, що це доказ зовсім в іншій справі. Домовилися? Гаразд?

Голова криміналістичного відділу зважила усі «за» і «проти», що було нескладно. «За» не було нічого. Вона зробила вдих, щоб відповісти.

— Як завжди казав Харрі, — сказала Катрина, — просто закинь м’яч до кошика, кат його бери.

Ріко Херрем лежав у ліжку і дивився телевізор. Була п’ята ранку, але він збився з добового ритму і не міг заснути. Йшов повтор програми, яку він дивився учора, коли прийшов сюди. Варан з острова Комодо важко брів пляжем. Довгий зміїний язик висунувся назовні, бовтався в різні боки, а потім зникав у пащі. Варан переслідував індійського буйвола, якого цілком безболісно вкусив. І так тривало декілька днів. Ріко зменшив звук телевізора, щоб у готельному номері чутно було лише шум кондиціонера, який усе ніяк не міг охолодити повітря до потрібної температури. Ріко відчув ознаки нежитю, ще сидячи в літаку. Класичний випадок. Кондиціонер і занадто легкий одяг по дорозі в спекотні країни — і ваша відпустка перетворюється на головний біль, шмарклі й високу температуру. Але часу в нього було вдосталь, він не збирався невдовзі повертатися додому. Чого б то? Він був у Паттаї, в раю для збоченців і людей, що переслідуються законом. Усе, що йому потрібне, знаходилося прямо за дверима готелю. Через москітну сітку на вікні в номер доносилися шум транспорту і голоси людей, що базікають незрозумілою мовою. Тайська. Ріко не розумів ні слова. Та йому й не потрібно було. Бо це вони для нього, а не навпаки. Він бачив їх по дорозі з аеропорту. Вони стояли вряд у барах гоу-гоу. Молоді. І ще молодші. А далі, у провулках, за переносними прилавками з жуйкою, стояли дуже молоді. Але вони нікуди не подінуться зі своїх місць аж доти, поки він не одужав. Ріко прислухався до звуку хвиль, хоча знав, що дешевий готель, в якому він зупинився, знаходився занадто далеко від пляжу. Але пляж теж нікуди не подінеться. Пляж і спекотне сонце. І напої, і інші фаранги,[20] що приїхали сюди у тих же справах, що й він, які могли порадити, як досягти мети. І комодський варан.

Сьогодні вночі йому знову наснився Валентин.

Ріко потягнувся до тумбочки за пляшкою води. Вона пахла його власним ротом, смертю і заразою.

Йому в номер прислали норвезькі газети усього лише дводенної давності і європейський сніданок, до якого він ледве доторкнувся. Про затримання Валентина досі нічого не повідомлялося. Не так уже важко зрозуміти, чому. Валентин більше не був Валентином.

Ріко думав, чи не потрібно йому подзвонити, попросити до телефону ту жінку з поліції, Катрину Братт, і розповісти їй, що Валентин змінив зовнішність. Ріко бачив, що тут, в одній із приватних клінік, за декілька тисяч норвезьких крон можна здійснити таке. Подзвонити Братт і залишити анонімне повідомлення, що Валентина бачили недалеко від «Рибної крамниці» і що він зробив обширну пластичну операцію. І нічого не просити навзамін. Просто допомогти їм упіймати Валентина. Допомогти самому собі, щоб спати і не бачити його уві сні.