— Мамо? — гукнула вона.

Очі розплющувати не хотілося, хотілося ловити обличчям ласкаве сонячне тепло. Відповіді не чутно було, й Аврора зміркувала, що не чула звуку автомобіля, гарячкового гуркоту припаркованої машини — маминої синьої собачої будки на колесах.

Вона опустила ноги на землю і зупинила гойдалку, як і раніше не розплющуючи очі; їй не хотілося вилазити з дивовижного кокона із музики, сонця і денної млості.

На неї впала якась тінь, і відразу стало холодно, немов хмара закрила сонце в прохолодний день. Аврора розплющила очі й побачила, що над нею стоїть чоловік, їй було видно тільки його силует у променях сонця, що утворило у нього над головою німб. Якийсь час вона просто моргала, розгубившись від думки, що несподівано прийшла їй в голову.

Ісус повернувся. Він стоїть тут, перед нею. Це означає, що мама з татком помилялися, адже Бог дійсно існує, як існує й прощення усім нашим гріхам.

— Привіт, дитинко, — пролунав голос. — Як тебе звуть?

Цього разу Ісус говорив норвезькою.

— Аврора, — відповіла Аврора, примруживши одне око, щоб краще розгледіти його обличчя.

Ні бороди, ні довгого волосся у нього не було.

— Твій тато вдома?

— Він на роботі.

— Зрозуміло. Значить, ти сама удома, Авроро?

Аврора хотіла відповісти. Але щось її зупинило, вона навіть не зрозуміла, що саме.

— А ви хто? — запитала вона замість відповіді.

— Людина, якій потрібно поговорити з твоїм татком. Але з тобою ми теж можемо поговорити. Раз уже ми з тобою наодинці. Правда ж?

Аврора не відповіла.

— Яку музику слухаєш? — запитав чоловік, вказуючи на її айпод.

— Ріанну, — сказала Аврора і відвела гойдалку трохи назад. Не лише для того, щоб вибратися з тіні, яку відкидав чоловік, але й щоб краще його розгледіти.

— Он як, — промовив він. — У мене вдома є кілька її дисків. Хочеш узяти послухати?

— Ті пісні, яких у мене немає, я слухаю на "Спотіфай", — відповіла Аврора, відзначивши про себе, що чоловік виглядає зовсім звичайнісінько, в усякому разі, ніщо в ньому не нагадувало Ісуса.

— Авжеж, "Спотіфай", — сказав чоловік, сідаючи навпочіпки. Тепер він не просто став одного з нею зросту, але навіть був нижчий за неї. Так краще. — Там можна послухати будь-яку музику.

— Майже, — відповіла Аврора. — Але у мене доступ тільки до безкоштовного варіанта, там між піснями крутять рекламу.

— І тобі це не подобається?

— Мені не подобається, коли там говорять, це заважає зберегти настрій.

— А ти знаєш, що є такі диски, на яких говорять, і ці розмови — найкраще, що є в піснях?

— Ні, — сказала Аврора і схилила голову до плеча.

Їй було цікаво, чому чоловік розмовляє з нею таким м’яким голосом, адже зрозуміло, що зазвичай він говорить зовсім не так. Він говорив точнісінько, як ото її подружка Емілія, коли хотіла про щось попросити, наприклад, позичити їй улюблений одяг або щось, чого Аврорі робити не хотілося, бо це порушувало порядок.

— Тоді тобі варто послухати диск "Пінк Флойд".

— Хто це?

Чоловік огледівся навсібіч:

— Можемо піти до комп’ютера, і я тобі покажу. Ну, поки ми зачекаємо татка.

Можете просто сказати по буквах, я запам’ятаю.

— Краще показати. А заразом ти даси мені склянку води.

Аврора подивилася на нього. Тепер, коли він був нижчий за неї, сонце знову падало їй на обличчя, але воно більше не гріло. Дивно. Вона відкинулася на гойдалці назад. Чоловік посміхався. Між зубами в нього щось блиснуло. Ніби з’явився й знову зник кінчик язика.

— Ходімо, — сказав він, підводячись, і схопив рукою на рівні голови одну з вірьовок, на яких висіла гойдалка.

Аврора зіскочила з гойдалки, прослизнула в нього під рукою й пішла в напрямку будинку. Вона чула його кроки у себе за спиною. І голос:

— Тобі сподобається, Авроро. Я обіцяю.

Вкрадливий голос, як у священика на конфірмації. І цей татків вираз. Можливо, він усе-таки Ісус? Ісус чи не Ісус, їй не хотілося, щоб цей чоловік зайшов разом з нею в будинок. Але вона продовжувала йти. А інакше що вона скаже таткові? Що відмовилася впустити в будинок і дати склянку води його знайомому? Ні, так вчинити вона не могла. Вона пішла повільніше, щоб дати собі час подумати, знайти причину не впускати його в будинок. Але їй нічого не приходило в голову. А оскільки вона забарилася, він наблизився до неї, і вона почула, як він дихає. Важко, ніби захекався, пройшовши кілька кроків від гойдалки. З рота в нього йшов дивний запах, що нагадував запах рідини для зняття лаку.

П'ять кроків до ґанку. Причина. Два кроки. Сходинки. Давай же. Ні. Вони дійшли до дверей.

Аврора ковтнула слину.

— Наче замкнено, — сказала вона. — Доведеться почекати на вулиці.

— Справді? — вимовив чоловік і огледівся, стоячи на верхній сходинці, неначе там, за кущами, хотів побачити татка. Чи сусідів.

Вона відчула тепло його руки, що простяглася до її плеча. Він узявся за ручку дверей і потягнув її вниз. Двері відчинилися.

— Чудово, — сказав він, і дихання його почастішало ще більше, а в голосі з’явилося легке тремтіння. — От як нам пощастило.

Аврора обернулася до дверей і втупилася в напівтемряву передпокою. Тільки одна склянка води. І ця музика із словами, які її не цікавили. Здалека долинув звук газонокосарки. Злісний, агресивний, наполегливий. Вона переступила через поріг.

— Я повинна… — почала було вона, але різко зупинилася, відчувши його руку на своєму плечі, неначе він сунув її просто в середину її тіла.

Вона відчула тепло його шкіри коло коміра, де починалася її власна шкіра. Серце у неї затріпотіло сильніше. Запрацювала ще одна газонокосарка. Яка виявилася зовсім не газонокосаркою, а гарячковим гуркотом маленького двигуна.

— Мамо! — заволала Аврора, вирвалася з рук чоловіка, проскочила повз нього, умить перестрибнула через усі чотири сходинки ґанку, приземлилася на траву і побігла, прокричавши через плече: — Мені потрібно допомогти їй принести покупки!

Аврора бігла до хвіртки і прислухалася, чи не пролунають позаду неї кроки, але скрип її власних кросівок об гравій заглушив усі інші звуки. І ось вона вже біля хвіртки. Аврора прочинила її і побачила, як мама вибирається з маленького блакитного автомобіля біля гаража.

— Привіт, мала, — усміхнулась мама, дивлячись на неї запитально. — Ну й гасаєш же ти.

— Тут якийсь чоловік запитує про татка, — ледве вимовила Аврора, бо гравієва доріжка виявилася довша, ніж вона думала, і вона захекалася. — Він стоїть на ґанку.

— Он як?

Мама простягла їй пакети з покупками, які дістала із заднього сидіння, зачинила дверцята й увійшла разом із дочкою у хвіртку.

На ґанку було порожньо, але двері в будинок все ще були відчинені.

— Він увійшов до будинку? — запитала мама.

— Не знаю, — відповіла Аврора.

Вони зайшли всередину, але Аврора залишилася в передпокої, тримаючись ближче до відчинених дверей, а мама пішла повз вітальню в кухню.

— Агов, є хто? — почула вона мамин вигук. — Є хто-небудь?

Потім мама повернулася в передпокій уже без пакетів.

— Тут нікого немає, Авроро.

— Але він був тут, чесне слово!

Мама здивовано подивилася на неї і розсміялася:

— Ну звичайно, люба. Чом би я тобі не повірила?

Аврора не відповіла, не знала, що сказати. Як пояснити, що, можливо, до них приходив Ісус? Чи Дух Святий? У будь-якому разі, хтось, кого не кожен може побачити.

— Він, звичайно, повернеться, якщо у нього була важлива справа, — сказала мама і пішла до кухні.

Аврора стояла в передпокої, де все ще відчувався солодкий задушливий запах.

— Скажи, у тебе що — взагалі немає особистого життя?

Арнольд Фолкестад підняв голову від паперів і усміхнувся, побачивши високого чоловіка, що сперся ліктем об одвірок:

— Не у мене одного, Харрі.

— Десята година, а ти все ще тут.

Арнольд реготнув і склав папери в стос: