Сторонній звук. Скрип дверей у спальню.

Тиша.

Незвичною була відсутність звуку.

Не було писку. Звуку пристрою, що реєструє удари серця.

Антон схопився на ноги, похитуючись, дістався до дверей палати і прочинив їх, намагаючись відігнати нудоту. Потім утупився в зелений монітор. На пласку мертву лінію, що тяглася через увесь екран.

Антон підбіг до ліжка і подивився на бліде обличчя пацієнта.

Він чув, як по коридору сюди хтось біжить. Напевно, у чергового спрацювала сигналізація, коли механізм перестав рахувати удари серця. Антон автоматично опустив руку на лоб чоловіка. Теплий. Та все ж Антон бачив достатньо трупів у своєму житті, щоб відкинути сумніви. Пацієнт був мертвий.

Похорон пацієнта пройшов швидко й організовано, бажаючих провести його в останню путь прийшло небагато. Священик навіть не намагався сказати, що чоловіка, котрий лежить у труні, дуже любили, що він прожив життя, гідне наслідування, і заслуговує потрапити в рай. Він одразу перейшов до розмов про Ісуса, який, за його твердженням, присудив усім грішникам поразку.

Людей було так мало, що їх не вистачило для перенесення труни, тому вона залишилася стояти коло вівтаря, поки публіка виходила з церкви Вестре-Акера в снігову заметіль. Левова частка тих, що з’явилися на похорон, себто четверо, були поліцейськими. Вони сіли в одну машину і поїхали у бар «Юстіцен», що нещодавно відкрився, де на них чекав психолог. Вони струсили сніг з черевиків, замовили пиво й воду в пляшках, яка була анітрохи не чистіша і не смачніша за воду з міських кранів. Вони підняли тост, полаявши покійного, як і належить, і випили.

— Він помер надто рано, — сказав начальник відділу розслідування вбивств Гуннар Хаген.

— Дійсно, зарано, — погодилася керівниця криміналістичного відділу Беата Льонн.

— Щоб він горів довго і яскраво, — підхопив рудоволосий криміналіст у замшевій куртці з рюшами — Бйорн Гольм.

— Як психолог ставлю вам діагноз «відсутність контакту з власними почуттями», — вимовив Столе Еуне, піднімаючи келих із пивом.

— Спасибі, докторе, але наш діагноз — «поліція», — відповів Хаген.

— Звіт про розкриття, — почала Катрина. — Мені дещо здалося неясним.

— Він помер від інсульту, — сказала Беата. — Удар. Таке трапляється.

— Але він вийшов із коми, — додав Бйорн Гольм.

— Це може у будь-який момент статися із будь-ким, — відповіла Беата безбарвним голосом.

— Дякую за інформацію, — сказав Хаген посміхаючись. — Але тепер, коли історія померлого закінчилася, пропоную поглянути в майбутнє.

— Здатність швидко долати травматичні явища визначає людей із низьким інтелектом, — Еуне відпив із келиха. — Просто щоб ви знали.

Хаген ненадовго затримав погляд на психологові і продовжив:

— Я думаю, добре, що ми зібралися тут, а не в конторі.

— До речі, а чого ми сюди прийшли? — запитав Бйорн Гольм.

— Щоб поговорити про вбивства поліцейських. — Хаген обернувся до колеги: — Катрино?

Катрина Братт кивнула і відкашлялась.

— Коротко про справу, щоб і психолог був у курсі, — сказала вона. — Двоє поліцейських убиті. Обоє на місцях нерозкритих у минулому злочинів, в розслідуванні яких вони брали участь. Що стосується вбивств поліцейських, то у нас досі не було ні слідів, ні підозрюваних, ні передбачуваних мотивів. Що стосується давніх убивств, ми виходимо з того, що вони були скоєні за сексуальними мотивами, на місці їх скоєння були знайдені деякі технічні докази, але жоден з них не привів до конкретного підозрюваного. Тобто на допит викликали багатьох, але поступово вони один за одним випадали з цієї справи — хто через алібі, хто через те, що не відповідав психологічному типу. А ось нині один з них знову виставляє свою кандидатуру.

Вона вийняла щось із сумочки і поклала на стіл так, щоб усім було видно. Це була фотографія чоловіка з голим торсом. Дата і номер на ній свідчили, що це так звана чорнильна фотографія — знімок ув’язненого, зроблений поліцією.

— Перед вами Валентин Єртсен. Статеві злочини проти чоловіків, жінок, дітей. Уперше його притягли до відповідальності, коли йому було шістнадцять. Він мацав дев’ятирічну дівчинку, яку обманом заманив покататися на човні. Через рік на нього заявила сусідка. Вона стверджувала, що він намагався зґвалтувати її в підвальній пральні.

— І як він пов’язаний з Марідаленом і Тріванном? — спитав Бйорн Гольм.

— Поки що — збігається психотип, і, крім того, жінка, що надала йому алібі на момент скоєння вбивств, нещодавно повідомила нам, що збрехала. Вона зробила так, як він їй велів.

— Валентин сказав їй, що поліція буцімто намагається засудити його, хоча він не винен, — додала Беата Льонн.

— Ага, — протягнув Хаген. — Отже, він через це може ненавидіти поліцію. Що скажеш, докторе? Таке ж може бути?

Еуне замислився з явним інтересом.

— Звичайно. Але загальне правило, якого я дотримуюся, коли йдеться про людську психіку, свідчить: можливе все, що можна собі уявити. Плюс ще дещо, що неможливо уявити.

— Поки Валентин Єртсен відбував термін за напад на неповнолітніх, він зґвалтував і покалічив жінку-дантиста в Ілі. Він побоювався помсти за це і вирішив тікати. Для того, щоб утекти звідти, не потрібно бути чарівником, але Валентин хотів зробити так, щоб усі подумали, ніби він помер, і не стали б його шукати. Тому він убив сусіда по камері, Юдаса Юхансена, побив його до невпізнанності й заховав труп. Коли Юдас не з’явився на перекличку, оголосили, ніби він утік. Потім Валентин погрозами змусив іншого в’язня, який займався татуюваннями, нанести копію власної наколки з обличчям демона на єдине вціліле місце на трупі Юдаса — на груди. Він пообіцяв убити того ув’язненого і всю його родину, якщо той коли-небудь хоч комусь про це розповість. У ніч своєї втечі Валентин перевдягнув Юдаса Юхансена у свій одяг, поклав його на підлогу в камері і залишив двері відчиненими, щоб будь-хто міг туди потрапити. Коли наступного ранку виявили труп того, кого прийняли за Валентина, ніхто особливо не здивувався. Це було більш-менш очікуване вбивство ув’язненого, якого ненавиділи більше за всіх інших. Усе було настільки очевидно, що у трупа навіть не зняли відбитків пальців і, звичайно ж, не провели аналіз ДНК.

На деякий час за столом запанувала тиша. Увійшов якийсь відвідувач і хотів було сісти за сусідній столик, але під поглядом Хагена перемістився у глиб приміщення.

— Себто ти хочеш сказати, що Валентин утік і живе собі як хоче, — підсумувала Беата Льонн. — І що це він здійснив як давні вбивства, так і вбивства поліцейських. І що мотивом останніх убивств стала помста поліції як такій. І що він використовує місця своїх старих злочинів для здійснення нових. Але за що конкретно він мститься? За те, що поліція робить свою роботу? Тоді небагато з нас залишилися б у живих.

— Я не впевнена в тому, що він мститься поліції як такій, — сказала Катрина. — Наглядач в Ілі розповів мені, що до них приходили двоє поліцейських і розпитували деяких ув’язнених про вбивства дівчаток у Марідалені та Тріванні. Вони розмовляли з найжорстокішими вбивцями і розповідали більше, ніж запитували. Вони вказали на Валентина як на… — Катрина зробила паузу, — розбещувача дітей.

Усі, включаючи Беату Льонн, здригнулися. Дивно, як одне слово здатне справити більше враження, ніж найжахливіші фотографії з місця злочину.

— Навіть якщо це було не справжнім смертним вироком, то чимось дуже схожим.

— І ці двоє поліцейських?

— Наглядач, з яким я говорила, їх не пам’ятає, та й їхній візит ніде не зареєстрований. Але можна вгадати.

— Ерленд Веннесла і Бертіль Нільсен, — вимовив Бйорн Гольм.

— Починає вимальовуватися певна картина, вам не здається? — зауважив Гуннар Хаген. — Цей Юдас зазнав такого ж жорстокого побиття, яке ми спостерігали при вбивстві поліцейських. Докторе?

— Так-так, — відповів Еуне. — Вбивці — раби звичок і дотримуються випробуваних методів. Чи однакових способів викиду ненависті.