Темрява згустилася, й у примарному світлі вуличних ліхтарів він мало не проїхав повз дерев’яний знак, що вказував на поворот до лісу. Але дороговказ був на місці, саме там, де він і пам’ятав. Він з’їхав зі шляху та рушив м’яким хвойним настилом. Він повільно їхав стежкою, легко утримуючи рівновагу. Шлях освітлював конус світла його ліхтарика, зрідка — коли він повертав голову кудись убік — охоплюючи густу стіну ялинок. Обабіч нього розбігалися тіні; стривожені й квапливі, вони змінювали форму й ховалися у деревах. Саме так він і уявляв собі цей ліс, намагаючись відчути на власній шкірі те, через що довелося пройти їй. Уявляв, як вона бігла крізь ці хащі із ліхтариком у руці, вирвавшись із полону, де її ґвалтували понад три дні.

Тому, коли Ерленд Веннесла раптом побачив світло десь попереду, на мить йому навіть здалося, ніби це — знову її ліхтарик, і вона знову тікає з неволі, а він женеться за нею на мотоциклі. У лісі попереду щось мінливо замерехтіло, аж раптом йому в очі вдарило яскраве світло. Він зупинився й зліз із велосипеда. Знову посвітив на ритмокардіометр. Менше сотні. Непогано.

Він послабив лямку під підборіддям, зняв шолом та почухав голову. Господи, до чого ж приємно. Вимкнув ліхтарик, повісив шолом на кермо й покотив велосипед у бік джерела світла, відчуваючи, як каска тихенько стукотить об раму.

Чоловік зупинився, коли його знову освітили яскраві промені невідомого пристрою. Осліплений, він спіймав себе на думці, що чує власне важке дихання. Дуже дивно, зважаючи на те, який низький у нього пульс. Він помітив якийсь порух, ніби за величезним тремтливим колом світла щось підіймалося, потім почув тихенький посвист. І раптом йому сяйнула думка: не треба було цього робити, не можна було знімати шолома. Більшість смертних випадків серед велосипедистів…

Ця думка застрягла в його голові, він раптом утратив відчуття часу, ніби відключившись на мить.

Ерленд Веннесла здивовано вдивлявся в темряву, відчуваючи, як по його чолу збігають великі краплі поту. Він намагався сказати щось, але не чув власних слів, ніби трапився якийсь перебій зв’язку між ротом та мозком. Потім знову почувся той самий свист. Запала тиша. Було чути тільки його дихання. Він раптом помітив, що впав на коліна, а його велосипед, перекинутий, лежить у якійсь ямі. Перед ним витанцьовувало жовте світло, яке несподівано щезло, коли крапля поту дісталася його міжбрів’я й потрапила у вічі, знову засліпивши чоловіка.

Третій посвист крижаним болем пронизав його голову, шию й усе тіло. Тепер він не міг навіть поворушитися.

«Не хочу вмирати», — подумалося йому, й Ерленд підняв руку перед собою, намагаючись захиститися від невідомого, але йому знову не вдалося зрушити з місця, ніби його повністю паралізувало.

Він уже навіть не завважив четвертого посвисту й, тільки відчувши запах вогкої землі, зрозумів, що лежить долілиць. Він покліпав очима, і раптом зір повернувся до одного ока. Біля самісінького свого обличчя він побачив пару величезних брудних черевиків. Потім заквацяне взуття відірвалося від землі і знову опустилося долі. Затим усе знову повторилося, ніби його невідомий ворог чомусь застрибав біля колишнього збитого з ніг поліцейського. Ці загадкові стрибки вразили його чомусь навіть більше за попередні посвисти. Останнє, про що він подумав, — це те, що передусім має завжди пам’ятати, як звали його онуку, завжди пам’ятати її ім’я.

Поліцейський Антон Міттет дістав наполовину заповнений пластиковий стаканчик з невеличкої червоної кавоварки «Nespresso D290», нахилився й поставив його на підлогу — більше не було куди. Потім узяв ще один талон на каву, автоматично перевірив, чи фольга на ньому ціла, чи його ще не використовували, й лише тоді засунув його до кавоварки. Поставив новий стаканчик під кран і натиснув одну з яскравих кнопок.

Коли кавоварка звично загула, він подивився на годинник і важко зітхнув. Скоро північ. Нова зміна. Вдома на нього чекали, але йому здавалося слушним спочатку допомогти новій своїй змінниці освоїтися: врешті-решт, вона ж лише студентка-практикантка. Сільє, чи як там її звати? Антон Міттет пильно дивився на струмок кави. Чи став би він пригощати кавою колегу-напарника? Щодо цього він зовсім не був упевнений, але яка різниця — відповідь на це запитання не надто його цікавила. Раптом стало так тихо, що він ясно почув, як останні, майже прозорі краплі падають до стаканчика. Разом із кольором із напою зник також і смак, але ці жалюгідні залишки могли врешті-решт зіграти вирішальну роль: для молодої жінки ця нічна зміна навряд чи буде легкою. Вона лишиться тут зовсім сама, єдиним її заняттям сьогодні стане спостерігати за нефарбованими, голими стінами палати шпиталю. Потім він вирішив, що, перш ніж піти, вип’є свою каву із нею разом, за компанію. Антон узяв обидва стаканчики і пішов назад. Його кроки луною відбивалися від холодних стін. Чоловік ішов повз цілу низку замкнених дверей. Знаючи, що за його спиною немає нікого й нічого, самісінькі стіни. Колись норвезький уряд вирішив потурбуватися про майбутнє й збудувати цей шпиталь, зрозумівши, що норвежців стає все більше, що в поважному віці вони втрачають усяку впевненість і мають якось переживати скрутні часи. Тому уряд потурбувався про них заздалегідь, як колись німці — про свої знамениті автобани, а шведи — про аеропорти. Однак навряд чи те саме відчували поодинокі водії, які мандрували у величній тиші бетонованими дорогами через німецьку сільську місцевість у тридцятих роках, чи шведські пасажири, які поспішали величезними залами в Арланді у шістдесятих. Чи відчували вони присутність чогось потойбічного? Незважаючи на те, що все там було зовсім новісіньким і що там ніхто ще не помирав унаслідок автомобільних аварій чи авіакатастроф, чи не здавалося їм, що там мешкали примари? Що будь-якої миті їхні фари можуть висвітлити на шляху купу звичайнісіньких привидів, які стоять собі десь за поворотом і щуляться від яскравого світла, стікаючи кров’ю, обгорілі: батько — вбитий, мати — з вивернутою шиєю, дитинча — без кінцівок? Що прямо в арландській залі для прибулих на конвеєр для багажу можуть раптом виїхати понівечені тіла, вкриті закипілою кров’ю, яка смердить паленою гумою; з їх розверзнутих губ зриватиметься мовчазний крик, а повітря буде повсюдно пройняте димом? Жоден лікар так і не зміг пояснити йому, для чого призначене це крило, але все вказувало на те, що за цими дверима вмиратимуть люди. Відчуття безвиході витало вже скрізь: невидимі тіла з невпокоєними душами вже жили в цих стінах.

Антон завернув за поворот, і перед ним постав ще один коридор: кепсько освітлений, такий же пустинний та симетричний, аж виникав цікавий ефект trompe d`oeil, так званий тромплей, завдяки якому митці створюють оптичну ілюзію об’ємності: вдягнена в уніформу жінка, котра сиділа на стільці у дальньому кінці коридору, здавалася лише маленькою картинкою, зображеною на пласкій стіні перед ним.

— Я тобі кави приніс, — мовив він, підходячи до дівчини.

Скільки їй, двадцять? Трохи більше. Мабуть, років двадцять два.

— Дякую, але у мене все з собою, — одказала вона, дістаючи термос із невеличкого рюкзака, який вона повісила на стілець. В її інтонації йому почулася майже невловна особлива мелодійність, мабуть, щось лишилося від північного діалекту.

— Ця — краща, — наполягав він, так і стоячи з простягнутою рукою зі стаканчиком.

Вона замислилась. Але каву врешті-решт узяла.

— I безплатна, — додав Антон, непомітно ховаючи руку за спину та потираючи гарячими пальцями прохолодну тканину своєї куртки. — Тут у нас своя кавоварка. Вона стоїть далі по коридору…

— Я бачила її, коли прийшла, — перебила вона його, — але згідно з отриманою інструкцією ми на жодну мить не повинні відходити від дверей пацієнта, тому я й принесла каву з собою.

Антон Міттет зробив ковток гарячого напою зі свого стаканчика.

— Дуже відповідально з твого боку, але до цієї кімнати веде лише один коридор. Ми на третьому поверсі, а решта дверей на шляху звідси й до самої кавоварки замкнені. Повз нас неможливо буде пройти, навіть якщо нам заманеться пригоститися кавою.