Начальник поліції підняв кошлаті брови:

— Що ви таке кажете? Сондре? Не може такого бути!

— Я теж так вважаю. Але все-таки хочу з вами порадитися. Якщо ви вважаєте, що це непорозуміння, що жінка, яка сідає до машини, цілком можливо, і не повія зовсім, то ми знищимо цю фотографію.

— Сондре щасливий у шлюбі. Його виховав я, він знає різницю між "добре" і "погано", повірте мені.

— Звичайно, я просто хотів упевнитися, що ви так само ставитеся до цієї справи.

— Господи, та навіщо йому купувати… — чоловік, який стояв перед Трульсом, скривився, неначе розкусив гнилу виноградину, — секс на вулиці? А небезпека заразитися? А діти? Ні, знаєте…

— Тоді, здається, ми зійшлися на думці, що немає сенсу продовжувати цю справу. І хоча у нас є підстави підозрювати, що ця жінка — повія, ваш син цілком міг позичити кому-небудь свою машину, фотографії водія у нас немає.

— У такому разі, у вас і справи немає. Ні, можете забути про це.

— Спасибі, ми вчинимо так, як ви радите.

Начальник поліції повільно кивнув, уважно вивчаючи Трульса:

— Берентзен з Оргкрима, правильно?

— Так точно.

— Дякую, Берентзене. Ви добре попрацювали.

Трульс широко посміхнувся:

— Стараємося як можемо. Вдалого вам дня.

— Повтори, що ти сказав? — вимовила Катрина, дивлячись на чорний монітор.

У світі за межами Котельні вже була друга половина дня, тут же повітря було задушливе від випарів людських тіл.

— Я сказав, що відповідно до директиви про зберігання даних зображення людей на трибунах були видалені, — відповів Бйорн. — І як бачиш, я мав рацію.

— А я що казала?

— Ти сказала, що файли — як собаче лайно на підошві кросівки, — сказав Бйорн. — Їх неможливо видалити.

— Я не казала "неможливо", — відповіла Катрина.

Четверо людей сиділи навколо монітора комп’ютера Катрини. Коли Харрі подзвонив Столе і попросив прийти, у голосі Столе передовсім відчулося полегшення.

— Я сказала, що це складно, — мовила Катрина. — Але, як правило, десь знаходиться їх дзеркальне відображення, яке розумний комп’ютерник здатний відшукати.

— Чи комп’ютерниця? — припустив Столе.

— Ні, — сказала Катрина. — Жінки не вміють паркуватися у проміжку між машинами, вони не пам’ятають результатів футбольних матчів і не в змозі навчитися останніх комп’ютерних новинок. Для цього потрібні дивні чолов’яги у футболках з емблемами різних музичних груп, що ведуть мізерне сексуальне життя. Так повелося з кам’яного віку.

— Тобто ти не можеш…

— Я кілька разів намагалася пояснити, що я не фахівець із комп’ютерів, Столе! Мої пошукові системи дісталися до файлосховища Норвезького футбольного союзу, але усі відеозаписи були стерті. А проникнути глибше я, на жаль, не можу.

— Ми заощадили б трохи часу, якби послухали мене, — зауважив Бйорн. — Що робитимемо?

— Але я не сказала, що більше нічого не можу, — продовжувала Катрина, як і раніше звертаючись до Столе. — Я маю кілька відносних переваг, таких, як жіноча чарівливість, нежіноча настирливість і повна відсутність сором’язливості. А це може принести результати у світі комп’ютерних маніяків. Загалом, те, що якось привело мене до цих пошукових систем, забезпечило мені прихильність одного індійського комп’ютерника із псевдонімом Сайд Кат. І годину тому я зателефонувала в Хайдарабад і послала його по сліду.

— І?..

— І ми дивимося запис, — сказала Катрина, натискаючи на клавішу.

Монітор спалахнув.

Вони втупилися в нього.

— Це він! — сказав Столе. — Виглядає дуже самотнім.

Валентин Єртсен, він же Пол Ставнес, сидів перед ними, склавши на грудях руки. Він спостерігав за грою без особливого ентузіазму.

— Гівнюк! — неголосно лайнувся Бйорн.

Харрі попросив Катрину прокрутити запис уперед на прискореному перемотуванні.

Вона на щось натиснула, і люди навколо Валентина Єртсена почали рухатися дивними ривками, а відлік часу у правому кутку помчався уперед. Тільки Валентин Єртсен сидів спокійно, як мертва статуя, посеред вируючого життя.

— Ще швидше, — сказав Харрі.

Катрина прискорила запис, і ті ж люди стали ще жвавішими, вони нахилялися назад і вперед, піднімалися, здіймали догори руки, зникали, поверталися із сосискою або кавою у руках. А потім вони побачили кілька порожніх блакитних сидінь.

— Один-один, перерва, — повідомив Бйорн.

Трибуни знову заповнилися. Публіка стала ще активнішою. Спливають хвилини у кутку екрана. Усі хитають головами в сильному розчаруванні. І раптом — руки підняті вгору! вдавалося, картинка на пару секунд застигла. І після цього люди одночасно схоплюються з сидінь, радісно стрибають, обіймаються. Усі, за винятком одного чоловіка.

— Рисі забив штрафний у додатковий час, — сказав Бйорн.

Матч закінчився. Люди стали покидати свої місця. Валентин просидів незворушно, поки всі не пішли. Потім він різко підвівся й пішов.

— Напевно, не любить штовхатися в чергах, — зауважив Бйорн.

Монітор знову почорнів.

— Отже, — підсумував Харрі. — Що ми бачили?

— Ми бачили, як мій пацієнт дивиться футбольний матч, — сказав Столе. — Напевно, можна сказати, мій колишній пацієнт, за умови, що він не з’явиться на наступний сеанс терапії. У будь-якому випадку, для всіх, окрім нього, це був, очевидно, цікавий матч. Оскільки я знайомий з мовою його тіла, то можу упевнено стверджувати, що матч його не зацікавив. І, природно, звідси випливає питання: навіщо тоді він пішов на стадіон?

— Зауважте — він не їв, не ходив до туалету й не піднімався з сидіння упродовж усього матчу, — сказала Катрина. — Просто сидів на своєму сидінні, як стовп. Як привид, правда? Неначе він знав, що ми перевірятимемо цей відеозапис, і хотів, щоб у нас не було й десяти секунд, щоб засумніватися в його алібі.

— Хоч би мобільник дістав, — досадував Бйорн. — Ми б тоді збільшили картинку і змогли побачити номер, який він набрав. Чи знали б точний час дзвінка і звірилися б зі списками висхідних викликів станції, в зону покриття якої входить стадіон "Уллевол", і…

— Він не дзвонив, — сказав Харрі.

— Але якщо…

— Він не дзвонив, Бйорне. І з якої б причини Валентин Єртсен не прийшов подивитися матч на стадіоні "Уллевол", факт той, що він був там у той час, коли в Марідалені вбили Ерленда Веннеслу. А інший факт, — Харрі подивився поверх їхніх голів на голу білу цегляну стіну, — полягає в тому, що ми повернулися на попередні позиції.

Аврора сиділа на гойдалці й дивилася, як сонячне світло, немов вода, ллється між листям грушевих дерев. Принаймні тато уперто стверджував, що дерева ці — грушеві, хоча ніхто ніколи не бачив на них жодного плоду. Аврорі було дванадцять. Вона була надто дорослою, щоб пам’ятати, і надто дорослою, щоб вірити в усе, що говорить тато.

Вона прийшла додому зі школи, зробила уроки і вийшла в сад після того, як мама поїхала в магазин. Татко не прийде додому до вечері, він знову став працювати до вечора. Хоч обіцяв їй і мамі, що повертатиметься додому, як інші татусі, що вечорами більше не працюватиме в поліції, а тільки проводитиме психотерапію у своєму кабінеті і відразу повертатиметься додому. Але тепер він напевно знову почав працювати в поліції. Ні мама, ні татко нічого не хотіли розповідати про це.

Аврора знайшла на айподі пісню, яку шукала: Ріанна співала про те, що той, хто хоче її, повинен прийти й узяти. Аврора витягла наперед довгі ноги, щоб гойдалка рухалася швидше.

Ноги за останній рік стали такими довгими, що, сидячи на гойдалці, їй доводилося підтягувати їх під себе або витягати, щоб не чіплялися за землю. Скоро вона стане одного зросту з мамою. Вона відкинула голову назад, відчула, як довге важке волосся приємно відтягує шкіру голови, заплющила очі і підняла обличчя назустріч сонцю, що сяяло над деревами, і вірьовкам, якими гойдалка була прив’язана до дерева. Вона слухала Ріанну й чула, як гілка потріскує кожного разу, коли гойдалка проходить нижню точку траєкторії. Потім вона почула й інший звук: звук хвіртки й кроків по гравієвій доріжці.