Катрина жестом попрохала рахунок.

— А чому ти вирішила, що у нас був секс?

— Я бачила, як ви дивилися одне на одного. Чула, як розмовляєте.

— Ми з Харрі тільки те й робили, що лаялися, Беато!

— А я про що?

Катрина розсміялася:

— А як щодо тебе і Харрі?

— Харрі? Ні, це неможливо. Ми надто добрі друзі. Зрештою, я стала жити з Халворсеном.

Катрина кивнула. Напарник Харрі, молодий слідчий із Стейнк’єра, встиг зробити Беаті дитину до того, як загинув при виконанні службового обов’язку.

Пауза.

— Що це було?

Катрина знизала плечима. Дістала диктофон і прокрутила кінець запису.

— В Ілі багато ненормальних, — сказала Беата.

— Я сама лежала в психіатричному відділенні і знаю, з ким маю справу, — відповіла Катрина. — Але ось що дивно: як він зрозумів, що я приїхала туди задля Валентина?

Антон Міттет сидів на стільці, дивився, як до нього наближається Мона, і насолоджувався видовищем. Він думав, що, можливо, бачить її востаннє.

Вона вже здалека почала йому всміхатися. Він бачив, як вона ставить одну ніжку перед іншою, немов крокує по прямій лінії. Може, вона завжди так ходить. А може, йде так спеціально заради нього. І ось вона дійшла, машинально кинула погляд назад, аби переконатися, що за нею ніхто не йде, і провела рукою по його волоссю. Не встаючи із стільця, він поклав руки їй на стегна і підвів очі.

— Ну? — сказав він. — Взяла і це чергування?

— Так, — відповіла вона. — Від нас пішов Олтман, його знову перевели до онкології, ось так.

— Значить, ми частіше бачитимемо тебе, — посміхнувся Антон.

— Не обов’язково, — заперечила Мона. — Аналізи показують, що цей пацієнт скоро зовсім одужає.

— Але ж ми ще побачимося до того часу?

Він вимовив це грайливим тоном, але не жартував. І вона це знала. Може, тому вона застигла, усмішка її перетворилася на гримасу, і вона вислизнула з його обіймів, озираючись назад, щоб дати йому зрозуміти, що їх можуть побачити. Антон відпустив її.

— Зараз у нього голова відділу вбивств.

— Що він там робить?

— Розмовляє з ним.

— Про що?

— Цього я сказати не можу, — відповів він.

Замість того, щоб сказати: «Цього я не знаю». Господи, як же він хизується…

Тієї ж миті двері відчинилися, і з палати вийшов Гуннар Хаген. Він зупинився, переводячи погляд з Мони на Антона і знов на Мону. Неначе на їхніх лицях були написані якісь зашифровані повідомлення. Мона зашарілася і прошмигнула у двері палати за спиною в Хагена.

— Ну як? — запитав Антон, намагаючись здаватися незворушним.

І одразу зрозумів, що погляд Хагена не був усепроникним, він був спантеличеним. Хаген вирячився на Антона, неначе той був марсіанином. Він дивився як людина, усі уявлення якої про життя щойно вивернули навиворіт.

— За ним… — Хаген показав пальцем на двері за своєю спиною: — За ним ти повинен передовсім добряче наглядати, Антоне. Зрозумів? Добряче.

Антон чув, як він збуджено бурмотів останні слова собі під ніс, швидкими кроками віддаляючись по коридору.

Побачивши обличчя жінки, Катрина спочатку подумала, що помилилася дверима, що старенька з сивим волоссям і запалими щоками не може бути Ір’єю Якобсен.

— Чого вам? — запитала вона, підозріло оглядаючи несподіваних гостей.

— Це я вам телефонувала, — сказала Беата. — Ми хочемо поговорити про Валентина.

Жінка зачинила двері.

Беата трохи почекала, поки звук кроків жінки не стих усередині квартири, а потім натиснула на ручку дверей і відчинила їх.

На гачках у коридорі висів одяг і пластикові пакети. Завжди ці пакети. Чому в наркоманів завжди повно пластикових пакетів? Чому вони хочуть, щоб усі їхні пожитки складалися, зберігалися і перевозилися в такій ламкій та ненадійній упаковці? Чому вони крадуть мопеди, вішалки і чайні сервізи — що завгодно, тільки не валізи і не сумки?

Квартира була неохайна, але все ж не така, як більшість наркоманських нір, які бачила Катрина. Можливо, хазяйка будинку, Іря, встановила певні межі і стежила за своєю квартирою. Катрина виходила з того, що Іря живе сама. Вона пройшла до вітальні услід за Беатою. На старому, але цілому дивані лежав чоловік і спав. Напевно, під кайфом. Пахло потом, куривом, деревом, просоченим пивом, і ще чимось солодкуватим, що Катрина не могла та й не хотіла визначати. Уздовж стіни стояли неодмінні атрибути кубла у вигляді вкрадених речей, таких як стопки дитячих дощок для серфінгу. Кожна з них була упакована в прозорий пластик, на всіх була зображена акула з відкритою пащею, а на кінці намальовані чорні сліди від її укусів, неначе акула відкусила шматочок дошки. Одному Богові відомо, як вони збиралися продавати усе це.

Беата й Катрина пройшли далі до кухні, де Ір’я, сидячи за маленьким столиком, крутила самокрутку. Стіл був накритий маленькою скатертиною, а на підвіконні стояла цукорниця, з якої стирчали штучні квіти.

Жінки всілися навпроти неї.

— Усе їздять і їздять, — буркотіла Ір’я, кивнувши на жваву вулицю Уеланн за вікном. Голос її був із скрипучою хрипотою, як і очікувала Катрина, побачивши квартиру і зіжмакане обличчя, хоча жінці було десь за тридцять. — Їздять і їздять. Куди вони всі їдуть?

— Додому, — припустила Беата. — Або з дому.

Іря знизала плечима.

— Ви ж теж не вдома, — нагадала Катрина. — Адреса — в реєстрі населення.

— Я продала свій дім, — відповіла Іря. — Він дістався мені у спадок. Він був занадто великий. Занадто.

Вона висунула сухий білий язик і провела ним по паперу для самокруток, а тим часом Катрина про себе закінчила за неї: «Занадто велика була спокуса продати його, адже соціальної допомоги вже не вистачало на наркотики».

— Надто багато поганих спогадів, — закінчила Ір я.

— Яких спогадів? — запитала Беата, і Катрина зіщулилася.

Беата була криміналістом, а не фахівцем з ведення допитів, і зараз вона поставила надто хибне питання, попрохавши розповісти детальніше. Адже ніхто не уміє розповідати так ґрунтовно і довго, як наркоман, що відчуває співчуття до себе.

— Про Валентина.

Катрина випросталася. Можливо, Беата все-таки знає, що робить.

— Що він зробив?

Іря знову знизала плечима:

— Він знімав квартиру на цокольному поверсі. Він… був там.

— Був там?

— Ви не знаєте Валентина. Він інший. Він… — вона постукувала по самокрутці, не прикурюючи. — Він….

Постукувала і постукувала.

— Він був божевільний? — припустила Катрина дещо нестерпне для хазяйки будинку.

— Ні! — Іря люто відкинула запальничку.

Катрина подумки вилаялася. Тепер вона повелася, як новачок, поставивши навідне питання, що обірвало потік інформації, яку вони могли б отримати.

— Усі кажуть, що Валентин був божевільний! Він не такий! Просто він робить щось… — вона подивилася у вікно на вулицю; голос її ставав дедалі тихіший. — Він робить щось із повітрям. Люди його бояться.

— Він бив вас? — запитала Беата.

Ще одне навідне питання. Катрина спробувала упіймати погляд Беати.

— Ні, — відповіла Іря. — Він не бив. Він душив мене, якщо я йому суперечила. Він був такий сильний, міг узяти мене за горлянку однією рукою, стиснути її й тримати так, поки все не починало крутитися у мене перед очима. Його пальці неможливо було розтиснути.

Катрина подумала, що посмішка, яка розповзлася по обличчю Ір'ї, має певний відтінок чорного гумору. Поки Ір’я не продовжила:

— Але найдивніше, що я від цього заводилася. І збуджувалася.

Обличчя Катрини викривила мимовільна гримаса. Вона читала, що брак кисню в мозку здатний викликати у декого таку реакцію, але щоб до насильника?..

— А потім ви займалися сексом? — запитала Беата.

Жінка нахилилася і підняла з підлоги запальничку, запалила вогонь і простягла Ір'ї. Та поспіхом стиснула самокрутку губами, втягла в себе неслухняне полум'я, випустила хмару диму, відкинулася на стільці й немов склалася, неначе тіло її було мішком з вакуумом, в якому сигарета щойно пропалила діру.