Дідько!
Її рука на його ремені, на животі. Її тіло, що наближається до нього. Поліцейський захват. Її голова, що майже торкається підлоги, слабкий протестуючий стогін, вигнута спина, сідниця, що стирчить угору, струнка, як пташиний хвіст.
От же ж дідько!
Він сів у ліжку. Ракель тепло усміхалася йому з фотографії на тумбочці. Тепло, мудро. Але якби вона знала? Якби вона на п'ять секунд проникла до його голови й побачила, хто він насправді, чи втекла б вона від нього, налякана? Може, у своїх головах ми усі хворі, і різниця лише в тому, що деякі випускають своїх монстрів назовні, а інші — ні?
Харрі думав про неї. Він уявив, що зробив те, про що вона благала, там, на письмовому столі, перевернувши купу студентських робіт, які жовтими метеликами розлетілися по кабінету, прилипаючи до їхніх спітнілих тіл, — грубі аркуші з дрібними чорними буквами, що означали кількість убивств, нападів, убивств на сексуальному ґрунті, убивств на ґрунті пияцтва, убивств із ревнощів, убивств родичів, нарковбивств, убивств у середовищі банд, убивств для відновлення честі, корисливі вбивства. Він думав про неї, стоячи в туалеті. І заповнив скляночку аж до краю.
Розділ 21
Беата Льонн позіхнула, моргнула і втупилася у вікно трамвая. Уранці сонце розпочало роботу з того, що розсіяло серпанок над Фрогнер-парком. На мокрих від роси тенісних кортах було порожньо, тільки один худорлявий літній чоловік розгублено стояв на гравієвій доріжці на корті, де ще не натягнули сітку перед початком сезону. Він роздивлявся трамвай. Худі ноги стирчали із старомодних тенісних шортів, блакитна офісна сорочка була застебнута криво, ракетка торкалася землі. Він чекає на партнера, який ще не прийшов, подумала Беата. Можливо, тому, що вони домовилися про цю зустріч ще минулого року, а партнер тим часом покинув цей світ. Вона знала, що відчуває ця людина.
Вона розрізнила силует Моноліту,[23] коли вони під’їжджали до зупинки біля центральних воріт парку.
Сьогодні вночі, після того як Катрина Братт забрала ключ від сховища речдоків, Беата сама відвідала свого партнера. Саме тому вона перебувала в трамваї в цій частині міста. Він був звичайною людиною. Так вона називала його про себе. Не той чоловік, про якого можна мріяти, а той, який потрібний час від часу. Його діти жили з колишньою дружиною, і тепер, коли її дочка знаходилася в Стейнк’єрі у бабусі, у них був час і можливість зустрічатися частіше. І все одно Беата помічала, що обмежує їх спілкування, їй було важливіше знати, що він існує як можливість, аніж проводити з ним час. Так або інакше, він ніколи не зміг би замінити Джека, ну й добре. Їй не потрібна була заміна, їй треба ось це. Щось інше, що ні до чого не зобов’язує, щось, про що вона не надто жалкуватиме у разі втрати.
Беата дивилася у вікно на зустрічний трамвай, що повз мимо неї. У тиші салону вона почула музику, що звучала в навушниках дівчини, котра сиділа поряд із нею, і упізнала набридливу поп-пісеньку з дев’яностих. У той час вона була найтихішою студенткою Поліцейської академії, дуже блідою, але часто червоніла, як тільки хтось дивився в її бік. Але, на щастя, задивлялося небагато. А ті, хто дивився, тут же забували про неї. У Беати Льонн була така зовнішність та поведінка, які перетворювали її на щось малопомітне, на заставку на телеекрані, що заповнює паузи між програмами, на візуальний тефлон.
А ось вона їх пам’ятала.
Усіх до одного.
І тому зараз, дивлячись на обличчя людей із зустрічного трамвая, вона могла згадати, де і за яких обставин бачила їх раніше. Можливо, учора в тому ж таки трамваї, або колись на шкільному дворі, або на зображенні з камер спостереження у банку, коли ідентифікувала грабіжників, або на ескалаторі в універмазі «Стін і Стрем», куди заходила за парою колготок. І не мало ніякого значення, що вони постаріли, підстриглися, нафарбувалися, відростили бороду, укололи ботокс або закачали силікон, — їхні обличчя, їхні справжні лиця, просвічували назовні, ніби були константою, чимось унікальним, як код ДНК з одинадцяти цифр. Це було її благословення і прокляття, яке одні психіатри називали синдромом Аспергера, а інші — невеликим ушкодженням мозку, яке її fusiform gyrus — мозковий центр розпізнавання облич — прагнув заповнити. А треті, котрі розумніші, ніяк не називали цю її здатність. Вони просто констатували, що вона пам’ятає усі коди й упізнає всіх.
Тому для Беати Льонн не було нічого незвичайного в тому, що її мозок уже почав процес розпізнавання обличчя чоловіка з трамвая, що проїжджав мимо.
Єдине, що було незвичайним, — це те, що їй не відразу вдалося упізнати його.
Їх розділяло усього метрів півтора, і вона звернула на нього увагу, оскільки він малював щось на запітнілому вікні трамвая і тому обернувся до неї обличчям. Вона бачила його раніше, але цифрового коду згадати не могла.
Можливо, уся справа була у відблисках на вікні або в тіні, що падала на його очі. Беата вже хотіла здатися, аж раптом її трамвай почав рух, світло впало інакше, і ця людина підвела очі й зустрілася з нею поглядом.
Беату Льонн неначе вдарило струмом.
Це був погляд рептилії.
Холодний погляд убивці, який був їй знайомий.
Валентин Єртсен.
І вона зрозуміла, чому не відразу упізнала його і як йому вдавалося сховатися.
Беата Льонн підвелася зі свого сидіння і хотіла вийти, але дівчина поряд із нею сиділа із заплющеними очима і кивала в такт музиці. Беата поплескала її по руці, і дівчина подивилася на неї роздратованим поглядом.
— Я виходжу, — сказала Беата.
Дівчина подивилася вгору, звівши тонку, намальовану олівцем брову, але не поворушилася.
Беата зірвала з неї навушники:
— Поліція! Мені потрібно вийти.
— Ми ж їдемо, — сказала дівчина.
— Нумо, швидко підніми свою жирну дулу!
Інші пасажири обернулися у бік Беати Льонн. Але та більше не червоніла. Вона більше не була тією дівчинкою. Фігурка у неї була така ж струнка, шкіра — бліда до прозорості, волосся — безбарвне і сухе, як недоварені спагеті. Але тієї Беати Льонн більше не було.
— Зупиніть трамвай! Поліція! Стояти!
Пробираючись до кабіни водія і передніх дверей, вона вже чула скрип гальм. Вона показала водієві посвідчення і нетерпляче завмерла в очікуванні. Після різкого ривка трамвай зупинився, пасажири, що стояли, гойднулися вперед, повиснувши на поручнях, і двері відчинилися. Беата одним стрибком вискочила на вулицю, оббігла трамвай спереду і помчала уздовж трамвайних колій. Вона відчула, як уранішня роса з трави просочується крізь тонкі матер’яні туфлі, побачила, як від’їжджає трамвай, почула повільно наростаючий скрегіт коліс об рейки і побігла щосили. У неї не було ніяких підстав припускати, що Валентин озброєний. І він нікуди не подінеться з повнісінького трамвая, якщо вона, розмахуючи посвідченням, гукне, що збирається його заарештувати. Аби лише наздогнати цей чортів трамвай. Біг не був її сильною стороною. Лікар, який вважав, що вона страждає синдромом Аспергера, сказав, що такі, як вона, зазвичай бувають досить незграбними.
Беата ледь не посковзнулася на мокрій траві, але втрималася на ногах. Всього декілька метрів. Вона добігла до хвоста трамвая, стукнула по ньому рукою, закричала і помахала посвідченням у надії, що водій помітить її в дзеркало. Може, він і помітив. Побачив жінку, що проспала на службу і відчайдушно розмахує проїзною карткою. Скрегіт став ще на чверть тону вищий, і трамвай вислизнув від неї.
Беата зупинилася і подивилася услід трамваю, що віддалявся у бік району Майорстуа. Потім обернулася і побачила, як її трамвай від’їжджає у бік площі Фрогнер.
Вона тихо вилаялася, дістала телефон, перейшла через дорогу, сперлася ліктем на огорожу тенісного корту і набрала номер.
— Гольм.
— Це я. Я щойно бачила Валентина.
— Н-да? Ти упевнена?
— Бйорне…
— Пробач. І де?
— У трамваї, який слідує повз Фрогнер-парк у бік Майорстуа.