Стіан слухав телефонні гудки, тому що більше в даний момент він нічого не чув через тишу, що несподівано запала. Відповідай же! І ось знову. Знову це відчуття. Відчуття, що тут є хтось іще. Що хтось на нього дивиться.

Стіан Бареллі повільно підняв очі.

І відчув, як від потилиці по усьому тілу починає розливатися холод, немов він закаменів, немов подивився в очі Медузі. Але це була не вона. Це був чоловік у довгому чорному шкіряному пальті з неприродно широко розплющеними очима і вампірським ротом, з обох куточків якого текли тоненькі струмочки крові. А ще здавалося, що він летить над поверхнею землі.

— Алло? Стіане? Це ти? Стіане?

Але Стіан не відповідав: Він схопився, перевернувши стілець, позадкував і притулився спиною до стіни, зірвавши з цвяха «Міс грудень», і вона впала на підлогу.

Він знайшов стійку аварійного відключення підйомника. Вона стирчала з рота чоловіка, що висів на перекладині одного з сидінь.

— Значить, він коло за колом катався на лижному підйомнику? — запитав Гуннар Хаген, схилив голову набік і уважно оглянув труп, що висів перед ним.

У формі тіла було щось неприродне, неначе воскова статуя танула й ось-ось повинна була розтектися по землі.

— Так сказав хлопець, — відповіла Беата Льонн.

Вона потупцяла ногами по снігу і подивилася на освітлену трасу, на якій її одягнені у біле колеги майже зливалися зі снігом.

— Знайшли сліди? — запитав начальник відділу таким тоном, ніби відповідь була йому вже відома.

— Цілу купу, — сказала вона. — Кривавий слід тягнеться на чотириста метрів угору, до верхньої точки підйомника, і на чотириста метрів донизу.

— Я маю на увазі менш очевидні сліди.

— Є сліди на снігу, що ведуть від парковки стежкою прямо сюди, — відповіла Беата. — Малюнок підошов ідентичний малюнкові на черевиках жертви.

— Він прийшов сюди у черевиках?!

— Так. І прийшов один, тут є тільки його сліди. На парковці стоїть червоний «гольф», ми перевіряємо, кому він належить.

— Ніяких слідів злочинця?

— Що скажеш, Бйорне? — запитала Беата, обернувшись до Гольма, який ішов до них із рулоном стрічки поліцейського огородження в руках.

— Ні, поки що ні, — вимовив він задихаючись. — Інших слідів ніг немає. Але багато слідів лиж, ясна річ. Поки що — ніяких видимих відбитків пальців, волосся або волокон одягу. Може, знайдемо щось на зубочистці, — він показав на стійку, що стирчала з рота убитого. — Ну, ще сподіватимемося, що патологоанатоми що-небудь відшукають.

Гуннар Хаген зіщулився:

— Ви говорите так, ніби вже не розраховуєте знайти сліди.

— Ну… — вимовила Беата Льонн, і це «ну» Хаген одразу упізнав: так Харрі Холе зазвичай випереджав погані новини. — На попередньому місці злочину ми теж не знайшли ні ДНК, ні відбитків пальців.

Хаген не знав, від чого здригнувся: чи то від холоду, адже приїхав сюди прямо з теплого ліжка, чи то від слів, щойно вимовлених його головним криміналістом.

— Що ти хочеш сказати? — запитав він твердим голосом.

— Я хочу сказати, що знаю, хто це, — відповіла Беата.

— Мені здається, ти говорила, що не знайшла документів убитого.

— Так. І я не відразу його упізнала.

— Ти? Мені здавалося, ти ніколи не забуваєш осіб?

— Fusiform gyrus[8] може заплутатися, якщо обидві вилиці пошкоджені. Але це — Бертіль Нільсен.

— Хто це?

— Саме тому я тобі й подзвонила. Він… — Беата Льонн глибоко вдихнула.

«Не треба, не кажи»… — подумав Хаген.

— Поліцейський, — закінчив за Беату Бйорн Гольм.

— Працював поліцейським у Недре-Ейкері, — сказала Беата. — Було одне вбивство саме перед тим, як ти прийшов у відділ розслідування вбивств. Нільсен зв'язався з КРИПОСом, щоб поділитися своїми висновками: він вважав, що та справа була дуже схожа на зґвалтування, яке він розслідував у Крук-стадельве, а тому запропонував приїхати в Осло і надати допомогу в розслідуванні.

— І?

— Дав маху. Приїхав, і уся справа тихо застопорилася. Вбивцю або убивць так і не знайшли.

Хаген кивнув:

— Де?

— Тут, — сказала Беата. — Зґвалтована у будці і розчленована. Одну частину тіла знайшли в місцевому озері, іншу — за кілометр на південь, третю — за сім кілометрів у протилежному напрямі, біля Ауртьєрна. Тому народилося припущення, що вбивць було декілька.

— Точно. І це сталося…

— …саме сьогодні.

— Коли?

— Дев’ять років тому.

Затріщала переносна рація. Хаген побачив, як Бйорн Гольм приклав її до вуха, щось тихо сказав і знову опустив:

— «Гольф» на парковці зареєстрований на таку собі Міру Нільсен. Проживає за тією ж адресою, що й Бертіль Нільсен. Отже, дружина.

Хаген видихнув зі стогоном, і пара з рота обкутала його білим шлейфом.

— Я повинен доповісти голові Поліцейського управління, — сказав він. — І мовчи про вбивство тієї дівчинки.

— Преса розкопає.

— Знаю. Але я збираюся порадити начальникові поліції залишити спекуляції на цю тему на совісті преси.

— Мудро, — схвалила Беата.

Він швидко усміхнувся їй, подякувавши за украй необхідну підтримку. Потім подивився на гірський схил і парковку, оцінивши, який шлях йому доведеться пройти. Підвів очі на труп і знову зіщулився:

— Знаєш, кого я згадую, коли бачу такого високого худого чоловіка?

— Так, — відповіла Беата Льонн.

— Хотів би я, щоб він зараз був із нами.

— Та не був він худим і довготелесим, — втрутився Бйорн Гольм.

Двоє співрозмовників обернулися до нього.

— Хіба Харрі…

— Я маю на увазі цього хлопця, — відповів Гольм, кивнувши на тіло, що звисало з підйомника. — Оцього Нільсена. Він став таким за цю ніч. Якщо ви торкнетеся його тіла, то відчуєте, що воно має консистенцію желе. Я вже бачив подібне: так буває, коли людина падає з величезної висоти і ламає собі усі кістки. А якщо скелет переламаний, то м’ясу нема до чого причепитися і воно ковзає, піддаючись силі тяжіння, поки rigor mortis[9] не зупинить цей рух. Цікаво, правда?

Вони мовчки роздивлялися тіло. Потім Хаген різко обернувся і пішов геть.

— Надто багато інформації? — запитав Гольм.

— Можливо, перебір із деталями, — відповіла Беата. — І мені б хотілося, щоб він був тут.

— Як гадаєш, він узагалі коли-небудь повернеться? — поцікавився Бйорн Гольм.

Беата похитала головою. Бйорн Гольм не знав, було це відповіддю на його питання або загальною оцінкою ситуації. Він розвернувся і краєм ока помітив ялинову гілку, яка легенько погойдувалася над узліссям. Холодний пташиний крик пронизав тишу.

Дзвоник над вхідними дверима оглушливо задзвенів, коли Трульс Бернтсен зайшов з морозяної вулиці у вологе тепло. У приміщенні пахло немитим волоссям і лосьйоном.

— Підстригтися? — запитав юнак із блискучим чорним волоссям, яке, Трульс був упевнений, йому уклали в іншому салоні.

— Двісті? — відповів питанням на почуте Трульс, струшуючи з плечей сніг.

Березень, місяць порушених обіцянок. Він показав великим пальцем за спину, щоб упевнитися, що прейскурант на вулиці, як і раніше, діє. Чоловіча стрижка — 200. Дитяча — 85. Пенсіонерам — 75. Трульс бачив, як люди заходили сюди навіть із собаками.

— Як завжди, друже мій, — сказав перукар із пакистанським акцентом і жестом запросив його сісти в одне з двох вільних крісел.

У третьому сидів чоловік, в якому Трульс умить визначив араба: він дивився похмурим поглядом терориста з-під свіжо-вимитого чубка, що прилип до лоба. Чоловік швидко відвів погляд, зустрівшись із Трульсом очима в дзеркалі: може, почув запах бекону, а може, відчув погляд копа. У такому разі він міг бути одним із дилерів, що працюють на вулиці Бругата. Усього лише травичка, араби насторожено ставляться до важких наркотиків. Напевно, Коран прирівнює СНІД і героїн до свинячого стейка? А може, це сутенер, золотий ланцюг — перша ознака. У такому разі, хтось із незначних. Трульс знав у обличчя всіх поважних сутенерів.