Бельман відключив передавач і подав сигнал Катрині. Вона набрала на мобільнику цифри, які продиктував У-нуль-п’ять, і простягла апарат Бельману.

— У-нуль-п’ять? Фалькейд? Слухай мене, ми програємо цей матч, і в нас занадто мало людей для ефективного прочісування лісу, тому ми повинні спробувати завдати удару здалека. Оскільки цілком очевидно, що він здогадувався про нашу присутність, він напевне може мати доступ до нашої хвилі. У нас дійсно немає ніякого теплошукача, але якщо він думатиме, що є і що ми оточимо ліс із півночі і заходу, то… — Бельман прислухався. — Саме так. Розстав своїх людей зі східного боку. Але залиш парочку на місці на випадок, якщо він усе-таки прийде до будинку перевірити, як усе пройшло.

Бельман відключився і повернув апарат Катрині.

— Що ви думаєте? — запитала вона.

Дисплей телефону згас, і здавалося, що світло від білих, не покритих пігментом плям на його обличчі пульсує в темряві.

— Я гадаю, — відповів Мікаель Бельман, — що нас обвели кругом пальця.

Вони виїхали з міста о сьомій.

Машини, що рухалися назустріч їм, тихо і похмуро стояли в уранішній пробці. Тиша наповнювала і їхню машину, оскільки обоє вони дотримувалися колишнього пакту про неприпустимість необов’язкових розмов до дев’ятої години. Коли вони проїздили через пункт оплати на шляху до швидкісного шосе, почався дощ, такий дрібний, що двірники наче засмоктували його в себе, а не змахували зі скла.

Харрі увімкнув радіо, прослухав ще одне зведення новин, але й тут нічого не сказали. Ні слова про новину, яка мала з’явитися на всіх новинних порталах сьогодні вранці. Арешт у Бергені, новина про затримання підозрюваного у вбивствах поліцейських. Після новин спорту, в яких розповідалося про матч збірних Норвегії та Албанії, пустили дует Паваротті з якоюсь поп-зіркою, і Харрі швидко вимкнув радіо.

Коло пагорбів Карихаугена Ракель поклала свою долоню на руку Харрі, що знаходилася, як завжди, на важелі перемикання передач. Харрі чекав, що вона що-небудь скаже.

Бувають розмови необов’язкові, а бувають і обов’язкові.

Скоро вони розлучаться на цілий робочий тиждень, а Ракель ще ні словом не згадала про його нічне сватання. Невже пошкодувала про сказане? Вона ніколи не говорила того, чого не думає. Біля спуску в Леренскуг він подумав: а раптом їй здалося, що це він шкодує про сказане? І якщо вони зроблять вигляд, що нічого справді не було, втоплять подію в океані тиші, то, значить, нічого й не було. У гіршому разі, вони згадуватимуть про цю подію як про абсурдний сон. Дідько, а може, йому дійсно усе приснилося? У дні, коли він захоплювався опіумом, траплялося, він розмовляв із людьми, виходячи зі своєї упевненості в тому, що ті або інші події мали місце в реальності, а відповіддю йому були лише здивовані погляди.

З’їжджаючи у бік Леренскуга, Харрі порушив ще один пакт:

— Що ти думаєш про червень? Двадцять перше — це субота.

Він кинув на неї швидкий погляд, але вона сиділа відвернувшись і роздивлялася хвилясту місцевість, покриту полями. Тиша. Дідько, вона шкодує… Вона…

— Червень — хороший місяць, — сказала Ракель. — Але я цілком упевнена, що двадцять перше — це п’ятниця.

У її голосі він розчув усмішку.

— Велике чи…

— Чи тільки ми і свідки?

— Як думаєш?

— Вирішуй сам, але максимум — десять чоловік. На більшу кількість у нас не вистачить однакового посуду. І якщо буде по п’ять гостей з кожного боку, ти зможеш запросити увесь записник зі свого мобільного.

Він розсміявся. Усе влаштується. Може бути й криза, але, можливо, усе буде гаразд.

— І якщо ти збирався запросити у свідки Олега, то він уже зайнятий, — сказала Ракель.

— Зрозумів.

Харрі припаркувався біля залу відльоту і поцілував Ракель, не опускаючи кришки багажника.

По дорозі назад він подзвонив Ейстейну Ейкелану. Товариш-таксист, єдиний друг дитинства Харрі, мучився похміллям. Утім, Харрі навіть не знав, як звучить його голос, коли він не з похмілля.

— Свідком? Чорт забирай, Харрі, я зворушений! Ну, що ти просиш мене. Це ж треба, я трохи не розплакався.

— Двадцять першого червня. Є плани на цей день?

Ейстейн розсміявся на цей жарт. Сміх перейшов у кашель, а той перейшов у булькання пляшки.

— Я зворушений, Харрі. Але моя відповідь — ні. Тобі потрібна людина, яка сумирно стоятиме в церкві, а потім виразисто виступатиме за столом. А мені потрібна гарненька сусідка за столом, халявна випивка й нуль відповідальності. Обіцяю надіти найпристойніший костюм із тих, що є.

— Брешеш, ти ніколи не носив костюмів, Ейстейне.

— Саме тому вони так добре збереглися, авжеж. Від помірного використання. Дуже схоже на твоїх приятелів, Харрі. Міг би й телефонувати хоч іноді.

— Міг би.

Вони закінчили розмову, і Харрі став пробиратися до центру міста, переглядаючи короткий записник із рештою кандидатів у свідки. А точніше, з одним кандидатом. Він набрав номер Беати Льонн. За п’ять гудків включився автовідповідач, і Харрі залишив повідомлення.

Потік машин повільно рухався вперед.

Він набрав номер Бйорна Гольма.

— Привіт, Харрі.

— Беата прийшла на роботу?

— Вона сьогодні захворіла.

— Беата? Вона ніколи не хворіє. Застудилася, чи що?

— Не знаю. Прислала вночі есемеску Катрині. Хвора. Чув про Берг?

— Ох, про це я геть забув, — злукавив Харрі. — І?

— Він не завдав удару.

— Шкода. Тримайтеся. Спробую подзвонити їй на домашній.

Харрі набрав номер стаціонарного телефону Беати.

Він не клав слухавку цілих дві хвилини, але ніхто не відповідав. Харрі подивився на годинник: до занять було ще чимало часу. Район Уппсала знаходився по дорозі, і він не втратить багато часу, якщо заскочить до Беати. Біля Хельсфюра він завернув.

Будинок, що дістався Беаті від матері, нагадував Харрі будинок в Уппсалі, де він сам виріс: типовий дерев’яний будинок, побудований у п’ятдесяті роки, скромна коробка для зростаючого середнього класу, який вважав, що яблуневий сад більше не є привілеєм вищого класу.

Не рахуючи гуркоту сміттєприбиральної машини, що рухалася від одного сміттєвого бака до іншого на протилежному боці вулиці, навкруги було тихо. Усі пішли на роботу, в школу, в дитячий сад. Харрі припаркувався, підійшов до хвіртки, пройшов повз дитячий велосипед, повз сміттєвий бак, наповнений чорними пакетами, що стирчали назовні, повз турнік, вибіг сходами, де стояла знайома йому пара кросівок "Найк". Він натиснув на кнопку дзвінка під керамічною табличкою з іменами Беати та її дочки.

Почекав.

Знову подзвонив.

На другому поверсі було відчинене вікно. За його припущенням, це було вікно однієї зі спалень. Харрі гукнув Беату. Напевно, вона не чула його через гуркіт залізного преса сміттєприбиральника, який чавив і ламав відходи.

Харрі поторгав ручку дверей. Відчинено. Він зайшов. Погукав. Ніхто не відгукнувся. Він більше не міг нехтувати занепокоєнням, що мучило його вже деякий час.

Новина, якої не було.

Вона не відповіла на дзвінок по мобільному.

Харрі швидко піднявся вгору і пішов зі спальні в спальню.

Порожньо. Безладу немає.

Він збіг униз сходами до вітальні, зупинився в дверях і став оглядатися. Він точно знав, чому не з’ясував до кінця, але не хотів навіть думати про це.

Не хотів зізнаватися собі в тому, що стоїть і розглядає потенційне місце злочину.

Харрі бував тут і раніше, і йому здалося, що кімната виглядає якоюсь порожньою. Може, причиною тому було уранішнє світло, а може, відсутність Беати. Погляд його зупинився на столі. Мобільний телефон.

Повітря само по собі з шипінням вирвалося з його легень, і Харрі з полегшенням зітхнув. Вона просто вибігла в магазин і залишила удома телефон, навіть двері не замкнула. Пішла в аптеку в торговому центрі купити пігулки від головного болю або температури. Так усе й було. Харрі згадав про пару кросівок коло дверей. Ну то й що? Адже у жінки не одна пара взуття. Потрібно просто зачекати кілька хвилин, і вона з’явиться.