— Господи, — почув він бубоніння Ракелі. — Що я таке кажу?

— Термін оскарження закінчується за п’ять секунд, — сказав Харрі, обертаючись до неї.

Обличчя її було так близько від нього, що він бачив тільки слабке сяйво її широко розплющених очей.

— Час скінчився, — сказав він. І додав: — Що це ще за дурносміх?

Але скоро зрозумів усе сам, і усмішка стала розповзатися по його обличчю, як розбите яйце сковорідкою.

Беата лежала, поклавши ноги на спинку дивана, і дивилася, як Гебріел Бірн совгається на стільці. Вона з’ясувала, що все це, вочевидь, через вії та ірландський акцент. Скажімо, вії Мікаеля Бельмана, і вимова поета… Чоловік, із яким вона зустрічалася, не мав нічого схожого, але проблема полягала в іншому. Він був якийсь дивний. По-перше, наполегливий: він не розумів, чому не може прийти до неї, якщо увечері вона буде удома сама, адже йому було б дуже зручно. А потім, його минуле. Він розповідав їй речі, котрі, як вона поступово з’ясувала, не стикувалися одне з одним.

А може, усе це не було дивним, адже людина хоче справити хороше враження, тому може іноді й вигадувати.

Можливо, усе зовсім навпаки, і це теж було дивним. Вона намагалася шукати інформацію про нього в Інтернеті. І нічого не знайшла. Тоді вона ввела в пошукову систему ім’я Гебріела Бірна і з цікавістю прочитала, що він заробляв на життя тим, що пришивав очі плюшевим ведмедям. А потім нарешті знайшла те, що шукала, в розділі "Факти" з Вікіпедії. "Дружина: Елен Баркін (1988–1999)". На якусь мить вона подумала, що Гебріел — удівець, самотній, як і вона сама, поки не зрозуміла, що його шлюб просто розпався. У такому разі Гебріел був самотнім навіть раніше за неї. Чи Вікіпедія давно не поновлювала інформацію у цьому пункті?

На екрані пацієнтка нестримно фліртувала з ним. Але Гебріел не потрапив на гачок, він лише нагородив її короткою безбарвною посмішкою, подивився на неї своїми м’якими очима і сказав якусь банальність, що прозвучала, як вірші Ейтса.

На столі спалахнуло світло, і серце її завмерло.

Телефон. Телефон дзвонив. Це міг бути він. Валентин.

Вона узяла мобілку і подивилася на номер. Зітхнула.

— Слухаю, Катрино?

— Він тут.

По збудженню в голосі колеги вона зрозуміла, що це чистісінька правда: рибка клюнула.

— Розказуй.

— Він стоїть на ґанку.

Ґанок! Це не просто клюнула! Рибка на гачку, Господи, увесь будинок оточений!

— Він просто тупцяє. Бариться.

Вона розчула тріск рації на задньому плані. "Беріть його, беріть!" Катрина відповіла на її благання:

— Віддано наказ діяти.

Беата почула якийсь голос поряд із Катриною. Голос був знайомий, але вона ніяк не могла визначити, кому він належить.

— Вони штурмують будинок, — сказала Катрина.

— Детальніше, будь ласка.

— "Дельта". У чорному. З автоматами. Господи, як же вони біжать!

— Менше емоцій, більше фактів.

— Четверо людей біжать по гравієвій доріжці. Засліплюють його світлом. Інші чекають, не виказучи себе, дивляться, що він зробить. Він опускає те, що тримає в руках.

— Він дістає…

Гучний пронизливий звук. Беата застогнала. Дверний дзвінок.

— Не встигає, вони вже взяли його. Кладуть його на землю.

Йєс!

— Обшукують його начебто. Щось тримають у руках.

— Зброя?

Знову дзвінок. Гучний, наполегливий.

— Схоже на пульт дистанційного керування.

— Ой! Бомба?

— Не знаю. Але тепер він, в усякому разі, у них. Вони подають знак, що ситуація під контролем. Зачекай.

— Я маю відчинити двері. Я тобі передзвоню.

Беата злізла з дивана і поквапилася до дверей, роздумуючи над тим, як пояснити йому, що це недоречно, що коли вона хоче побути сама, то справді так і є.

І доки вона відчиняла двері, то думала про те, чого досягла. З тихої і скромної до соромливості дівчини, що закінчила ту ж таки Поліцейську академію, що й батько, перетворилася на жінку, що не лише знає, чого вона хоче, але й робить усе необхідне для досягнення своєї мети. Шлях її був довгим, іноді нелегким, але нагорода була така велика, що вона не пошкодувала про жоден із здійснених кроків.

Вона поглянула на чоловіка, що стояв перед нею. Відбите від обличчя світло впало на сітківку ока, перетворилося на зоровий образ і наситило fusiform gyrus інформацією.

Позаду неї звучав заспокійливий голос Габріела Вірна; здається, він сказав: "Don`t panic".[39]

Її мозок уже давно упізнав обличчя цього чоловіка.

Харрі відчув наближення оргазму. Свого власного. Солодкий-солодкий біль, напружені м’язи спини і живота. Він зачинив двері до своїх видінь і розплющив очі. Під собою він побачив Ракель, що втупилася в нього скляним поглядом. На її лобі виступила вена. При кожному його порухові її тілом і обличчям пробігала хвиля тремтіння. Здавалося, вона хоче щось сказати. І він звернув увагу на те, що погляд її не був страждальним і скривдженим, як завжди перед оргазмом. У нім було щось інше, такий вираз він бачив усього лише раз, але в цій же кімнаті. Він помітив, що вона обома долонями тримається за його зап’ясток і намагається прибрати його руку зі свого горла.

Він чекав. З якоїсь причини він не послабляв хватки, поки не відчув, як у її тілі наростає опір, а очі починають вилазити з орбіт. Тоді він відпустив її.

Ракель насилу зробила вдих.

— Харрі, — прохрипіла вона сиплим, невпізнанним голосом, — що ти робиш?

Він подивився на неї. Відповіді у нього не було.

— Ти… — вона закашлялася, — ти не повинен був тримати руку так довго!

— Пробач, — сказав він, — я трохи захопився.

А потім він відчув наближення. Не оргазму, але чогось схожого. Солодкий-солодкий біль у грудях, що піднімається до горла і вище, розповзається десь у голові.

Харрі повалився на ліжко поряд із нею. Зарився обличчям у подушку. Відчув, як потекли сльози. Він відвернувся від неї і став глибоко дихати. Він чинив опір. Дідько, що з ним таке діється?

— Харрі?

Він не відповів. Не зміг.

— Щось не так, Харрі?

Він похитав головою.

— Просто втомився, — сказав він у подушку.

Її рука лягла йому на шию, ніжно погладила, а потім обійняла його. Ракель тісно притулилася до його спини.

І він подумав про те, про що обов’язково повинен був подумати раніше: як він може просити людину, яку так сильно любить, поєднати своє життя із таким типом, як він?

Катрина лежала, відкривши рот, і слухала гнівні переговори з рації. Позаду неї люто лаявся Мікаель Бельман. У руках чоловіка на сходах був зовсім не пульт дистанційного керування.

— Це платіжний термінал для банківських карт, — прохрипів задиханий голос.

— А що у нього в сумці?

— Піца.

— Повтори!

— Здається, хлопець — нікчемний рознощик піци! Каже, що працює в "Піца-експрес". Отримав замовлення доставити піцу за цією адресою сорок п’ять хвилин тому.

— Добре, перевіримо.

Мікаель Бельман потягнувся вперед і взяв у руки рацію:

— Це Мікаель Бельман. Він послав попереду себе рознощика на розвідку. Це означає, що він десь поблизу і стежить за тим, що відбувається. У нас є собаки?

Тиша. Скрегіт.

— У-нуль-п’ять на зв’язку. Собак немає. Можуть прибути за п’ятнадцять хвилин.

Бельман знову пошепки вилаявся і натиснув на кнопку зв’язку:

— Тягніть їх сюди! І вертоліт із прожектором і теплошукачем. Підтвердіть.

— Прийнято. Викликаємо вертоліт. Але не думаю, що на ньому встановлений теплошукач.

Бельман відключив передавач, прошепотів "ідіот", а потім відповів:

— Так, на ньому встановлений теплошукач, отже, якщо він у лісі, ми його знайдемо! Використайте усіх людей, щоб оточили ліс із півночі й заходу. Якщо він побіжить, то в тому напрямку. Який у тебе номер мобільного, У-нуль-п’ять?