Харрі лежав на спині і дивився на сигаретний дим, що підіймався повільно до стелі спальні. Дим вимальовував фігури і обличчя. Харрі знав чиї. Міг назвати їх поіменно. Товариство мертвих поліцейських. Він дмухнув на кільця, і вони розчинилися у повітрі. Він прийняв рішення. Харрі не знав точно, коли він це зробив, знав тільки, що тепер усе зміниться.

Якійсь час він намагався уявити, що це не так уже й небезпечно, що він перебільшує, але він був алкоголіком упродовж надто багатьох років, тому відразу впізнав фальшиві безглузді спроби зняти напругу. Коли він скаже те, що збирався, його стосунки з жінкою, що лежить поруч, повністю зміняться. Харрі боявся. Він повторив про себе виношене. Треба сказати це зараз.

Він зробив вдих, але вона його випередила.

— Даси затягнутися? — пробурмотіла Ракель, ще тісніше притуляючись до нього.

Гола шкіра випромінювала тепло подібно до кахляної печі, і він міг засумувати за цим теплом у найнесподіваніші моменти. Ковдра була теплою внизу і холодною зовні. Біла постільна білизна, завжди біла постільна білизна, ніщо інше не може охолоджуватися у такий правильний спосіб.

Харрі простягнув їй сигарету "Кемел". Подивився, як вона невміло тримає її, як утягує щоки, косуючи очима на сигарету, неначе заради безпеки з неї не можна зводити очей. Він подумав про все, що мав.

Про все, що міг утратити.

— Відвезти тебе завтра до аеропорту? — запитав він.

— Тобі необов’язково це робити.

— Знаю, але у мене заняття починаються пізно.

— Тоді відвези, — вона поцілувала його в підборіддя.

— У мене дві умови.

Ракель перекинулася на бік і запитально втупилася в нього.

— По-перше, ти назавжди перестанеш палити, як підліток на гулянці.

Вона тихо засміялася:

— Я спробую. А по-друге?

Харрі зібрав у роті слину, знаючи, що, можливо, коли-небудь згадуватиме про цю мить як про останню щасливу мить свого життя.

— Я чекаю.

Дідько, дідько!

— Я збираюся порушити обіцянку, — сказав він. — Обіцянку, яку в першу чергу дав самому собі, але яка, боюся, стосується й тебе.

Він швидше відчув, аніж помітив, як змінилося в темряві її дихання. Стало уривчастим, швидким. Вона злякалася.

Катрина позіхнула і подивилася на годинник. На секундну стрілку, що світилася зеленим кольором, ведучи зворотний відлік. Ніхто з членів тієї слідчої групи не повідомив про телефонний дзвінок, що надійшов до дільниці.

Вона мала би відчути, як наростає напруга у міру наближення критичної точки, але натомість усе було навпаки, вона вже майже почала боротися з розчаруванням, судомно згрібаючи позитивні думки. Наприклад, як, повернувшись у свою квартиру, вона прийме гарячу ванну. Про тепле ліжко. Про каву, яку питиме завтра вранці, про новий день і нові можливості. Адже нові можливості завжди з’являлися, повинні з’являтися.

Вона бачила вогні фар на Третьому кільці, — життя міста, яке так незбагненно і незворушно йшло своєю чергою. Пітьма стала ще щільніша після того, як хмари завісою закрили місяць. Катрина хотіла перевернутися, аж раптом завмерла. Звук. Тріск. Сучок. Тут.

Вона затамувала подих і прислухалася. Позиція, що дісталася їй, була оточена щільними кущами і деревами. Важливо, щоб її не видно було з жодної зі стежин, по яких він міг пройти. Але на стежках не валялося суччя.

Знову тріск. Цього разу ближче. Катрина машинально відкрила рот, неначе потребувала більше кисню.

Потяглася до рації, але не встигла до неї дотягнутися.

Він мав рухатися швидко, як блискавка, і, незважаючи на це, подих, який вона відчула на шиї, був абсолютно спокійним, а тихий голос коло її вуха — незворушним, майже веселим:

— Що відбувається?

Катрина обернулася до нього обличчям і хрипко видихнула повітря:

— Нічого.

Мікаель Бельман схопив її бінокль і спрямував донизу:

— "Дельта" займає дві позиції коло рейок метро онде, правильно?

— Так. Як…

— Я отримав копію карти операції, — сказав Бельман. — Саме так я відшукав цей спостережний пост. Добре захований, треба визнати, — він ляснув себе по лобі. — Це ж треба, комарі у березні.

— Це мошва, — заперечила Катрина.

— Неправильно, — відповів Мікаель Бельман, не прибираючи бінокля від очей.

— Ні, ми просто обоє праві. Мошва — це ті ж комарі, тільки менші розміром…

— Неправильно, що…

— Деякі з них такі дрібні, що п’ють не людську кров, а кров інших комах. Або ж рідину тіла, у комах немає…

—…нічого не відбувається.

Перед будинком зупинилася машина.

— Уявіть собі це — бути комаром, жити на смердючому болоті, а тебе при цьому ще й кусає мошва.

Катрина знала, що торочить усе це тільки від нервозності, хоча й не зовсім розуміла, чому нервує. Можливо, тому, що він — начальник поліції.

— З машини виходить людина і прямує до будинку, — повідомив Бельман.

— Значить, у минулому житті ти був не надто хорошим індусом, — рація затріщала, але Катрина просто не могла зупинитися. — А якщо мошва… Що ви сказали?

Вона вирвала бінокль у нього з рук. І неважливо, що він — начальник поліції, це її пост. Усе вірно. У світлі вуличних ліхтарів вона розгледіла людину, що вже увійшла до хвіртки і простувала до ґанку перед дверима. Чоловік був одягнений у червоне і ніс щось у руках, чого вона не змогла визначити. Катрина відчула, як у неї пересохло в роті. Це він. Це сталося. Це відбувається зараз. Вона схопила мобільний телефон.

— І мені зовсім нелегко порушити цю обіцянку, — сказав Харрі, втупившись у сигарету.

Він сподівався, що на одну глибоку затяжку йому вистачить. Бо вона йому знадобиться.

— І що це за обіцянка? — Голос Ракелі здавався слабким, безпорадним. Самотнім.

— Цю обіцянку я дав самому собі, — сказав Харрі, обхопивши фільтр сигарети губами. Він затягнувся, відчув смак останнього в сигареті тютюну, який з якихось причин сильно відрізнявся на смак від тютюну в кінчику сигарети. — Обіцянку, що я ніколи не попрошу тебе вийти за мене заміж.

У тиші він почув, як порив вітру промчав кронами дерев за вікном, і вони зашаруділи, як збуджена, шокована, охоплена швидким шепотом публіка в залі.

А потім вона відповіла. Відповідь її прозвучала, як коротке повідомлення по рації:

— Повтори.

Харрі кашлянув:

— Ракель, ти вийдеш за мене?

Порив вітру мчав далі. І Харрі подумав, що після цього залишаться тільки тиша і спокій. Ніч. І серед ночі — Харрі та Ракель.

— Ти зараз не глузуєш із мене? — Вона відсунулася від нього подалі.

Харрі заплющив очі. Він відчував вільне падіння.

— Не глузую.

— Ти впевнений?

— А навіщо мені жартувати? Ти хочеш, щоб усе це виявилося жартом?

— По-перше, Харрі, безперечним фактом є твоє жахливе почуття гумору.

— Згоден.

— По-друге, мені потрібно думати про Олега. І про тебе теж.

— Невже ти ще не зрозуміла, що Олег — це один із твоїх головних плюсів як нареченої, дівчинко моя?

— По-третє, навіть якби я хотіла, шлюб має деякі юридичні складнощі. Мій будинок…

— Я гадаю, це приватна власність. І своє майно я не збираюся підносити тобі на блюдечку із золотою облямівкою. Я не можу тобі багато обіцяти, але обіцяю найбільш безболісне розлучення сьогодення.

Ракель зареготала:

— Але нам добре і так, хіба ні, Харрі?

— Авжеж, нам є що втрачати. А по-четверте?

— А по-четверте, сватаються зовсім не так, Харрі. Не лежачи в ліжку і покурюючи.

— Добре. Якщо ти хочеш, щоб я встав на коліна, то мені потрібно спочатку надіти штани.

— Гаразд.

— "Отже, надінь штани"? Чи: "Так, я…"

— Так, телепню! Так! Я вийду за тебе заміж!

Харрі відреагував автоматично, це була реакція людини, яка багато років пропрацювала в поліції. Він обернувся, подивився на годинник і запам’ятав час. 23:11. Згодиться для складання рапорту. Коли вони прибули на місце злочину, коли сталося затримання, коли пролунав постріл.