— Яке саме татуювання у нього було?

— Яке?

— Авжеж. Що… — Катрина помітила, що ось-ось вийде з ролі доброго поліцейського, й узяла себе в руки, щоб приховати роздратування. — Що зображувало татуювання?

— Ну, як сказати… Обличчя. Украй неприємне. Неначе розтягнуте навсібіч. Неначе воно приклеїлося до його грудей і хотіло відірватися.

Катрина повільно закивала:

— Вирватися з тіла, куди воно було ув’язнене?

— Еге ж. Саме так. Ви знаєте?..

— Ні, — сказала Катрина і подумала: «Але мені знайоме це відчуття». — А Юдаса, значить, ви так і не знайшли?

— Це ви не знайшли Юдаса.

— Ну гаразд. Як ви гадаєте, чому нам це не вдалося?

Наглядач знизав плечима:

— Ну, я не знаю. Але розумію, що типи, подібні до Юдаса, для вас не є першочерговим завданням. Як я говорив, у його справі були пом’якшувальні обставини, а ймовірність рецидиву мінімальна. Насправді його термін уже добігав кінця, але у цього ідіота, видно, лихоманка почалася.

Катрина кивала. Передчуття звільнення. Воно настає при наближенні дня виходу з в’язниці, коли ув’язнений починає думати про свободу, і йому раптом стає нестерпно від думки, що доведеться провести в цьому закладі ще один день.

— А хто-небудь іще може мені розповісти про Валентина?

Наглядач заперечно похитав головою:

— Окрім Юнаса, він ні з ким не спілкувався. Та й з ним ніхто не хотів мати справи. Лякав усіх до чортиків. Коли він входив у приміщення, здавалося, навіть повітря згущувалося.

Катрина ставила йому питання доти, поки не зрозуміла, що просто намагається виправдати згаяний час і гроші на квиток.

— Ви почали розповідати про те, що зробив Валентин, — нагадала вона.

— Справді? — відповів наглядач, кинувши швидкий погляд на годинник. — Отакої… Мені вже треба…

На зворотному шляху у загальній кімнаті Катрина побачила тільки худорлявого чоловіка з червоним черепом. Він стояв прямо, опустивши руки і вирячившись на порожню мішень. Стріл ніде не було. Він повільно обернувся, і Катрина не змогла не відповісти на його погляд. Усмішка зникла з його обличчя, а очі стали в’ялими і сірими, як медуза.

Він щось прокричав. Чотири слова. І повторив їх. Голосно і пронизливо, як птах, що застерігає про небезпеку. Після чого розсміявся.

— Не звертайте на нього уваги, — сказав наглядач.

Сміх поступово затихав у них за спиною, поки вони швидко йшли коридорами.

І ось вона вже опинилася на вулиці, вдихаючи насичене дощем сире повітря.

Катрина дістала телефон, відключила диктофон, включений з моменту її прибуття до в’язниці, і зателефонувала Беаті.

— Я закінчила в Ілі, — сказала вона. — Час є?

— Включаю кавоварку.

— Е-е-е… А в тебе немає…

— Ти працюєш у поліції, Катрино. І ти п’єш каву з кавоварки, зрозуміло?

— Слухай, я зазвичай їла в «Кафе Сара» на вулиці Торггата, а тобі не зашкодить вибратися з лабораторії. Ходімо пообідаємо. Я пригощаю.

— Авжеж, ще б пак.

— Що-що?

— Я знайшла її.

— Кого?

— Ір’ю Якобсен. І якщо ми поквапимося, то застанемо її в живих.

Вони домовилися зустрітися за 45 хвилин. В очікуванні таксі Катрина прослуховувала запис на диктофоні. Краєчок телефону з мікрофоном трохи висовувався з її кишені, і вона упевнилася, що з парою хороших навушників запросто розшифрує усе сказане наглядачем. Вона прокрутила запис до кінця і включила те місце, для прослуховування якого навушники не були потрібні.

Застережливий крик червоного черепа:

— Валентин живий! Він убиває! Валентин живий! Чуєте?!

— Він прийшов до тями сьогодні вранці, — сказав Антон Міттет, квапливо крокуючи коридором разом із Гуннаром Хагеном.

Помітивши їх наближення, Сільє піднялася зі стільця.

— Можеш іти, Сільє, — сказав Антон. — Я заступаю.

— Але ваше чергування починається тільки за годину.

— Я сказав — можеш іти. Відпочивай.

Вона кинула на Антона оцінюючий погляд. Потім подивилася на другого чоловіка.

— Гуннар Хаген, — мовив той, простягаючи їй руку. — Голова відділу розслідування вбивств.

— Я знаю, хто ви, — сказала вона, потискуючи його руку. — Сільє Гравсенг. Сподіваюся колись поступити до вас на роботу.

— Гаразд, — відповів він. — Тоді можеш розпочати з виконання розпорядження Антона.

Вона кивнула Хагену:

— На усіх наказах значиться саме ваше ім’я, отож…

Антон дивився, як вона порядкує речі в сумці.

— До речі, сьогодні останній день моєї практики, — сказала вона. — Тепер час починати думати про іспити.

— Сільє — етажерка Поліцейської академії, — пояснив Антон.

— Слухачка Поліцейської академії, так тепер говорять, — поправила його Сільє. — Я маю одне запитання, пане начальнику відділу.

— Он як? — сказав Хаген, іронічно посміхаючись у відповідь на таке титулування.

— На вас працювала одна легендарна людина. Харрі Холе. Кажуть, що він ніколи не припускався помилок. І розкривав усі вбивства, розслідуванням яких займався. Це правда?

Антон застережливо кахикнув і поглянув на Сільє, але вона не звернула на це уваги.

Іронічна посмішка Хагена зробилася щирішою.

— Передусім у людини на совісті можуть бути нерозкриті вбивства, хоч би вона і не припускалася помилок. Хіба ні?

Сільє Гравсенг не відповіла.

— Щодо Харрі і нерозкритих убивств… — Він почухав підборіддя. — Загалом, ви маєте рацію. Питання в тому, як на це подивитися.

— Себто?

— Він приїхав додому з Гонконгу, щоб розслідувати вбивство, в якому підозрювався його названий син. І хоча він добився звільнення Олега, і в тому злочині зізнався інший, обставини вбивства Густо Ганссена так до кінця і не прояснилися. В усякому разі не на офіційному рівні.

— Спасибі, — сказала Сільє і щиро всміхнулася.

— Удачі в кар’єрі, — побажав Гуннар Хаген.

Він стояв і дивився їй услід, поки дівчина не сховалася у кінці коридору. Не так через те, що чоловікам завжди хочеться подивитися услід гарній молодій дівчині, а для того, щоб відтягнути все ще на кілька секунд. Майбутня справа, подумав Антон. Він помітив, що начальник відділу нервує. І ось Хаген обернувся до зачинених дверей. Застебнув мундир. Погойдався на підборах, як тенісист, що очікує подачі суперника.

— Ну, я пішов.

— Давай, — сказав Антон. — Я тут простежу за всім.

— Гаразд, — кивнув Хаген.

Посеред ланчу Беата запитала Катрину, чи займалися вони з Харрі сексом того разу.

На початку їхньої розмови Беата розповіла, як один із поліцейських агентів упізнав фотографію жінки, що дала неправдиві свідчення, — Ір’ї Якобсен. За його словами, вона рідко виходить на вулицю і мешкає разом з іншими людьми недалеко від площі Александра К’єлланда. За їхньою квартирою наглядали, оскільки там торгували амфетаміном. Але Ір’я не становила ніякого інтересу для поліції, вона нічого не продавала, у гіршому разі — була покупцем.

Їхня розмова, проминувши обговорення роботи й особистого життя, звернулася до теми старих добрих днів. Катрина сором’язливо протестувала, коли Беата заявила, що того дня, коли та нестримно промчала поліцейським коридором, увесь убійний відділ просто шиї скрутив, дивлячись на неї. При цьому Катрина подумала, що у такий спосіб жінки ставлять одна одну на місце, підкреслюючи, якою гарною була колись їхня співрозмовниця. Особливо якщо вона ніколи не була такою вже гарною. Але попри те, що услід Беаті ніколи не дивилися, вивертаючи шиї, отруєні стріли їй у спину теж не летіли. Вона була тиха, легко заливалася рум’янцем, працьовита, лояльна. Вона завжди грала відкрито. Але щось змінилося. Може, справа була в келиху білого вина, яким вони себе винагородили, але Беата раніше ніколи не ставила таких відвертих запитань.

У будь-якому разі Катрина зраділа, що рот її забитий піцою і вона може просто похитати головою.

— Ну гаразд, — вимовила вона, проковтнувши шматок. — Зізнаюся, у мене були такі думки. Харрі щось казав про це?

— Харрі розповідав мені майже все, — відповіла Беата, піднімаючи келих з рештками вина. — Просто мені було цікаво, брехав він чи ні, коли говорив, що між вами нічого не було.