Вона увійшла до шлюзових дверей, пред’явила своє посвідчення і лист із дозволом на відвідування в’язниці, який отримала по електронній пошті, і її пропустили далі, до будівлі.

Наглядач, який уже чекав на неї, стояв, широко розставивши ноги і склавши руки на грудях, і побрязкував ключами. Хвалькуватість і удавана самовпевненість, помітні в його позі, були зумовлені тим, що відвідувач був співробітником поліції, тобто належав до касти хранителів громадського порядку і був одним з тих, хто примушував тюремних наглядачів, співробітників приватних охоронних фірм і навіть паркувальників жестикулювати і розмовляти тихіше.

Катрина повелася так, як завжди в подібних ситуаціях: стала ввічливіша і доброзичливіша, ніж у повсякденному житті.

— Ласкаво просимо до клоаки, — сказав наглядач.

Катрина була упевнена, що звичайних відвідувачів він зустрічає іншими словами, і це речення далося йому нелегко: воно повинне було виражати збалансоване поєднання чорного гумору і реалістичного цинізму щодо своєї роботи.

«Не так уже й жахливо», — думала Катрина, крокуючи тюремними коридорами. Можливо, їх слід було назвати Кишкою. У цьому місці закон перетравлює засуджених індивідів до стану коричневої смердючої маси, яка в одну прекрасну мить вийде звідси. Усі двері були замкнені, коридори порожні.

— Відділення для збоченців, — повідомив наглядач, відмикаючи чергові залізні двері у кінці коридору.

— У них є власне відділення?

— Атож. Коли насильники зібрані в одному місці, менше вірогідності, що сусіди їх приб’ють.

— Приб’ють? — Катрина прикинулася здивованою, ніби нічого не знала про подібні випадки.

— Еге ж. Тут насильників ненавидять так само, як і в суспільстві. Якщо не більше. А у нас тут є вбивці більш імпульсивні, ніж ми з вами. Отож, якщо буде невдалий день… — Він виразно провів ключем, який тримав у руці, по горлу.

— Їх уб’ють?! — випалила Катрина з жахом у голосі і на мить замислилася, чи не переграє.

— Ну, може, і не вб’ють. Але поб’ють точно. У нашому лікарняному відділенні завжди лежать збоченці з переламаними руками і ногами. Вони говорять, що впали на сходах або посковзнулися в душі. Навіть настукати не можуть. — Він замкнув двері позаду них і зробив вдих. — Відчуваєте запах? Так пахне сім’я на батареї. Запікається миттєво. Запах наче в’їдається в метал і не піддається видаленню. Схоже на запах горілого людського м’яса, правда ж?

— Гомункул, — вимовила Катрина, втягуючи в себе повітря.

Вона відчула тільки запах свіжопофарбованих стін.

— Чого?

— У сімнадцятому столітті люди вважали, що сім’я складається з крихітних чоловічків, — відповіла вона, помітила косий погляд наглядача і зрозуміла, що зробила неправильний хід: треба було просто зробити вигляд, що вона шокована. — Отже, — поквапилася продовжити вона, — Валентин спокійно сидів тут разом зі своїми однодумцями?

Наглядач заперечно похитав головою:

— Ходили чутки, що це він зґвалтував маленьких дівчаток в Марідалені і Тріванні. А з ув’язненими, що ґвалтували неповнолітніх, справа зовсім інакша. Навіть безперечний насильник ненавидить тих, хто трахає дітей.

— Значить, Валентина побили?

— Атож, це точно.

— А ці чутки… у вас є якісь здогади, хто міг їх пустити?

— Еге ж, — відповів наглядач, відмикаючи наступні двері. — Це ви.

— Ми? Себто поліція?

— Був тут один поліцейський. Він робив вигляд, що допитує ув’язнених з приводу тих двох убивств. Але розповідав він більше, ніж запитував, наскільки мені відомо.

Катрина кивнула. Вона чула, що коли поліцейські були впевнені, що один з ув’язнених скоїв злочин над дитиною, але не могли цього довести, вони докладали усіх зусиль до того, щоб він був покараний іншим способом. Потрібно було просто поінформувати потрібних людей серед ув’язнених. Тих, хто мав владу. Чи принаймні був найбільш імпульсивний.

— І ви не заперечували?

Наглядач знизав плечима:

— А що ми, наглядачі, можемо зробити? — І тихо додав: — А в цьому конкретному випадку ми, можливо, й не мали нічого проти.

Вони пройшли повз загальну кімнату.

— Що ви хочете сказати?

— Валентин Єртсен був хворим сучим сином, утіленням зла. Коли зустрічаєш таку людину, одразу замислюєшся: що хотів сказати Всевишній, посилаючи його на землю. У нас тут була одна наглядачка, яку він…

— Привіт, ось ти де.

Голос прозвучав м’яко, і Катрина машинально обернулася вліво. Коло мішені для гри в дартс стояли двоє чоловіків. Вона подивилася в усміхнені очі чоловіка, що заговорив до її помічника, — на вигляд йому було років тридцять. Рештки світлого волосся на його червоному черепі були зачесані назад. Шкірна хвороба, вирішила Катрина. А може, у них тут десь є солярій, адже тут містяться особи, що потребують особливої допомоги.

— Я вже й не думав, що ти колись прийдеш.

Чоловік повільно висмикував стріли з мішені, не відводячи погляду від її очей. Він узяв одну стрілу, увіткнув її в середину мішені кольору свіжого м’яса, прямо в яблучко, усміхнувся і став розгойдувати стрілу вгору-вниз, вганяючи її все глибше. Потім він витягнув її, видаючи губами плямкотливі звуки. Другий чоловік не розсміявся, як чекала Катрина. Замість цього він заклопотано подивився на свого суперника по грі.

Наглядач легко підхопив Катрину під лікоть, щоб потягти за собою, але вона звільнилася, тоді як її мозок активно перемотував події назад. Він відмовлявся сприймати очевидне: зв’язок між стрілами для гри в дартс і зображенням статевих органів.

— Може, не варто так часто користуватися ополіскувачем для волосся?

Вона швидко попрямувала далі, але помітила, що коли й не потрапила в яблучко, то кудись точно потрапила. Обличчя чоловіка почервоніло, після чого він ще ширше посміхнувся і начебто козирнув їй.

— А Валентин спілкувався тут із ким-небудь? — запитала Катрина, поки наглядач відмикав двері в камеру.

— З Юнасом Юхансеном.

— Отого, що називають Юдасом?

— Точно. Відбував термін за зґвалтування чоловіка. Таких вже точно небагато.

— Де він зараз?

— Утік.

— Яким чином?

— Ми не знаємо.

— Ви не знаєте?!

— Послухайте, тут повно мерзенних покидьків, але ми — не в’язниця суворого режиму, як, скажімо, Уллерсму. У цьому відділенні містяться ув’язнені, що відбувають недовгі терміни. У справі Юдаса було кілька пом’якшувальних обставин. А Валентин сидів усього лише за спробу зґвалтування. Серійні насильники утримуються в інших місцях. Тому ми не зловживаємо використанням своїх ресурсів для спостереження за тими, хто сидить у цьому відділенні. Ми кожного ранку їх перераховуємо, і зрідка трапляється так, що когось недолічуємося. Тоді усім доводиться повертатися у свої камери, і ми з’ясовуємо, кого бракує. Але якщо кількість збігається, то починається звичайна рутина. Коли ми виявили зникнення Юдаса Юхансена, то одразу заявили в поліцію. Я не надто цим переймався, бо незабаром після цього у нас тут сталося дещо…

— Ви хочете сказати…

— Так. Убивство Валентина.

— Значить, коли воно сталося, Юнаса тут не було?

— Точно.

— Як гадаєте, хто міг його убити?

— Не знаю.

Катрина кивнула. Він відповів занадто автоматично, занадто швидко.

— Я нікому про це не скажу, обіцяю. Я запитую ще раз: хто, на вашу думку, убив Валентина?

Наглядач втягнув повітря крізь зуби, оглядаючи Катрину з ніг до голови. Неначе перевіряв, чи є в ній щось, чого він не помітив з першого погляду.

— Чимало з місцевих мешканців ненавиділи і смертельно боялися Валентина. Можливо, хтось прикинув, що це зробив той, хто хотів йому помститися. В усякому разі той, хто убив його, мав ненавидіти його до оскаженіння. Валентин був, як би це сказати… — Борлак наглядача заходив угору-вниз над комірцем уніформи. — Його тіло перетворилося на желеподібну масу, я ніколи такого не бачив.

— Побитий тупим предметом, напевно?

— Про це мені нічого не відомо, але принаймні перемісили його так, що не впізнати було. Замість обличчя — каша. І коли б не мерзенне татуювання на грудях, я не знаю, чи змогли б ми узагалі його впізнати. Я не дуже вразлива людина, але після побаченого у мене почалися кошмари.