Харрі вийшов через двері, що вели до жвавої вулиці, якою сновигали велосипеди, машини і трамваї. Він трохи поморгав на сонці після перебування в темному приміщенні і став розглядати безглуздий хід життя, яке навіть не підозрювало, що всього за декілька метрів від нього панує така безглузда смерть: вона сиділа на сталевому стільці з розплавленим пластмасовим сидінням зовсім поряд. І вони й гадки не мали, хто ця дівчинка.

Тобто Харрі здогадувався, але був не в змозі думати про це. Він зробив вдих і наважився додумати свою думку. Потім він подзвонив Катрині, яку відправив назад до Котельні, щоб вона могла оперативно шукати інформацію у своїх комп’ютерних мережах.

— Про зникнення людини так ніхто і не заявив? — запитав він.

— Ні.

— Добре. Тоді перевір, у яких слідчих з особливо тяжких є дочки у віці від восьми до шістнадцяти років. Розпочни з тих, хто брав участь у розслідуванні справи Калснеса. Якщо знайдеш, подзвони їм і запитай, чи бачили вони сьогодні своїх дочок. Будь із ними делікатною.

— Гаразд.

Харрі поклав слухавку.

Бйорн вийшов на вулицю і став поряд із ним. Голос його був тихий і м’який, неначе вони розмовляли в церкві:

— Харрі…

— Так?

— Я ніколи нічого гіршого не бачив.

Харрі кивнув. Він знав, що довелося за своє життя побачити Бйорну, але був упевнений, що той сказав правду.

— Той, хто це зробив… — Бйорн підняв руки, зробив швидкий вдих, видав безпорадний звук і знову впустив руки. — Він, сучий мерзотник, заслуговує на кулю.

Харрі стиснув кулаки в кишенях. Він знав, що й це правда. Вбивця заслуговував на кулю. Одну або три кулі з "Одеси", що лежала в шафі у Хольменколлен. Не сьогодні, а вчора вночі. Коли чортів легкодухий екс-поліцейський просто пішов і ліг спати, бо вирішив, що не може бути катом, поки у нього немає особистого мотиву, поки він не діє заради потенційних жертв, заради Ракелі й Олега або заради себе. Ну що ж. Дівчинка з бару не запитуватиме його про мотив, для неї і її батьків уже пізно. Дідько!

Він подивився на годинник.

Трульс Бернтсен знав, що Харрі полює на нього, він буде готовий. Він запросив його, поманив, влаштувавши вбивство в цьому місці, принизив, скориставшись постійною отрутою алкоголіків "Джим Бім" і велосипедним ланцюгом, про який уже начулися поліцейські міста. Начулися й про те, як великий Харрі Холе стояв на вулиці Спурвейсгата в собачому нашийнику, прикутий до знака, що забороняє парковку.

Харрі перевів дух. Він міг викласти на стіл усі карти, розповісти усе про Густо, Олега й мертвих росіян, а після цього за допомогою "Дельти" штурмом узяти квартиру Трульса Бернтсена, і якби Бернтсену вдалося б вислизнути, він міг би почати широкий пошук, розіславши інформацію про нього усім — від Інтерполу до кожного дільничного. Чи…

Харрі став витягати з кишені пом’яту пачку "Кемела", але не витягнув. Він утомився курити.

…Або ж він міг зробити саме те, про що просив його цей диявол.

Тільки у перерві між другим і третім пацієнтами Столе простежив до кінця свою думку.

Вірніше, думки, тому що їх було дві.

Першим було те, що ніхто не заявив про зникнення дівчинки. Дівчатка у віці від десяти до чотирнадцяти років. Батьки повинні були почати турбуватися про неї, коли вона не прийшла увечері додому. Повинні були заявити про її зникнення.

По-друге, він роздумував про те, як жертва могла бути пов’язана зі справами про вбивства поліцейських. Досі вбивця забирав тільки життя слідчих з особливо тяжких злочинів, а нині, можливо, у серійного вбивці проявилася типова потреба ескалації напруги: який вчинок щодо конкретної людини може бути гіршим за позбавлення її життя? Правильно, позбавити життя її потомство. Дитину. Тому питання полягало тільки в одному: хто на черзі? Звичайно, не Харрі, у нього не було дітей.

І ось у цей момент холодний піт різко і неконтрольовано ринув з усіх пор на опасистому тілі Столе Еуне. Він схопив телефон, що лежав у відкритій шухляді столу, знайшов у списку Аврору і подзвонив.

Прозвучало вісім гудків, а потім включився автовідповідач.

Звичайно, вона йому не відповіла, вона ж у школі, а там їм, цілком зрозуміло, забороняють користуватися телефонами.

Як же прізвище Емілії? Він неодноразово чув його, але це була царина Інгрід. Він подумав, чи не подзвонити їй, але вирішив не турбувати її даремно і замість цього став порпатися в комп’ютерному файлі "дитячий табір". І точно, він відшукав безліч торішніх електронних листів з адресами усіх батьків з класу Аврори. Він прочитав список, сподіваючись, що негайно згадає прізвище Емілії. І згадав. Турюнн Ейнерсен. Емілія Ейнерсен, так, навіть запам’ятати легко. Ще краще було те, що поряд з електронними адресами усіх батьків були номери телефонів. Він набрав номер, відзначивши, що палець його тремтить так, що він ледве потрапляє на кнопки. Напевно, випив надто багато чи надто мало кави.

— Турюнн Ейнерсен.

— Здрастуйте, це Столе Еуне, батько Аврори. Я… е-е-е… тільки хотів дізнатися, чи усе добре минуло сьогодні вночі.

Пауза. Занадто довга пауза.

— Я маю на увазі ночівлю, — додав він. І для повної упевненості додав: — 3 Емілією.

— А, он ви про що. Ні, Аврора у нас сьогодні не ночувала. Я пам’ятаю, ми про щось таке говорили, але…

— Напевно, я щось наплутав, — сказав Столе і помітив, як захрип його голос.

— Так, у наш час важко згадати, хто у кого коли ночує, — засміялася Турюнн Ейнерсен, але в голосі її звучала заклопотаність його проблемою — проблемою батька, що не знав, де його дочка провела ніч.

Столе поклав слухавку. Сорочка його змокла майже наскрізь.

Він подзвонив Інгрід, але почув автовідповідач і залишив повідомлення з проханням передзвонити. Потім він схопився і вибіг у двері. Пацієнтка, яка чекала прийому, жінка середнього віку, що ходила на терапію з абсолютно незрозумілих Столе причин, підвела на нього очі.

— Сьогодні доведеться скасувати.

Він хотів назвати її по імені, але згадав його, тільки коли збіг униз сходами, розчахнув двері на вулицю і помчав до машини, припаркованої на вулиці Спурвейсгата.

Харрі відчував, що надто сильно стискає паперову скляночку кави, дивлячись, як повз нього в машину "швидкої", що стоїть поблизу, проносять закриті носилки. Він спідлоба поглядав на зграйку жадібних до видовищ людей, яка вже зібралася біля місця злочину. Катрина подзвонила і сказала, що про зникнення дівчинки так ніхто і не повідомив, і в жодного зі слідчих, що займалися справою Калснеса, немає дочки у віці від восьми до шістнадцяти. Тоді Харрі попросив її продовжити пошук серед інших співробітників поліції.

З бару вийшов Бйорн і зняв латексні рукавички і шапочку білого, що повністю закривав тіло, костюма.

— Результатів аналізу ДНК поки немає? — запитав Харрі.

— Ні.

Перше, що зробив Харрі, коли вони прибули на місце злочину, — узяв на аналіз зразок тканини, який з блималкою був відправлений до Інституту судової медицини. Для проведення повного аналізу ДНК був потрібен час, але перші цифри коду можна було отримати досить швидко. А їм тільки це й треба було. Усі слідчі з особливо тяжких, що займалися як тактичними, так і технічними питаннями, зареєстрували свої ДНК в реєстрі на випадок, якщо вони з необережності залишать свої сліди на місці злочину. Останніми роками реєстр був доповнений ДНК поліцейських, які першими прибували на місце злочину, і відповідальних за огородження, а також людей, що не працювали в поліції, ДНК яких теоретично могли з’явитися на місці злочину. Простий розрахунок вірогідності підказував, що коли у них будуть три-чотири перші цифри коду з одинадцяти, то вони зможуть викреслити зі списку більшість поліцейських. А з п'ятьма-шістьма цифрами — усіх. Ну, тобто, коли він має рацію, то усіх, за винятком одного…

Харрі подивився на годинник. Він не знав, чому, не знав, що саме їм потрібно встигнути, але знав, що у них зовсім немає часу. Що у нього зовсім обмаль часу.