Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Тут, — вимовила Беата Льонн, і таксі заїхало на тротуар.

Трамвай стояв на зупинці «Вельхавенс-гате». Одна поліцейська машина знаходилася перед ним, дві позаду. Бйорн Гольм і Катрина Братт стояли, спираючись на «амазон».

Беата розплатилася і вийшла з таксі.

— То що?

— Троє поліцейських усередині трамвая, з нього ніхто не виходив. Чекали тільки тебе.

— Це трамвай одинадцятого маршруту, а я говорила — дванадцятий.

— Маршрут міняє номер після зупинки у Майорстукрюссе, але це той же самий состав.

Беата поспішила до передніх дверей, з силою постукала по них і пред’явила посвідчення. Двері з пирханням відчинилися, і вона увійшла всередину, кивнувши поліцейському у формі, що знаходився в салоні. У руках у нього був «Хеклеркох P30L».

— Ідіть за мною, — наказала вона і стала пробиратися в кінець переповненого вагона.

Проштовхуючись до середини, Беата ковзала поглядом по обличчях. Її серце забилося швидше, коли вона підійшла ближче й упізнала значки, написані на запітнілому склі. Вона подала знак поліцейському і звернулася до чоловіка, що вмостився на сидінні:

— Пробачте! Так, ви.

До неї обернувся чоловік із прищуватим обличчям-, на якому був написаний жах.

— Я… я не хотів, чесно. Просто забув картку вдома. Більше не повториться, чесно…

Беата заплющила очі й вилаялася про себе, потім кивнула поліцейському, щоб він ішов за нею далі. Коли вони без жодного результату добралися до кінця вагона, вона гукнула водієві, щоб той відчинив задні двері, і вийшла на вулицю.

— Ну? — запитала Катрина.

— Зник. Опитайте усіх, чи бачили вони його. За годину вони його забудуть, якщо вже не забули. Він, як і раніше, років сорока з гаком, десь метр вісімдесят зросту, блакитноокий. Але очі тепер стали трохи косуваті, він шатен із короткою стрижкою, у нього високі круті вилиці й вузькі губи. І нехай ніхто не торкається скла, на якому він писав. Зніміть відбитки пальців і сфотографуйте. Бйорне!

— Так?

— Ти візьмеш на себе усі зупинки від цієї до Фрогнер-парку. Поговори з працівниками магазинів, що виходять вікнами на вулицю, запитай, чи упізнають вони людину з орієнтації. Якщо люди так рано вранці їдуть кудись трамваєм, то, швидше за все, для них це частина денного розкладу. Вони прямують на роботу, до школи, на тренування, до улюбленого кафе.

— У такому разі у нас є шанси, — сказала Катрина.

— Так, і будь обережний, Бйорне. Переконайся, що люди, з якими ти розмовлятимеш, — це не ті, хто може попередити його. Катрино, ти потурбуєшся про те, щоб нам виділили людей, які завтра з раннього ранку їздитимуть цим трамваєм. Плюс нам потрібна ще пара людей, щоб до кінця дня каталися трамваями звідси до Фрогнер-парку, на випадок якщо Валентин повертатиметься тією ж дорогою. Добре?

Коли Катрина і Бйорн пішли до інших поліцейських, щоб розподілити обов’язки, Беата підійшла до трамвая, в якому помітила Валентина, і подивилася на скло. Із смужок, намальованих ним на склі, стікали цівки води. Він намалював візерунок, який повторювався, як на тасьмі. Вертикальна риска, а слідом за нею — коло. Один ряд за іншим, поки не вийшла квадратна матриця.

Може статися, це не так і важливо.

Але, як говорив Харрі: «Може, це неважливо і справи не стосується, але все одно щось та означає. І ми починаємо шукати там, де ясно, там, де ми що-небудь бачимо».

Беата дістала мобільний телефон і сфотографувала вікно трамвая. Несподівано їй прийшла в голову думка.

— Катрино, ходи сюди.

Катрина почула її і залишила Бйорна роздавати вказівки самостійно.

— Як усе пройшло вночі?

— Нормально, — відповіла Катрина. — Я уранці здала жуйку на аналіз ДНК, давши номер закритої справи про насильство. У них пріоритетом є вбивства поліцейських, але вони пообіцяли попрацювати над жуйкою якнайскорше.

Беата задумливо кивала, а потім провела рукою по обличчю:

— Себто — наскільки швидко? Ми не можемо мовчати тільки заради того, щоб нам дісталися честь і хвала, і тим самим дозволити доказові, що ймовірно містить ДНК вбивці, знаходитися у кінці черги.

Катрина, зіщулившись, подивилася на Бйорна, який жестами пояснював щось поліцейським.

— Я знаю там одну жінку, — збрехала вона. — Зателефоную їй і попрошу прискорити аналіз.

Беата подивилася на неї. Зачекала. Кивнула.

— А може, тобі просто захотілося, щоб ця людина виявилася Валентином Єртсеном? — запитав Столе Еуне. Він стояв біля вікна свого кабінету і дивився на жваву вулицю, на людей, що сновигали туди-сюди. На людей, які могли виявитися Валентином. — Зорові галюцинації часто трапляються при бракові сну. Скільки годин з останніх сорока восьми ти спала?

— Зараз порахую, — вимовила Беата Льонн таким тоном, що Столе зрозумів: їй необов’язково це робити. — Я дзвоню тобі, бо він дещо намалював на трамвайному склі. Ти отримав мою есемеску?

— Так, — відповів Еуне.

Він тільки почав сеанс терапії, аж раптом на телефоні, що лежав у висунутому ящику письмового столу, висвітилося повідомлення від Беати:

ПОДИВИСЯ ММС. ТЕРМІНОВО. ЗАТЕЛЕФОНУЮ.

І він відчув якесь майже збочене задоволення, коли, поглянувши в спантеличене обличчя Пола Ставнеса, сказав, що на цей дзвінок він має відповісти, причому підтекст прозвучав дуже виразно: «Це набагато важливіше, ніж твоє ниття».

— Ти розповідав мені одного разу, що ви, психологи, можете проаналізувати малюнки соціопатів і робити висновки про роботу їхньої підсвідомості.

— Ну, в Університеті Гранади в Іспанії розроблена методика, яка дозволяє робити висновки про психопатологічні розлади особи. Але при таких дослідженнях людям дають вказівку, що малювати. А це більше схоже на лист, ніж на малюнки, — сказав Столе.

— Правда?

— В усякому разі, я бачу букви «і» та «о». Але це ж так само цікаво, як і малюнки.

— Чим же?

— Рано-вранці в трамваї ти все ще в напівсні, і те, що ти пишеш, тобі диктує підсвідомість. А у підсвідомості є одна специфічна риса: вона любить коди і ребуси. Іноді вони незбагненні, в інших випадках напрочуд прості чи банальні. У мене була пацієнтка, яка жахливо боялася, що її зґвалтують. Їй постійно снився один і той самий сон: ніби вона прокидається через те, що дуло з башти якогось танка розбиває вікно в її спальні, рухається всередину приміщення і зупиняється тільки біля її ліжка. А з дула звисає шматок паперу, на якому написано «П» і «9». Напевно, може здатися дивним, що вона сама не зрозуміла цей дивний код,[25] але мозок часто камуфлює свої думки. Заради зручності, через почуття сорому, страху.

— І що означає той факт, що він малює «і» та «о»?

— Можливо, це означає, що йому нудно в трамваї. Не варто мене переоцінювати, Беато. Я поступив на психологічний факультет у той час, коли це була наука для тих, у кого бракує мізків, щоб стати лікарем або інженером. Давай я подумаю про це і передзвоню тобі, а то в мене зараз пацієнт.

— Добре.

Еуне відключився і знову подивився на вулицю за вікном. На іншому її боці, метрів за сто від вулиці Бугстадвейєн, знаходився тату-салон. 11-й трамвай ішов по Бугстадвейєн, а у Валентина було татуювання. Татуювання, завдяки якому його можна ідентифікувати. Якщо тільки він не скористався послугами професіоналів для його видалення. Чи не змінив його в тату-салоні. Малюнок можна змінити до невпізнання, додавши всього пару штрихів. Наприклад, якщо примальовувати півколо до вертикальної риски, то вийде латинська буква «D». А якщо перекреслити коло, то вийде норвезька буква «Ø». Еуне подихав на скло.

Позаду нього пролунало роздратоване покашлювання.

Він намалював на запітнілому склі вертикальну лінію і коло, як в отриманому ним зображенні.

— Я відмовляюся платити за цілу годину, якщо…

— Знаєте що, Поле? — вимовив Еуне, перебільшено чітко артикулюючи, і додав до свого малюнка півколо і навкісну риску. Прочитав: «DØ»[26]. Він стер напис із скла. — За цю годину можете не платити.

вернуться

25

Норвезькою цифра 9 звучить як «ні», що разом із літерою «п» на початку слова викликає асоціацію зі словом «пеніс».

вернуться

26

Помри (норв.).

51
{"b":"823507","o":1}