— Так, — відповів Харрі, наливаючи каву собі та своїй гості.

— А тут не… самотньо?

— Гм… А хіба ви з донькою живете не самі?

— Так, але…

Вона не стала продовжувати. Вона хотіла сказати, що живе в затишному жовтому будиночку, побудованому Герхардсеном[19]в період відновлення після Другої світової війни, скромному і практичному, без усіляких модних псевдоромантичних забаганок, через які люди з грошима зводили для себе фортеці, схожі на сільські будинки, на зразок цієї. Просочені чорною морилкою колоди навіть у найбільш сонячні дні створювали відчуття вічного мороку і пригніченості у будинку, успадкованому Ракеллю від свого батька.

— Ракель повернеться додому на вихідні, — сказав Харрі, підносячи чашку до рота.

— Значить, усе добре?

— Усе дуже добре.

Беата кивнула, роздивляючись його. Помічаючи зміни. Навколо очей у нього з’явилися зморшки від усмішок, але загалом він виглядав значно молодше. Титановий протез, що замінив вказівний палець на правій руці, легко постукував по чашці.

— А як у тебе? — запитав Харрі.

— Добре. Справ багато. Дочка взяла звільнення від занять, щоб побути у бабусі в Стейнк`єрі.

— Правда? Це ж треба, як швидко… — він прикрив очі і тихо засміявся.

— Так, — сказала Беата, зробивши ковток кави. — Харрі, я хотіла зустрітися з тобою, бо хочу знати, що сталося.

— Знаю, — відповів Харрі. — Я збирався зв’язатися з тобою. Але спочатку мені потрібно було влаштувати Олега. І розібратися зі своїм життям.

— Розповідай.

— Гаразд, — мовив Харрі, відставляючи чашку. — Ти була єдиною, з ким я підтримував зв’язок, поки працював над тією справою. Ти допомогла мені, і я тобі дуже зобов’язаний, Беато. І тобі єдиній я розповім про все, якщо ти захочеш. Та чи впевнена ти, що хочеш? Ти можеш зіткнутися з певною дилемою.

— Я стала твоєю співучасницею, ще коли допомагала тобі, Харрі. І ми винищили віолін. Його більше немає на вулицях.

— Приголомшливо, — сухо сказав Харрі. — На ринок повернулися героїн, крек та спід.

— І торговця біоліном більше немає. Рудольф Асаєв мертвий.

— Я знаю.

— Справді? Ти знаєш, що він мертвий? А ти знаєш, що він кілька місяців пролежав у комі під чужим ім’ям у Державній лікарні, перш ніж помер?

Харрі підвів брову:

— Асаєв? Я гадав, що він помер у готельному номері в «Леоні».

— Там його знайшли. Кров покривала усю підлогу від стіни до стіни. Але в ньому донедавна вдавалося підтримувати життя. А звідки ти знаєш про «Леон»? Уся ця інформація трималася в таємниці.

Харрі мовчки крутив у руках чашку.

— Дідько б тебе взяв, тільки не… — простогнала Беата.

Харрі знизав плечима:

— Я сказав, що тобі, можливо, не захочеться дізнатися про все.

— Це ти всадив у нього ніж?

— Допоможе, коли я скажу, що зробив це з метою самооборони?

— Ми знайшли кулю в спинці ліжка. Але рана від ножа була широкою і глибокою, Харрі. Судовий медик сказав, що лезо кілька разів повернули.

Харрі опустив погляд у чашку:

— Ну, судячи з усього, роботу я все-таки зробив не надто добре.

— Чесно кажучи, Харрі, ти… ти…

Беаті не дуже вдалося підвищити голос, і він зазвучав зараз, як тремке полотно пили.

— Він зробив з Олега наркомана, Беато, — тихо вимовив Харрі, не відриваючи очей від чашки.

Вони сиділи мовчки і прислухалися до дорогої тиші Хольменколлен.

— Це Асаєв вистрілив тобі в голову? — запитала нарешті Беата.

Харрі доторкнувся пальцем до нового шраму на лобі:

— Чому ти думаєш, що це шрам від кулі?

— Справді, що я знаю про кульові поранення, я ж усього лише криміналіст.

— Гаразд, це зробив один хлопець, який працював на Асаєва, — відповів Харрі. — Три постріли зблизька. Дві кулі в груди. Третя в голову.

Беата подивилася на Харрі й зрозуміла, що він говорить правду. Але це була не вся правда.

— І як з такими пораненнями можна вижити?

— Я дві доби не знімав із себе куленепробивний жилет, отож пора йому вже було й знадобитися. Але постріл у голову мене відключив. І вирубав би мене назавжди, якби не…

— Якби не?..

— Якби той хлопець не помчав у пункт надання медичної допомоги на вулиці Стургата. Він погрозами змусив лікаря прийти до мене. І це мене врятувало.

— Та ти що? Чому я нічого про це не знаю?

— Лікар заліпив мені рану і збирався відправити до лікарні, але я вчасно опритомнів і потурбувався про те, щоб дістатися домівки, а не лікарні.

— Чому?

— Не хотілося піднімати шум. Як поживає Бйорн? Жінку собі не знайшов?

— Цей хлопець… спочатку він намагався застрелити тебе, а потім врятував? Хто…

— Він не намагався застрелити мене, це був нещасний випадок.

— Нещасний випадок? Три постріли — це не нещасний випадок, Харрі.

— Якщо у тебе ломка від віоліна і ти тримаєш у руках «Одесу», таке може статися.

— «Одесу»?

Беата знала цю зброю. Дешева копія російського пістолета Стєчкіна. На фотографіях «Одеса» більше була схожа на зварну конструкцію, виконану талановитим учнем зварювальника, на безформний гібрид пістолета і автомата. Але він користувався популярністю у росіян-урок, професійних злочинців, бо міг стріляти як поодинокими кулями, так і чергами. Легкий натиск на курок «Одеси» — і ти випустив дві кулі. Чи три. Несподівано їй прийшло в голову, що для «Одеси» використовувалися кулі рідкісного калібру дев’ять на вісімнадцять міліметрів, такі ж самі, якими був убитий Густо Ганссен.

— Хотіла б я подивитися на цю зброю, — сказала вона і помітила, як погляд Харрі мимоволі ковзнув до вітальні. Беата обернулася, але не побачила у вітальні нічого, окрім старовинної чорної кутової шафи. — Ти так і не сказав, ким був той хлопець.

— Це неважливо, — відповів Харрі. — Він уже давно перебуває поза твоєю юрисдикцією.

Беата кивнула:

— Ти захищаєш людину, яка трохи не позбавила тебе життя?

— Бо те, що він мене урятував, цінніше.

— Тому ти його захищаєш?

— Часто залишається загадкою, чому ми вирішуємо захистити ту або іншу людину.

— Так, — сказала Беата. — Візьмемо, наприклад, мене. Я захищаю поліцейських. Оскільки я займаюся розпізнаванням облич, я була присутня на допиті бармена із закладу, відомого як «Нірвана». Саме того, де високий світловолосий чоловік із шрамом від куточка рота до вуха убив перевізника наркотиків, що працював на Асаєва. Я показала барменові фотографії і довго з ним розмовляла. І як ти знаєш, візуальною пам’яттю дуже легко маніпулювати. Свідки не пам’ятають того, що, як їм здається, вони пам’ятають. У результаті бармен абсолютно впевнився, що та людина у барі точно не була тим Харрі Холе, фотографії якого я йому показувала.

Харрі подивився на неї і повільно кивнув:

— Спасибі.

— Я збиралася сказати, що мені нема за що дякувати, — сказала Беата, підносячи до рота чашку кави. — Але що сталося — те сталося. І у мене є ідеї щодо того, як ти можеш віддячити мені.

— Беато…

— Я захищаю поліцейських. Ти знаєш, що я близько до серця сприймаю загибель поліцейських при виконанні обов’язків. Джек. І мій батько. — Вона мимоволі торкнулася рукою сережки. Це був ґудзик від батьківського мундира, переплавлений у сережку. — Ми не знаємо, хто буде наступним, але я зроблю що завгодно, аби зупинити цього диявола, Харрі. Що завгодно. Ти розумієш?

Харрі не відповів.

— Пробач, але ти, звичайно, розумієш, — тихо вимовила Беата. — У тебе є свої мерці, яких ти не можеш забути.

Харрі торкнувся чашки тильною стороною правої руки, неначе вона замерзла, потім встав і підійшов до вікна. Постоявши трохи, він заговорив:

— Як тобі відомо, сюди заявився вбивця і трохи не позбавив життя Ракель і Олега. І це сталося через мене.

— Це було давно, Харрі.

— Це було вчора. Це завжди буде вчора. Нічого не змінилося. Але я все одно намагаюся. Намагаюся змінитися сам.

— І як успіхи?

Харрі знизав плечима: