— Але я не стану схожим на попередніх командирів, — сказав Алтань. Його пальці стиснулися в кулаки. — Я не відвернуся від своїх людей лише тому, що вони мають більше сили, ніж повинні. Хіба це справедливо? Суні та Бадзі відправили до пустелі Баґхра, бо Дзян їх боявся. Ось що він робить — стирає свої помилки, тікає від них. Але Туйр їх навчив, повернув їм частку здорового глузду. Тож має бути спосіб приборкати богів. Фейлень, якого я знав, не вбив би своїх людей. Має бути спосіб повернути його з божевілля. Мусить бути.

Алтань говорив із такою переконаністю. Він видавався таким упевненим, цілковито впевненим у тому, що зможе контролювати цю заснулу армію так само, як заспокоїв Суні в їдальні, повернув його у світ смертних лише шепотом і словами.

Жинь змусила себе повірити йому, бо альтернатива була надто жахливою, щоб її осягнути.

Наступного дня вони дісталися до Чулуу Корікх, коли ще навіть не почало вечоріти. Алтаня це порадувало. Тоді він був усім задоволений і крокував уперед із шаленою, запаморочливою енергією. Він поводився так, немовби багато років чекав цього дня. І з того, що знала Жинь, таки справді чекав.

Коли місцевість стала надто непевною для того, щоб їхати верхи, вони спішилися й відпустили тварину. Зі зболеним виглядом кінь пішов шукати місце для смерті.

Значну частину дня вони йшли пішки. Що вище підіймалися, то товщими ставали крига і сніг. Жинь згадала небезпечні заледенілі сходи в Сінеґарді, коли один неправильний крок міг означати зламаний хребет. Але тут не було першокурсників, які посипали б кригу сіллю, щоб убезпечити шлях. Якщо вони підсковзнуться зараз, то їм гарантована швидка крижана смерть.

Алтань використовував тризуб замість посоха, встромляючи його в землю перед тим, як ступити. Жинь обережно йшла за ним уже перевіреним шляхом. Вона запропонувала просто розплавити кригу спірлійським вогнем. Алтань спробував. Це було надто довго.

Небо тільки почало темнішати, коли Алтань зупинився перед міткою на стіні.

— Зачекай. Ось воно.

Жинь завмерла на місці, у неї шалено цокотіли зуби. Вона роззирнулася. І не побачила ані позначок, ані вказівок, що тут є якийсь особливий вхід. Але Алтань говорив упевнено.

Він відступив на декілька кроків, а потім почав розчищати гірський схил, стираючи сніг, щоб дістатися до гладенької поверхні каменю під ним. Він щось роздратовано пробурчав і притиснув охоплену полум’ям руку до каменю. Полум’я поступово розтопило чисте коло в кризі з Алтаневою рукою по центру.

Тепер Жинь побачила тріщину в скелі. Під товстим шаром снігу й криги вона була майже непомітна. Мандрівник міг проминути тріщину зо двадцять разів, так і не зауваживши її.

— Туйр сказав зупинитися, коли дійдемо до скелі, схожої на орлиний дзьоб, — сказав Алтань. Він показав на кручу, під якою вони стояли. А й справді, вона скидалася на профіль одного з Цариних птахів. — Я мало не забув.

Жинь витягла з дорожньої сумки дві смужки сухої тканини, полила їх олією зі скляної пляшечки й заходилась обмотувати кінці двох дерев’яних палиць.

— Ти не бував усередині?

— Туйр лишив мене чекати ззовні, — сказав Алтань.

Він відступив від входу. Алтань начисто розтопив кригу на камені, і погляду відкрились округлі двері, вбудовані у схил гори.

— Із нині живих Чаґхань єдиний бував усередині. Я й гадки не маю, як він відчинив ці двері. Ти готова?

Жинь міцно затягнула останній вузол зубами й кивнула.

Алтань обернувся, прихилився спиною до кам’яних дверей, уперся ногами й штовхнув. Його обличчя напружилося від зусилля.

Якусь мить нічого не відбувалося. А потім із масивним скреготом камінь відхилився у своєму ложі на певний кут.

Коли камінь зупинився, Жинь і Алтань опинилися перед великою дірою темряви. Тунель був таким темним зсередини, що здавалося, немовби він геть поглинав сонячне світло. Глянувши на темні нутрощі гори, Жинь відчула благоговійний жах, ніяк не пов’язаний із темрявою. Всередині гори не було поклику Фенікса. Вони не мали доступу до Пантеону. Не могли прикликати силу.

— Останній шанс відступити, — сказав Алтань.

Вона пхикнула, передала йому смолоскип і ступила вперед.

Жинь заледве пройшла метрів три, коли ступила надто широко. Темний прохід виявився небезпечно вузьким. Вона відчувала, як щось розкришилося під ногами, і знову притиснулася до стіни. Жинь простягла смолоскип над прірвою — і її миттю охопило страшенне запаморочення. Прірва не мала видимого дна й немовби сягала в порожнечу.

— Гора порожня аж до низу, — сказав Алтань, стоячи дуже близько позаду неї. Він поклав їй руку на плече. — Тримайся біля мене. Дивися, куди ступаєш. Чаґхань казав, що ми дійдемо до ширшого майданчика десь через двадцять кроків.

Жинь притиснулася до скелястої стіни й дозволила Алтаню прослизнути повз неї, а потім пішла вслід за його обережними кроками.

— Про що ще розповідав Чаґхань?

— Про те, що ми знайдемо ось це, — Алтань простягнув свій смолоскип уперед.

Посеред гори висів самотній блок. Жинь простягла смолоскип, доки могла, і світло вихопило на платформі щось чорне та блискуче.

— Олія. Це лампа, — усвідомила Жинь і відсмикнула руку.

— Обережно, — просичав Алтань, коли Жинь кинула свій смолоскип на блок.

Давня олія миттю спалахнула живим полум’ям. Вогонь пробирався крізь темряву викарбуваними олійними візерунками з гіпнотичною послідовністю, відкриваючи погляду такі самі лампи, підвішені на різній висоті. Уся гора освітилася лише через кілька довгих хвилин, явивши їм складну архітектуру кам’яної в’язниці. Під проходом, на якому вони стояли, Жинь побачила кола й кола постаментів, які простягалися, доки ставало світла. Усередині гори закручувався спіральний прохід до безлічі кам’яних могил.

Модель була дивно знайомою. Жинь уже бачила її раніше.

Це була кам’яна версія Пантеону в мініатюрі, спірально відтворена безліч разів. Це був спотворений Пантеон, у якому боги були не живі, а ув’язнені в завмерлому животінні.

Жинь відчула раптовий напад страху. Вона глибоко вдихнула, намагаючись придушити це в собі, але приголомшливе відчуття ядухи лише посилювалося.

— Я також це відчуваю, — тихо промовив Алтань. — Це гора. Ми запечатані.

Ще якось у Тікані Жинь упала з дерева й так сильно вдарилася головою об землю, що на якийсь час утратила слух. Вона бачила, як Кесеґі щось їй кричав, показуючи на горло, але до неї не пробивалося ані звуку. Тут було так само. Чогось бракувало. Їй обмежили доступ до чогось.

Жинь навіть не уявляла, як воно — опинитися в пастці на цілі роки, на десятиліття, не маючи змоги померти, але й жити в матеріальному світі теж. Це було місце, де не дозволялося бачити снів. Місце нескінченних нічних жахіть.

Що за жахлива доля бути ув’язненим тут?

Пальці Жинь торкнулися чогось круглого. Під дотиком предмет зрушився й почав обертатися. Вона підсвітила смолоскипом і подала сигнал, щоб привернути увагу Алтаня.

— Поглянь.

То був кам’яний циліндр. Жинь згадалися молитовні колеса перед пагодою в Академії. Але цей циліндр був значно більший і сягав їй аж до плеча. Жинь піднесла смолоскип до каменя й ретельніше його роздивилася. На боках були вирізьблені глибокі жолобки. Вона поклала руку на циліндр і вперлася п’ятами, натиснувши дужче.

Зі скреготом, подібним до крику, колесо почало обертатися.

Жолобки виявилися словами. Ні, іменами. Іменами на іменах, за кожним ішов рядок чисел. То був журнал. Перелік душ, запечатаних у Чулуу Корікх.

На колесі були викарбувані сотні імен.

Алтань вище підняв смолоскип, стоячи праворуч від неї.

— Це не єдине.

Жинь підняла погляд і побачила, що вогонь освітив ще одне колесо з записами.

А потім ще одне. І ще.

Вони простягалися крізь весь перший ярус Кам’яної гори.

Тисячі й тисячі імен. Імена, датовані часом після правління Імператора Дракона. Імена, датовані після правління Червоного Імператора.

Жинь майже похитнулася від значення побаченого.