— Ти не змусиш мене передумати, — сказала вона. — Розповідаючи про це, я роблю тобі послугу. Коли ми повернемося з тієї гори, я не знаю, який контроль ми матимемо, лише знаю, що ми будемо могутніми. Не намагайся нас зупинити. Не намагайся приєднатися до нас. Коли ми прийдемо, тобі варто тікати.

— Зустріч біля підніжжя гір Кукхонінь, — сказав Алтань, зібравши Цике. — Якщо ми не зустрінемося там з вами через сім днів, вважайте, що нас убили. Не заходьте в гору. Чекайте птаха від Цари й виконуйте наказ у посланні. Чаґхань лишається командиром замість мене.

— А де Чаґхань? — ризикнув запитати Унеґень.

— Із Царою. — З виразу Алтаневого обличчя нічого не можна було зчитати. — Пішли на північ за моїм наказом. Ви знатимете, коли повернуться.

— І коли це буде?

— Коли виконають своє завдання.

Жинь чекала біля їхнього коня, спостерігаючи, як Алтань говорить, оточений аурою самовпевненості, — таким вона не бачила його ще з Сінеґарда. Алтань, яким він показував себе зараз, не був зламаним хлопчиськом з опіумною люлькою. Він був відчайдушним спірлійцем, який оплакував геноцид свого народу. Він не був жертвою. Тепер Алтань був інакшим, ніж навіть у Кхурдалайні. Він не сумував, не міряв штаб кроками, немов загнана тварина, не діяв під примусом Дзюневих указівок. Тепер Алтань мав накази, місію, мету. Він уже не мусив стримуватися. Він відпустив ланцюг. Алтань збирався використати свій гнів для останньої жахливої розплати.

Жинь не сумнівалася, що в них усе вийде. Вона просто не знала, чи переживе країна їхній план.

— Щасти вам, — сказав Енькі. — Передавайте Фейленю від нас привіт.

— Чудовий був хлопець, — з тугою в голосі промовив Унеґень. — Доки, ну знаєш, не спробував зрівняти з землею все в радіусі двадцяти миль.

— Не перебільшуй, — сказав Жамса. — Лише десяти.

Алтань і Жинь їхали так швидко, як тільки міг старий кінь. Опівдні вони проминули брилу з двома викарбуваними лініями. Жинь не помітила б цього знака, якби Алтань не показав.

— Це Чаґхань зробив, — сказав Алтань. — Як доказ того, що шлях безпечний.

— Ти відправляв Чаґханя сюди?

— Так. Ще до того, як ми вирушили з Замку Ночі до Кхурдалайна.

— Навіщо?

— У нас із Чаґханем… у Чаґханя була теорія, — сказав Алтань. — Щодо Тріади. До того, що сталося в Сінеґарді, коли він зрозумів, що Туйр загинув, він бачив щось на обрії духів. Йому здалося, ніби він побачив Хранителя Воріт. Через тиждень помітив такий самий неспокій, а потім усе вгамувалося. Чаґхань подумав, що, мабуть, Хранитель Воріт із власної волі замкнув себе в Чулуу Корікх. Нам спало на думку, що ми могли б витягти його, відшукати правду. Можливо, з’ясувати правду про Тріаду, зрозуміти, що сталося з Хранителем Воріт та Імператором, а також дізнатися, що Імператриця з ними зробила. Чаґхань не знав, що я хотів звільнити всіх інших.

— Ти йому збрехав.

Алтань знизав плечима.

— Чаґхань вірить у те, у що хоче вірити.

— А ще Чаґхань… він сказав… — Жинь не договорила, не впевнена, як сформулювати.

— Що?

— Він сказав, що тебе тренували, немов собаку. У Сінеґарді.

Алтань сухо засміявся.

— Отак і сказав?

— Він сказав, що тебе годували опіумом.

Алтань напружився.

— У Сінеґарді тренують солдатів, — сказав він. — Зі мною вони просто виконували свою роботу.

«Можливо, вони виконали її аж надто добре», — подумалося Жинь. Як і Цике, майстри Сінеґарда прикликали страхітливішу силу, ніж були здатні контролювати. Вони зробили дещо більше, ніж натренували спірлійця. Вони створили месника.

Алтань — командир, який випалить світ, щоб знищити ворога.

Це мало б її непокоїти. Три роки тому, якби Жинь знала про Алтаня те, що зараз, побігла б від нього в протилежному напрямку.

Але тепер вона забагато побачила й вистраждала. Імперії не потрібен хтось розважливий. Їй потрібен достатньо божевільний для того, аби спробувати її врятувати.

Вони зупинилися, коли стало занадто темно, щоб розгледіти шлях попереду. Якби вони ризикнули продовжити рухатися шляхом, який заледве можна було назвати дорогою, то їхній кінь міг би легко поранити копита об гострий камінь або ж скинути їх в ущелину. Коли вони спішилися, скакун похитувався збоку в бік. Алтань налив йому миску води, але кінь почав нерішуче пити лише після того, як Жинь його штурхнула.

— Якщо ми ще більше його навантажимо, він помре, — сказала Жинь.

Про коней вона знала небагато, але розуміла, коли тварина на межі. Будь-який військовий кінь із Кхурдалайна легко здолав би цю відстань, але їхній був стражденною в’ючною твариною, старою шкапою, такою худою, що ребра просвічувалися крізь матову шкуру.

— Він потрібен нам ще на день, — сказав Алтань. — А після того нехай помирає.

Жинь згодувала коню жменю вівса з запасів. Алтань тим часом із суворою, методичною майстерністю розбив табір. Зібрав опалі соснові голки та сухе листя, щоб відокремитися від прохолоди. Склав каркас зі зламаних гілок і накинув поверх них вільну ковдру, аби вберегтися від нічного снігопаду. Витягнув зі свого мішка запалювач та масло, швидко викопав ямку та спорудив усередині вогнище. Простягнув руку. Полум’я спалахнуло миттю. Буденно, немовби просто розмахуючи віялом, Алтань збільшив силу вогню, аж доки перед ними не розгорілося бурхливе багаття.

Жинь витягла руки, дозволила жару просочитися крізь кістки. Вона не помічала, як змерзла за день, і усвідомила, що до цього часу вже не відчувала пальців.

— Тобі тепло? — запитав Алтань.

Жинь швидко кивнула.

— Дякую.

Якийсь час він мовчки дивився на неї. Вона відчувала на собі жар від його погляду й намагалася не зашарітися. Було нелегко витримувати повну увагу Алтаня. У Кхурдалайні, ще до їхньої сварки, він постійно відволікався на Чаґханя. Але тепер усе змінилося. Чаґхань покинув Алтаня, а його місце поруч зайняла Жинь. Подумавши про це, вона відчула захват від мстивої радості. І раптову провину, яку намагалася придушити.

— Ти вже бував у горах?

— Лише раз, — сказав Алтань. — Рік тому. Допомагав Туйру привести сюди Фейленя.

— Фейлень один із тих, хто збожеволів?

— Зрештою, всі ми божеволіємо, — відповів він. — Цике помирають у бою, або їх ув’язнюють. Більшість командирів приймають командування, коли приводять до гори своїх колишніх майстрів. Якби Туйр не загинув, то, ймовірно, я власноруч замкнув би його. Коли таке трапляється, це завжди боляче.

— А чому їх просто не вбивають? — запитала вона.

— Не можна вбити повністю одержимого шамана, — сказав Алтань. — Коли таке трапляється, шаман перестає бути людиною. Він уже не смертний. Він посудина для божества. Його можна обезголовити, зарізати, повісити, але тіло все одно рухатиметься. Тіло можна розчленувати, але шматки ворушитимуться, щоб возз’єднатися з іншими. Найкраще, що можна зробити, — це зв’язати шамана, знерухомити й переважати силою, доки не доставиш у гору.

Жинь уявила, як її зв’язують, засліплюють, силоміць тягнуть цим самим гірським шляхом до вічної кам’яної в’язниці. Вона здригнулася. Жинь могла зрозуміти таку жорстокість Федерації, але від власного командира?..

— І тобі це видається нормальним?

— Звісно, що ні, — різко відповів він. — Але це робота. Це моя робота. Я маю привести Цике до гори, коли вони вже не здатні служити. Цике контролюють себе. Цике — це знаряддя Імператриці для знищення загрози надломлених шаманів. — Алтань переплів пальці. — Кожен командир Цике має два обов’язки: коритися волі Імператриці й відбраковувати силу, коли настає час. Дзюнь мав рацію. У сучасній військовій справі Цике вже немає місця. Нас надто мало. Ми не можемо зробити чогось такого, на що не здатні добре треновані загони Міліції. Порох, гармати і сталь — ось що виграє війни, а не жменька шаманів. Єдина унікальна роль Цике в тому, щоб робити те, на що не здатна жодна військова сила. Ми можемо придушувати себе, і це єдина причина, чому нам дозволяють існувати.

Жинь подумала про Суні, бідолашного, доброго і страхітливо сильного Суні, який був так очевидно нестабільним. Скільки часу мине, доки його спіткає та сама доля, що й надломленого Фейленя? Коли божевілля Суні переважить його корисність для Імперії?