— А ти борониш Сінеґард. Ти захищаєш його мешканців. Усі ті жінки й дітлахи? Ти відповідаєш за їхню безпеку. Твоє завдання — пересвідчитися, що вони перейдуть гори. А це серйозна робота.

Проводячи першокурсника до головних воріт, Жабань перехопив погляд Жинь.

— Боюся, що дехто з молодих захоче прослизнути назад, — тихо сказав він їй.

— Вони заслуговують на повагу, — зауважила Жинь. — На їхнє місто ось-ось нападуть, і перше, що спадає їм на думку, — боронити його.

— Вони дурні, — сказав Жабань. У його голосі не чулося й сліду звичної терплячості. Він був виснажений. — Не час для героїзму. Це війна. Якщо вони залишаться, то загинуть.

Для студентів також розробили план евакуації. Якщо місто не встоїть, вони мали спуститися до маловідомої ущелини на іншому боці долини та приєднатися до решти цивільних у гірській криївці, де до них не змогли б дістатися війська Федерації. Цей план не включав майстрів.

— Дзіма сумнівається, що ми переможемо, — сказав Кітай. — Вона з членами факультету збирається спускатися разом з Академією.

— Дзіма просто обережна, — втрутився Жабань, намагаючись підбадьорити їх. — Суньдзи казав готувати план на будь-який випадок, чи не так?

— А ще Суньдзи казав, що коли хочеш перетнути річку, то спали мости, щоб твоєму війську й на думку не спало відступати, — сказав Кітай. — Мені це аж надто скидається на відступ.

— Розсудливість — не те саме, що боягузтво, — сказав Жабань. — І до того ж Суньдзи писав, що ніколи не варто нападати на ворога, загнаного в глухий кут. Так він битиметься сильніше, ніж будь-кому може здаватися. Бо загнаному в глухий кут ворогові нічого втрачати.

Дні немовби тягнулися цілу вічність, але разом із тим спливли ще до того, як вдалося бодай щось довести до кінця. У Жинь було неприємне відчуття, що вони просто чекали, доки ворог постукає в парадні двері. І водночас вона почувалася шалено неготовою, немовби підготовка до бою йшла недостатньо швидко.

— Мені цікаво, які солдати Федерації на вигляд, — сказав Кітай, коли вони спустилися з гори, щоб забрати з майстерні нагострену зброю.

— Гадаю, в них є руки й ноги. А можливо, навіть голова.

— Ні, я маю на увазі, яка в них зовнішність? — запитав Кітай. — Вони схожі на нікарців? Усі вихідці з Федерації родом зі Східного континенту. Вони не схожі на призахідників, тож, мабуть, видаватимуться типу нормальними.

Жинь не розуміла, як це стосувалося справи.

— А хіба це важливо?

— Ти хочеш побачити обличчя ворога? — запитав Кітай.

— Ні, не хочу, — відповіла вона. — Бо тоді я можу подумати, що вони люди. А вони не люди. Нам розповідали про тих, хто під час останнього вторгнення в нашу країну годував малюків опіумом. Тих, хто винищив спірлійців.

— Можливо, у них більше людського, ніж ми думаємо, — сказав Кітай. — А чи хтось колись зупинявся, щоб запитати, чого хоче Федерація? Чому вони взагалі повинні битися проти нас?

— Бо тісняться на крихітному острові і вважають, що Нікань має стати їхньою. Бо вони вже воювали з нами й майже перемогли, — відрубала Жинь. — Що це означає? Вони йдуть, ми лишаємося, і переможе та сторона, яка виживе наприкінці. Війна не визначає, хто правий. Війна визначає, хто лишається.

Усі заняття в Сінеґарді тимчасово призупинили. Майстри знову повернулися на посади, полишені десятиліття тому. Ірдзях узяв на себе стратегічне командування Сінеґардськими резервними силами. Еньжо зі своїми учнями повернулася до центральної міської лікарні, щоб обладнати там військовий шпиталь. Дзіма прийняла бойове командування над містом, розділивши цю посаду з Воєначальником Барана. Частково це накладало на них обов’язок горлати на місцевих чиновників та лаяти очільників ескадронів.

Перспектива була похмурою. У Восьмому підрозділі налічувалося три тисячі сильних чоловіків, але цього заледве б вистачило, щоб зупинити десятки тисяч загарбників. Воєначальник Барана послав за підкріпленням із Третього підрозділу, який повертався з патрулювання на півночі біля Внутрішніх держав, але Третій навряд чи встигне прибути раніше за Федерацію.

Дістатися до Дзяна було майже неможливо. Або він був у кабінеті Дзіми, переглядаючи можливі плани з Ірдзяхом, або ж його взагалі не було на території Академії. Коли Жинь нарешті змогла його перехопити, він здався їй роздратованим і нетерплячим. Їй довелося бігти, щоб не відставати, коли він спускався сходами.

— Ми призупиняємо навчання, — сказав він. — Ти могла помітити, що зараз трохи непідхожий час. Я не можу зараз навчати тебе належним чином.

Він проштовхнувся повз неї, але вона схопила його за рукав.

— Майстре, я хочу запитати: а якщо ми прикличемо богів? Я маю на увазі, проти Федерації?

— Про що це ти? — схоже, її слова приголомшили його. — Зараз не найкращий час для цього.

— Звісно ж, існують застосування в бою, яких ми не вивчали, — тиснула вона.

— Ти вчилася радитися з богами, — наполягав він. — А не приводити їх на землю.

— Але вони можуть допомогти нам битися!

— Що? Ні. Ні! — Він плеснув у долоні й, помітно схвильований, заговорив: — Ти чула бодай слово з того, що я говорив тобі протягом цих двох років? Я говорив, що боги — це не зброя, з якої просто можна здмухнути пил і пустити в діло. Богів не можна прикликати в битві.

— Це неправда, — сказала вона. — Я читала звіти з походів Червоного Імператора. Я знаю, що монахи прикликали богів проти нього. І племена Внутрішніх держав…

— Племена Внутрішніх держав шукали в богів зцілення. Прагнули отримати наставництво та просвітлення, — перебив Дзян. — Вони не кликали богів на землю, бо розуміли більше. Кожна війна, яку ми вестимемо з допомогою богів, матиме жахливі наслідки. Така ціна. Завжди є ціна.

— А який тоді сенс? — випалила вона. — Навіщо взагалі вивчати вірування?

На обличчі Дзяна проступив жахливий вираз. Подібний до того, що був у нього, коли кабана Суньдзи відправили на бійню, коли вона сказала наставникові, що хоче обрати стратегію. Дзян був наче пораненим. Зрадженим.

— Сенс кожного уроку не в тому, як знищити, — сказав він. — Я вчив тебе вірувань, щоб допомогти віднайти рівновагу. Вчив тебе так, щоб ти зрозуміла, що всесвіт — це більше, ніж ми здатні осягнути. Я вчив тебе не для того, щоб ти використала ці знання як зброю.

— Боги…

— Богів не можна використовувати на нашому боці й прикликати їх. Боги такі віддалені від нашої здатності їх розуміти, що будь-яка спроба використати їх як зброю неодмінно призведе до катастрофи.

— А Фенікс?

Дзян зупинився.

— О ні. О ні, ні, ні.

— Бог спірлійців, — продовжувала Жинь. — Щоразу, коли його кликали, він відповідав. Якщо нам вдасться просто…

Дзяна немовби пронизав нестерпний біль.

— Ти знаєш, що сталося зі спірлійцями.

— Але вони спрямовували вогонь задовго до Другої Макової війни! Вони століттями практикували шаманізм! Сила…

— Сила поглине тебе, — різко сказав Дзян. — Ось що робить полум’я. Як гадаєш, чому спірлійці так і не відстояли свою свободу? Тобі не здається, що така раса не могла так довго лишатися підкореною? Якби їхня сила була стабільною, вони б завоювали всю Нікань. Як так сталося, що вони не пішли проти Імперії? Жинь, вогонь убив їх так само, як і наділив силою. Він позбавив їх глузду, відібрав здатність думати про себе самих, аж доки не дійшло до того, що вони тільки й могли битися та знищувати за наказом. Спірлійці були одержимі власною силою, і доки Імператор давав їм дозвіл влаштовувати бійні, не надто переймалися чимось іншим. Спірлійці колективно обманювали себе. Вони прикликали вогонь, але їх заледве можна вважати взірцем для наслідування. Червоний Імператор був жорстокий та безжальний, але навіть йому вистачило здорового глузду не тренувати шаманів у лавах Міліції, окрім спірлійців. Якщо ставитися до богів як до зброї, то це принесе лише смерть.

— Ми на війні! Ми однаково можемо померти. То, може, прикликавши богів, матимемо шанс відбитися. Що такого поганого може статися?