Хранитель Воріт був зламаний і спантеличений, він забув значну частину того, ким був, але дечого він ніколи не зміг би забути: слід від отрути Зміївни.

Хранитель Воріт відчув, як її давня сила розсіюється в порожнечі, що водночас і відділяє їх, і зводить докупи. І здійняв голову до неба, знаючи, що ворог повернувся.

Смерть Туйра відчула і юна учениця Сінеґарда, яка медитувала на самоті, поки однокласники спали. Вона спохмурніла від неспокою, який чітко відчула, але не збагнула.

Вона, як і завжди, думала над тим, що станеться, якщо вона не послухається майстра, ковтне макове зерно й переступить межу, щоб знову поговорити з богами.

Якщо не лише поговорить із ними. Якщо приведе одного з них із собою.

І хоча їй заборонили кликати Фенікса, це не заважало Феніксу кликати її.

«Скоро, — нашіптував Фенікс їй уві сні. — Скоро ти покличеш мене заради моєї сили, і коли настане час, не зможеш опиратися. Скоро ти знехтуєш застереженнями Жінки та Хранителя Воріт і впадеш у мої полум’яні обійми. Я можу зробити тебе видатною. Можу зробити легендою».

Вона намагалась опиратися.

Намагалась очистити розум, як учив її Дзян, намагалася звільнити голову від полум’я й гніву.

І розуміла, що не може.

Розуміла, що не хоче.

У перший день сьомого місяця між Вісімнадцятим батальйоном Збройних сил Федерації і нікарським патрулем у провінції Коня, що на півночі межувала з Внутрішніми державами, виник­ла ще одна прикордонна сутичка. Після шестигодинного бою сторони домовилися про припинення вогню. У ніч вони відійшли в нестійкому перемир’ї.

Наступного дня солдат Федерації не відзвітував про ранкове патрулювання. Ретельно обшукавши табір, генерал Федерації з прикордонного міста Муріден зажадав, щоб нікарський генерал відчинив ворота свого табору для обшуку.

Нікарський генерал відмовив.

Третього дня Імператор Федерації Муґень Рьохай відправив до Імператриці Су Дадзі дипломатичного посланця з офіційною вимогою повернути його солдата в Муріден.

Імператриця прикликала до трону в Сінеґарді всіх дванадцятьох Воєначальників і три доби обмірковувала рішення.

На шостий день Імператриця офіційно відповіла, що Рьохай може поцілувати себе в дупу.

На сьомий день Федерація Муґень оголосила війну Імперії Нікань. По всьому лукоподібному острову жінки витирали сльози радості та купували фігурки Імператора Рьохая, аби пові­сити їх у домівках. Чоловіків призвали до резервних сил, а діти вибігли на вулиці з криками святкової кровожерливості нації у війні.

На восьмий день батальйони солдатів Федерації висадилися  в порту Мурідена й винищили місто. Зустрівшись із опором Міліції провінції, вони наказали вишикувати та розстріляти всіх осіб чоловічої статі в Мурідені, включно з дітьми й не­мовлятами.

Жінок урятував лише квапливий перехід армії Федерації вглиб країни. На шляху війська грабували селища, конфісковували зерно й транспортних тварин для власних потреб. Кого не вдавалося забрати з собою — вбивали. Вони не потребували припасів. Брали все необхідне з країни, якою просувалися. Ішли шляхом війни до серця країни, до столиці.

На тринадцятий день до кабінету Дзіми Лайн в Академії прилетів поштовий орел. Послання було простим:

«Провінція Коня не вистояла. Муґенці йдуть у Сінеґард».

— У певному розумінні це круто, — сказав Кітай.

— Так, — погодилася Жинь. — Ми на межі вторгнення нашого багатовікового ворога, який порушив мирну угоду, що підтримувала крихку геополітичну стабільність протягом двох десятиліть. Дуже круто.

— Принаймні тепер ми знаємо, що не лишимося без роботи, — сказав Кітай. — Солдати зараз потрібні всім.

— А чи не міг би ти бути бодай трохи стриманішим щодо цього?

— А чи не могла б ти бути бодай трохи не такою похмурою?

— А чи не могли б ми ворушитися швидше? — спитав чиновник.

Жинь і Кітай перезирнулися.

Вони обоє радше займалися чим завгодно, аніж допомагали евакуювати цивільних. Оскільки Сінеґард був розташований надто на півночі, аби почуватися в безпеці, імперських бюрократів перевозили до столиці воєнного часу — в місто Ґолінь Ніїс на півдні.

Доки війська Федерації дістануться Сінеґарда, від нього лишиться місто-привид. Місто солдатів. У теорії це означало, що Жинь та Кітай виконують надзвичайно важливе завдання, гарантуючи, що центральне командування Імперії виживе, навіть якщо столиця не встоїть.

На практиці це означало мати справу з дуже товстими, дуже надокучливими бюрократами міста.

Кітай спробував завантажити до фургона останній кошик і миттю заточився під його вагою.

— Що тут? — наполегливо запитав він, похитуючись та намагаючись врівноважити кошик, підтримуючи його стегном.

Жинь квапливо спустилась і допомогла Кітаю примостити кошик у фургоні, який уже просів під вагою численних чиновницьких пожитків.

— Чайники, — сказав чиновник. — Хіба не бачите, я ж позначив он там збоку? Обережно, не перекиньте.

— Чайники, — з недовірою повторив Кітай. — Ваші чайники зараз найбільший пріоритет.

— Їх подарував моєму батькові сам Імператор Драконів, земля йому пухом, — чиновник оглянув завантажений фургон. — О, я згадав, не забудьте вазу з внутрішнього дворика. — Чиновник благально глянув на Жинь.

Вона була напівпритомна від денної спеки, виснажена годинами пакування всіх пожитків чиновника в декілька не пристосованих до цього транспортних засобів. У заціпенінні вона помітила, що підборіддя чиновника кумедно тремтіло, коли він говорив. За інших обставин вона могла б зауважити це й Кітаю. За інших обставин Кітай міг би посміятися.

Чиновник знову показав рукою на вазу.

— Обережніше з нею, добре? Вона не менш давня за самого Червоного Імператора. Може, її вдасться прив’язати десь ззаду?

Жинь із невірою витріщилася на нього.

— Пане? — запитав Кітай.

Чиновник повернувся до нього.

— Що?

Зі стогоном Кітай підняв кошика над головою й кинув його на землю. Кошик упав додолу з важким гуркотом, а не гучним дзенькотом, як сподівалася Жинь. Дерев’яна кришка відкинулась — і назовні викотилося декілька гарненьких порцелянових чайничків, прикрашених чарівним квітковим візерунком. Попри гуркіт, наче цілих.

А потім Кітай пройшовся по них палицею.

Потрощивши всі чайники, він відкинув жорсткий завиток з обличчя і обернувся до спітнілого чиновника, який втиснувся у сидіння, немов боявся, що Кітай почне лупцювати і його.

— Ми на війні, — сказав Кітай. — І вас евакуюють, бо лише богам відомо, з якої причини ви здаєтеся важливим для виживання країни. Тож виконуйте свою роботу. Заспокойте людей. Допоможіть виконувати накази. А не пакуйте довбані чайники.

За лічені дні Академія перетворилася з навчального закладу на військове укріплення. Територію наводнили вбрані в зелені форми солдати з Восьмого підрозділу провінції Барана, розташованої неподалік від Сінеґарда, і студенти долучилися до них.

Солдати Міліції були мужні й небагатослівні. Вони неохоче брали до себе студентів Академії, постійно даючи зрозуміти, що, на їхню думку, студентам не місце на війні.

— Річ у старшинстві, — згодом розмірковував Кітай. — Більшість із них ніколи не були в Сінеґарді. Це ніби тобі сказали б працювати з кимось, хто через три роки стане твоїм старшим офіцером, навіть якщо ти маєш на десятиліття більше бойового досвіду.

— Але ж у них також немає бойового досвіду, — сказала Жинь. — Протягом останніх двох десятиліть військові дії в нас не велися. Вони знають менше за нас.

Кітай не міг із цим посперечатися.

Та принаймні прибуття Восьмого підрозділу означало повернення Жабаня, якому доручили разом із мирним населенням евакуювати з міста й першокурсників.

— Але я хочу битися! — протестував студент, який зростом заледве дотягував Жинь до плеча.

— Запевняю, ти ще матимеш таку нагоду, — відповів Жабань.

Першокурсник не відступав.

— Сінеґард — мій дім. Я його оборонятиму. Я не мала дитина й не хочу, щоб мене гнали геть, як усіх тих наляканих жінок і дітлахів.