— Іноді мені здається, що зараз не краще, ніж було під час Спірлійської різанини, — весело прощебетав Кітай. — А потім такий думаю… та ні. Не може бути гіршого за геноцид цілої раси! Але й зараз досить погано.

— Кітаю, будь ласка, стули пельку.

Жинь і далі тренувалася в саду сама. Дзяна вона вже не бачила, але це було на краще. Майстрам заборонялося займатися зі студентами, готуючи їх до турніру, хоча Жинь підозрювала, що Неджа досі отримував рекомендації від Дзюня.

Якось, підійшовши до воріт саду, вона почула чиїсь кроки. Усередині хтось був.

Спочатку вона сподівалася, що то Дзян, але, відчинивши двері, побачила худорляву, граційну постать із синювато-чорним волоссям.

Жинь не одразу збагнула, хто перед нею.

Алтань. Вона завадила тренуванню Алтаня Тренсиня.

Він вправно розмахував тризубом, ні, не просто розмахував, а ніжно тримав його й вимальовував ним у повітрі, ніби стрічкою. Тризуб був водночас і продовженням руки, і партнером у танці.

Жинь варто було розвернутися й піти геть, знайти для тренування інше місце, але вона не змогла втримати допитливості. Було несила відвести від нього очі. Звіддаля Алтань здавався надзвичайно вродливим. А зблизька — просто заворожував.

Алтань обернувся, зачувши кроки, побачив Жинь і зупинився.

— Вибач, — затинаючись, пробурмотіла вона. — Я не знала, що ти тут…

— Це сад Академії, — спокійно промовив він. — Не йди через мене.

Його голос виявився сумовитішим, ніж вона очікувала. Жинь уявляла неприємний, грубий тон, який би личив його жорстоким рухам на арені, але Алтанів голос виявився несподівано мелодійним, м’яким і глибоким.

Його зіниці були химерно звужені. Жинь не знала напевно, чи то через світло в саду, але тієї миті його очі не були червоними. Радше карими, як у неї.

— Ніколи не бачила цієї форми, — промовила Жинь.

Алтань підняв брову в здивуванні. Жинь миттю пожалкувала про те, що взагалі розкрила рота. Навіщо вона це сказала? Навіщо вона існує? Їй хотілося перетворитися на порох і розвіятися в повітрі.

Але Алтань був просто здивованим, а не роздратованим.

— Приклейся до Дзяна на досить довгий час — і вивчиш немало арканних форм.

Він переніс вагу на ногу, відведену назад, і підняв руки в плавному круговому русі до протилежного боку тулуба.

Жинь залилася рум’янцем. Вона почувалася дуже незграбною та широкою, немовби займала простір, який належав Алтаню, хай навіть і стояла на іншому краю саду.

— Майстер Дзян не говорив, що сюди ще хтось полюбляє приходити.

— Дзян любить багато чого забувати. — Алтань нахилив голову, не зводячи з Жинь очей. — А ти, мабуть, виняткова студентка, якщо тобою зацікавився Дзян.

То в його голосі гіркота чи вона собі навигадувала?

А потім Жинь згадала, що Дзян відкликав заявку на Алтаня одразу після того, як той оголосив, що хоче обрати вірування. Вона замислилася, що ж трапилося і чи досі це тривожить Алтаня. Замислилася, чи не роздратувала його, згадавши Дзяна.

— Я поцупила з бібліотеки книжку, — спромоглася відповісти вона. — Йому це видалося кумедним.

Чому вона досі говорить? Чому вона взагалі досі тут?

Кутики Алтаневих вуст піднялися вгору в страшенно привабливій усмішці, від якої її серце шалено затріпотіло в грудях.

— Яка бунтарка.

Жинь зашарілася, але Алтань просто розвернувся й закінчив форму.

— На мене не зважай, починай тренування, — сказав він.

— Ні, я… Я прийшла сюди подумати. Але якщо ти тут…

— Вибач. Я можу піти.

— Ні, усе гаразд, — вона не знала, що ще сказати. — Я збиралася… Я хотіла сказати, що просто… Бувай.

Жинь квапливо вибігла з саду. Алтань більше не промовив ані слова.

Щойно за нею зачинилися садові ворота, Жинь затулила обличчя руками й застогнала.

— Чи є в бою місце смиренності? — запитав Ірдзях.

Це було вже сьоме запитання від нього. Жинь щастило. Майстер міг поставити щонайбільше сім запитань, і якщо вона впорається з цим, то успішно складе іспит Ірдзяха. І вона знала відповідь — про це безпосередньо йшлося у двадцять другому правилі Суньдзи.

Вона підняла підборіддя і відповіла голосно й чітко.

— Так, але лише як хитрість. Суньдзи писав: якщо у твого опонента холеричний характер, намагайся роздратувати його. Прикинься слабким, щоб він став зарозумілим. Гарний тактик грається з ворогом, як кіт із мишею. Удає слабкість та нездатність рухатися, а потім накидається на нього.

Усі семеро майстрів щось занотували у своїх сувоях. Жинь ледь помітно погойдувалася на п’ятах, чекаючи продовження.

— Добре. Більше не маю запитань, — Ірдзях кивнув і змахнув рукою в бік колег. — Майстре Їм?

Їм відсунув стільця назад і повільно підвівся. На якусь мить звірився з сувоєм, а потім глянув на Жинь поверх окулярів.

— Завдяки чому ми перемогли в Другій Маковій війні?

Жинь затамувала подих. До цього запитання вона не готувалася. Воно було таким простим, що, на її думку, аж зайвим. Це запитання Їм поставив на першому занятті, і в нього закралася логічна омана. Не «завдяки чому», бо Нікань узагалі не перемогла в Другій Маковій війні. Перемогла Призахідна республіка, а Нікань просто долучилася до домовленостей, укладених після перемоги.

Жинь розмірковувала над тим, щоб відповісти прямо, але потім їй сяйнуло, що можна ризикнути з оригінальнішою відповіддю. Спроба була лише одна. І Жинь хотіла вразити майстрів.

— Бо ми віддали Спір, — сказала вона.

Ірдзях рвучко підняв очі від сувою. Їм підняв брову.

— Ти мала на увазі, втратили Спір?

— Ні. Я мала на увазі, що це було стратегічне рішення пожертвувати островом, щоб у парламенту Призахідної республіки виникло бажання втрутитися. Припускаю, що командування в Сінеґарді знало про запланований напад і не попередило спірлійців.

— Я був на Спірі, — перебив Дзюнь. — Це в кращому разі потішна історіографія, а в гіршому — наклеп.

— Ні, не були, — вирвалося в Жинь.

Тепер усі семеро майстрів пильно дивилися на неї. Жинь надто пізно згадала, що Ірдзяху її теорія не сподобалася. І що Дзюнь ненавидів її.

Але вороття вже не було. Вона подумки оцінила, чим це може їй загрожувати. Майстри шанували відвагу та творчий підхід. Якщо вона відступить, то це розцінять як невпевненість у собі. Вона сама почала копати цю яму. І сама ж могла її засипати.

Жинь глибоко вдихнула.

— Ви не могли бути на Спірі. Я читала звіти. У ніч, коли на острів напали, там не було нікого з регулярних військ Міліції. Перші загони прибули лише після сходу сонця, уже після того, як Федерація пішла. Після того, як усіх спірлійців перебили.

Обличчя Дзюня потемніло до кольору перестиглої сливи.

— Ти смієш звинувачувати…

— Вона нікого ні в чому не звинувачує, — незворушно перебив Дзян. Це він уперше заговорив від початку іспиту. Жинь здивовано глянула на нього, але Дзян лише почухав вухо, навіть не глянувши на неї. — Вона просто намагається дати розумну відповідь на доволі безглузде запитання. От чесно, Їме, йому вже літ та й літ.

Їм знизав плечима.

— Справедливо. Більше не маю запитань. Майстре Дзян?

Усі майстри роздратовано обернулися. З того, що Жинь зрозуміла, присутність Дзяна на іспиті була лише формальністю. Він сам ніколи нічого не запитував і здебільшого просто потішався зі студентів, коли вони спотикалися під час відповіді.

Дзян глянув Жинь просто у вічі.

Вона зглитнула, почуваючись незатишно під його допитливим поглядом. Немовби він бачив її наскрізь, як калюжу після дощу.

— Кого ув’язнюють в Чулуу Корікх? — запитав він.

Жинь кліпнула. За всі чотири місяці тренувань із нею Дзян жодного разу не згадував про Чулуу Корікх. Як і майстер Їм, майстер Ірдзях чи навіть Дзіма. Назва Чулуу Корікх не траплялася їй у медичній термінології, і це не була відсилка до якоїсь відомої битви чи лінгвістичний термін. Ця фраза могла мати безліч значень. А могла бути й маячнею.

Дзян або загадав їй загадку, або просто прагнув викинути її геть.