— Добре було б учитися в Ірдзяха, — сказав Кітай. — Звісно, Дзюневі учні самостійно обирають собі підрозділ, але Ірдзях зможе прилаштувати мене в Другий.

— У провінції Щура? — Жинь скривилася. — Навіщо?

Кітай знизав плечима.

— Це армійська розвідка. Я дуже хотів би служити в армійській розвідці.

Учнівство в Дзюня Жинь не розглядала взагалі, але покладала великі надії на те, що Ірдзях може подати заявку на неї. Одначе вона розуміла, що Ірдзях не зробить на неї заявки, якщо вона не доведе, що володіє бойовими мистецтвами, якими можна підкріпити майстерність у стратегії. Стратегу, який не вміє битися, не місце в Міліції. Як вона зможе складати плани битви, якщо ніколи не буватиме на лінії фронту? Якщо не знатиме, що таке бій?

Її майбутнє залежало лише від турніру.

Для учнів то була найзахопливіша подія в Академії за весь рік. Вони шалено обговорювали, хто переможе і кого поб’є, і не крилися зі ставками від першорічок. Чутки про те, кого вважали фаворитами, розлетілися дуже швидко.

Найбільше грошей ставили на сінеґардців. Венка та Хань були впевненими претендентами на півфінал. Нохай, кремезний юнак із рибальського острова у провінції Змії, отримав чималі ставки на чвертьфінал. У Кітая теж була неабияка група прихильників, хоча й здебільшого тому, що він показав такий талант ухилятися від ударів, що більшість його суперників у двобоях дратувалися й виснажувалися через декілька хвилин.

Дивно, але частина учнів поставили й на Жинь. Щойно пішли чутки про те, що вона приватно займається з Дзяном, учні почали неабияк цікавитися нею. Їхній інтерес підігрівало ще й те, що Жинь наступала на п’яти Кітаю чи не в кожному з предметів.

Однак беззаперечним фаворитом їхнього року був Неджа.

— За словами Дзюня, він найкращий у бойових мистецтвах із часів Алтаня, — сказав Кітай, рішуче копирсаючись у їжі. — Той не затикається про нього. Бачила б ти, як Неджа вчора вирубив Нохая. Він загроза.

Вродливий, стрункий юнак, яким був Неджа на початку року, відтоді встиг наростити неймовірно великі м’язи. Він підрізав дурнувате довге волосся, віддавши перевагу короткій військовій стрижці, як у Алтаня. На відміну від решти, він уже мав такий вигляд, наче хоч зараз міг убратися в міліційну форму.

А ще Неджа здобув собі певну репутацію, бо спершу бив, а потім думав. За курс навчання він травмував вісьмох суперників у двобоях, і всі травми виявилися надзвичайно серйозними «випадковостями».

Але, звісно ж, Дзюнь навіть не думав його карати, принаймні так, як Неджа заслуговував. Чому б то застосовувати до сина Воєначальника щось таке мирське, як правила?

З наближенням дати іспитів у бібліотеці запала напружена тиша. Серед книжкових стосів чулося лише нестямне шкрябання пензлів по паперу, коли першорічки намагалися втовкмачити собі в пам’ять усе, що вчили протягом року. Більшість навчальних груп розпалися, оскільки будь-яка перевага, надана партнеру з навчання, потенційно могла означати втрату місця в рейтингу.

Але Кітай, якому взагалі не потрібно було займатися, перевіряв знання Жинь виключно з нудьги.

— Вісімнадцятий принцип Суньдзи? — Кітай навіть не зазирав до текстів. Він вивчив напам’ять усі «Принципи війни» вже після першого прочитання. За такий дар Жинь ладна була вбити.

Зосереджуючись, Жинь скосила очі. Вона розуміла, що вигляд у неї дурнуватий, але в голові все знову пливло, і зупинити це можна було лише скосивши очі. Їй було водночас дуже холодно й спекотно. Вона не спала три дні. Хотілося лише впасти на ліжко, але ще одна година навчання вартувала більше, ніж година сну.

— Це не з «Семи роздумів»… Зачекай-но, хіба? Ні, гаразд, завжди підлаштовуй плани залежно від обставин?..

Кітай захитав головою.

— Це сімнадцятий принцип.

Жинь голосно вилаялася й розтерла кулаками чоло.

— Я от думаю, як люди це роблять, — збентежено промовив Кітай. — Ну, знаєш, як намагаються запам’ятовувати. Ваше життя таке складне.

— Я порішу тебе оцим чорнильним пензлем, — пробурчала Жинь.

— Увесь додаток Суньдзи присвячений поясненню, чому з м’я­кого вістря виходить погана зброя. Ти не читала додаткових текстів?

— Тихо! — вигукнула Венка з-за столу навпроти.

Кітай нахилив голову, щоб Венка його не бачила, і всміхнувся Жинь.

— Даю підказку, — прошепотів він. — Менда в храмі.

Жинь заскреготіла зубами й замружилася. «О. Ну звісно».

— Усе ведення війни базується на хитрощах.

Готуючись до турніру, весь курс керувався вісімнадцятим принципом Суньдзи. Відкритими кімнатами для занять ніхто не користувався. Усі, хто мав родинні техніки, раптом перестали ними хизуватися. Навіть Неджа вже не влаштовував вечірніх вистав у студії.

— Так буває щороку, — сказав Жабань. — І якщо відверто, це трохи безглуздо. Немовби боєць вашого віку може мати щось варте крадіжки.

Безглуздо чи ні, а їхній курс немовби схибнувся. Усіх звинувачували в прихованих козирях у рукаві, а ті, хто ніколи не показував родинних технік, заявляли, що просто тримали їх у таємниці.

Якось увечері Нян поділилася з Жинь, що насправді Кітай успадкував давно забутий «кулак північного вітру» — прийом, який дозволяв вивести з ладу супротивників, натиснувши на декілька точок на їхньому тілі.

— Може, я й доклав руку до поширення цієї історії, — визнав Кітай, коли Жинь запитала про це в нього. — Суньдзи назвав би це психологічною війною.

Жинь пирснула.

— Суньдзи назвав би це лайном собачим.

Першорічкам не дозволяли тренуватися після відбою, тож підготовчий період перетворився на змагання, хто знайде найвигадливіший спосіб прослизнути повз майстрів. Звісно ж, учні почали пильно патрулювати територію після відбою, щоб відловлювати студентів, які прокралися надвір потренуватися. Нохай розповів, що в чоловічій спальні натрапив на аркуш із детально розписаними очками за спійманих.

— Схоже, це їм подобається, — пробурмотіла Жинь.

— Звісно, подобається, — сказав Кітай. — Вони спостерігають, як ми переживаємо те, що переживали й вони. Наступного року в цей час ми будемо так само нестерпними.

Демонструючи приголомшливу відсутність будь-якого співчуття, учні ще й використовували занепокоєність першорічок, аби створити успішний ринок «допоміжних засобів для навчання». Жинь розсміялася, коли Нян повернулася до гуртожитку з тим, що, як вона думала, було корою столітньої верби.

— Це імбирний корінь, — зі сміхом промовила Жинь. Вона оцінила вагу кореня в руці. — Тобто, гадаю, у чаї смакуватиме як треба.

— А ти звідки знаєш? — Нян дуже стривожилась. — Я заплатила за нього двадцять мідяків.

— Ми постійно копали імбирний корінь у саду позаду будинку, — сказала Жинь. — Поклади його на сонці — і продаси старому, який шукає ліки для чоловічої сили. Користі ніякої, але від цього їм кращає на душі. А ще ми продавали пшеничне борошно, називаючи його порошком з рогів носорога. Закладаюся, учні продають і ячмінне борошно.

Декілька вечорів тому Жинь бачила, як Венка поклала під подушку мішечок із порошком. Тепер вона закашлялась та відвернулася.

А ще учні продавали першорічкам інформацію. Здебільшого це були фальшиві відповіді на тести, але дехто пропонував перелік можливих екзаменаційних питань, начебто дуже вірогідних, проте з очевидних причин перевірити це до Випробувань було неможливо. Однак найгіршими були ті, які прикидалися продавцями, щоб з’ясувати, хто з першорічок хоче схитрувати на іспиті.

Менда, хлопець із провінції Коня, погодився після відбою зустрітися з учнем у храмі на четвертому ярусі, щоб придбати в нього перелік екзаменаційних питань Дзіми. Жинь не знала, як учневі вдалося так підгадати з часом, але тієї ночі у згаданому храмі медитувала Дзіма.

Наступного дня відсутність Менди не лишилася непоміченою.

Споживання їжі перетворилося на мовчазну та потаємну справу. Усі їли, тримаючи перед носом книжку. Якщо хтось намагався завести розмову, решта столів швидко й шалено шикали на нього.