Жинь не вірилося, що Неджа може бути таким страхітливо черствим, описуючи трагічну різанину, але ще дужче її вразило те, що Їм закивав на знак згоди з ним.

— Спірлійці були расою варварів, одержимих війною, — сказав він. — Вони вчили дітей битися, відколи ті починали ходити. Століттями жили за рахунок постійних набігів на прибережні нікарські селища, бо ж власного сільського господарства не мали. А чутки про шаманізм, імовірно, більше пов’язані з їхньою релігією. Історики переконані, що спірлійці проводили дивні ритуали, під час яких присягали на вірність своєму богу — Багряному Феніксу Півдня. Але то був лише ритуал, а не бойове вміння.

— Проте близькість спірлійців із вогнем офіційно задокументована, — сказав Кітай. — Я читав про це у військових звітах. Не один генерал із Нікані й Федерації вважав, що спірлійці мали владу над полум’ям.

— То байки, — зневажливо промовив Їм. — Здібності спірлійців до контролю над вогнем були лише грубим використанням полум’я для залякування ворогів. Імовірно, таке припущення виникло тому, що спірлійці використовували вогняну зброю під час нічних набігів. Але нині більшість учених сходяться на тому, що відвага спірлійців у бою була результатом виключно їхнього соціального кола спілкування та впливу жорстокого оточення.

— Якщо так, чому ж наша армія не взяла їх за взірець? — запитала Жинь. — Якщо воїни-спірлійці справді були такими могутніми, чому ми просто не перейняли їхню тактику? Навіщо їх поневолювати?

— Спір був данинником, а не поневоленою колонією, — нетерп­ляче промовив Їм. — І ми можемо відтворити їхні програми тренувань, але, знову ж таки, їхні методи вкрай жорстокі. Дзюнь каже, що вам непросто дається й загальна підготовка. Сумніваюся, що вам захочеться займатися за режимом спірлійців.

— А як же Алтань? — наполягав Кітай. — Він виріс не на Спірі, його тренували в Сінеґарді…

— Ти коли-небудь бачив, як Алтань силою волі прикликає полум’я?

— Звісно, ні, але…

— Невже від самого його вигляду у вас затуманилися мізки? — вимогливо поцікавився Їм. — Буду максимально відвертим. Шаманів не існує. Спірлійців також. Алтань — така сама людина, як і ви. Він не має ані магічних, ані божественних умінь. Він добре б’ється лише тому, що його тренують, відколи він навчився ходити. Алтань — останній представник вимерлої раси. Якщо спірлійці молилися своєму богу, то очевидно: це їх не врятувало.

Проте одержимість Алтанем під час уроків розсіялася не до кінця. Побачивши на власні очі двобої учнів, першорічки стали працювати на заняттях Дзюня з подвійним запалом. Вони хотіли стати такими ж граційними та смертоносними бійцями, як Алтань. Але Дзюнь лишався прискіпливим учителем. Він відмовлявся вчити їх видовищних технік, побачених на арені, доки вони досконало не опанують основ.

— Якщо ви зараз спробуєте застосувати «щелепи тигра» Тобі, то й кролика не вб’єте, — глузливо посміхався він. — Радше пальці собі повиламуєте. Мине ще багато місяців, доки ви зможете спрямувати кі належним чином, як вимагає подібна техніка.

Але йому хоча б набридло муштрувати їх шикуванням. До цього часу їхній клас уже орудував палицями з розважливою майстерністю, принаймні випадкові травми звелися до мінімуму. Якось наприкінці заняття Дзюнь вишикував їх рядами й наказав битися в парах.

— Відповідально, — наголосив він. — Якщо треба, в половину швидкості. Дурних травм я не потерплю. Відпрацьовуйте удари та відбиви, вивчені в цій формі.

Жинь усвідомила, що стоїть навпроти Неджі. Ну звісно, як інакше. Він неприємно вишкірився до неї. На мить вона замислилася, чи вони взагалі можуть завершити двобій, не травмувавши одне одного.

— Під мій рахунок, — промовив Дзюнь. — Раз, два…

Неджа кинувся вперед.

Сила удару приголомшила Жинь. Вона заледве встигла підняти палицю над головою, щоб заблокувати удар, який вибив би з неї дух, і руки затремтіли.

А Неджа продовжував наступати, повністю ігноруючи вказівки Дзюня. Він замахувався палицею з нестямною люттю, але й неймовірно прицільно. Жинь незграбно захищалася своєю зброєю: вона досі почувалася ніяково з палицею в руках, не те що Неджа, який розкручував знаряддя так, що воно перетворювалося на розмиту пляму. Жинь заледве могла втримати палицю й уже двічі мало не випустила її з рук. Неджа завдавав більше ударів, аніж Жинь відбивала. Перші два — у лікоть та верхню частину стегна — виявилися болісними. А потім Неджа бив так часто, що Жинь уже не відчувала ударів.

Вона помилялася стосовно Неджі. Він грав на публіку, але бойовими мистецтвами володів по-справжньому і ґрунтовно. Коли вони билися минулого разу, він повівся зухвало. Її вдалий удар виявився для нього несподіванкою.

Тепер він не був зухвалим.

Його палиця з нудотним хрускотом поцілила Жинь у коліно. Від болю їй очі полізли на лоба. Жинь припала до землі.

Неджа більше не завдавав собі клопоту з палицею. Він бив її ногами, доки вона внизу, і кожен удар був жорстокішим за попередній.

— Ось різниця між тобою і мною, — пробурмотів він. — Я тренувався все життя. І ти не смієш заявлятися сюди й соромити мене. Затямила? Ти ніщо.

«Він хоче мене вбити. Він і справді хоче мене вбити».

Годі марудитися з палицею. Жинь не могла захистися зброєю, якої не вміла застосувати. Вона облишила палицю й кинулася вперед, щоб схопити Неджу за зап’ясток. Неджа кинув палицю й позадкував. Жинь стрибнула на нього. Неджа поцілив їй в обличчя бічним ударом, а вона вдарила його в носа. Вони нестямно лупцювали одне одного, злившись у хаотичному сплетінні тіл.

А потім щось сильно смикнуло її за комір, перекриваючи повітря. Продемонструвавши неабияку силу, Дзюнь розтягнув їх, із хвилину потримав у повітрі, а потім кинув обох на землю.

— Що в команді «блокувати та відбивати» ви не зрозуміли?

— Це вона почала, — швидко сказав Неджа. Він перекотився в сидячу позицію і вказав на Жинь. — Вона кинула…

— Я бачив, — відрізав Дзюнь. — І бачив я, що ви качалися по землі, як недоумки. Якби мені подобалося дресирувати тварин, то я б подався до Цике. Так і зробити?

Неджа опустив очі.

— Ні, пане.

— Прибери зброю та вийди з класу. Усуваю тебе від занять на тиждень.

— Так, пане. — Неджа підвівся, кинув палицю до кошика зі зброєю й вийшов.

Дзюнь перемкнув увагу на Жинь. З її обличчя скрапувала кров, цівкою струменіла з носа та стікала з чола. Вона незграбно витерла підборіддя, занадто знервована, щоб глянути Дзюню у вічі.

Він навис над нею.

— Ти. Встань.

Жинь заледве спромоглася підвестися. Коліно болісно запротестувало.

— Зітри з обличчя цей жалісливий вираз. Від мене ти співчуття не дочекаєшся.

Вона й не сподівалася на співчуття. Однак і того, що було далі, також не чекала.

— Такого жалюгідного виконання у студентів я ще не бачив, відколи пішов з Міліції, — сказав Дзюнь. — Ти жахливо засвоїла навіть базові принципи бою. Рухаєшся немов паралізована. Свідком чого я щойно став? Ти що, останній місяць занять просто проспала?

«Він рухався занадто швидко. Я не встигала за ним. На відміну від нього, у мене немає років тренувань за плечима». Їй на думку спали ці слова — жалюгідне виправдання. Вона розкрила рота й закрила знову, надто приголомшена, щоб відповісти.

— Ненавиджу таких студентів, як ти, — безжально продовжив Дзюнь. Стукіт палиць навколо давно стих. Увесь клас нашорошив вуха. — Ти пробралася в Сінеґард зі свого малого селища, думаючи, що ти це зробила й тепер мамуся і татусьо тобою пишатимуться. Можливо, ти була найкмітливішою дитиною в цілому селищі. Можливо, найкращою ученицею, яку будь-коли бачив твій учитель! Але знаєш що? Щоб бути майстром бойових ми­стецтв, замало вивчити напам’ять декілька класичних текстів. Ми щороку отримуємо когось такого, як ти, провінційного селюка, який вважає: лише тому, що склав іспит, він заслуговує на мій час та увагу. Зрозумій це, південко. Іспит нічого не доводить. Дисципліна та вміння — єдине, що має значення в цій Академії. Можливо, той хлопець… — Дзюнь показав пальцем у напрямку, куди пішов Неджа, — козел, проте він має задатки командира. А ти — лише нікчемна селючка.