Айдаго гостро зиркнув на Прокторок.
— Ми не посміли б. Але він внутрішньо зосереджений. Ти ж пам’ятаєш, що це необхідно?
Айдаго відкинувся на спинку крісла, опустив плечі.
— Мурбелла раз у раз повторює: «Він ще дитина. Він ще дитина». Знаєш, ми через це посварилися.
— Я вважаю твій аргумент слушним. Башар не був дитиною. Ми будимо саме башара.
Він підняв схрещені пальці.
— Сподіваюся.
Вона відхилилася, дивлячись на його схрещені пальці.
— Я й не знала, Дункане, що ти забобонний.
— Я молився б до Дура, якби вважав, що це допоможе.
«Пам’ятає біль власного пробудження».
— Не показуй співчуття, — пробурмотів він. — Відвернись від нього. Дай йому внутрішньо зосередитись. Тобі потрібен його гнів.
Це були слова з його власного досвіду.
Зненацька він сказав:
— Можливо, це найдурніша річ, яку я підказав. Я мав би піти звідси і побути з Мурбеллою.
— Ти в добрій компанії, Дункане. І зараз ти нічого не можеш зробити для Мурбелли. Глянь! — Це Теґ схопився з мати і глянув на комунікатори під стелею.
— Ніхто не прийде мені на допомогу? — запитав Теґ. У його голосі чулося більше розпачу, ніж передбачено на цій стадії. — Де Дункан Айдаго?
Коли Айдаго рвонув вперед, Одраде поклала руку йому на плече.
— Залишайся на місці, Дункане. Ти теж йому не допоможеш. Ще ні.
— Хтось мені скаже, що я маю робити? — Юний голос звучав тонко й самотньо. — Що ви збираєтесь робити?
Шіана прочитала сигнал і ввійшла до кімнати через прихований люк позаду Теґа.
— Ось я.
Її тіло облягала лише тонка, мов павутина, сукня, блідо-блакитна, майже прозора. Вона підійшла до хлопця, стала перед ним.
Він здивовано глянув. Це Превелебна Мати? Він ніколи не бачив, щоб хтось із них так одягався.
— Ти повернеш мені спогади? — Сумнів і розпач.
— Я допоможу тобі самому їх повернути. — Кажучи це, вона вислизнула з одежі і відкинула її вбік. Сукня полетіла на підлогу, мов великий блакитний метелик.
— Що ти робиш? — глянув на неї Теґ.
— А як ти думаєш, що я роблю? — Вона сіла поруч і поклала руку йому на пеніс.
Його голова схилилася вперед, наче хтось позаду його штовхнув. Дивився на її долоню, що викликала в нього ерекцію.
— Навіщо ти це робиш?
— Не знаєш?
— Ні!
— Башар знав би.
Глянув на її обличчя, таке близьке до нього.
— Ти знаєш! Чому мені не скажеш?
— Я не твоя пам’ять!
— Чому ти так наспівуєш?
Вона торкнулася губами його шиї. Спостерігачі добре чули наспівування. Мурбелла назвала його інтенсифікатором — відгуком, пов’язаним із сексуальною реакцією. Наспівування стало голоснішим.
— Що ти робиш? — майже закричав, коли вона посадила його на себе, широко розвівши ноги. Загойдалася, розминаючи йому спину.
— Відповідай, бодай тебе! — Це вже справжній крик.
«Звідки взялося це “бодай тебе”?» — замислилася Одраде.
Шіана ввела його в себе.
— Ось тобі відповідь!
Його рот сформувався у безмовне «Ох».
Спостерігачі бачили її зосередження у Теґових очах, але Шіана стежила за ним й іншими чуттями.
«Відчуй напруження його стегон, пульсування блукаючого нерва, зверни особливу увагу на потемніння його сосків. Коли доведеш його до цієї точки, утримуй цей стан, доки його зіниці не розширяться».
— Імпринтерка! — Від Теґового зойку спостерігачі підскочили.
Він бив кулаками Шіану по плечах. Усі по той бік оглядової стіни помітили мерехтіння в його очах. Коли він звивався туди-сюди, з них наче визирало щось нове.
Одраде схопилася на ноги.
— Щось пішло не так?
Айдаго зостався у своєму кріслі.
— Те, що я передбачав.
Шіана відштовхнула Теґа, вивільняючись від його пальців, що намагалися подряпати її.
Він розтягся на підлозі та підвівся, крутнувшись зі швидкістю, яка вразила спостерігачів. Шіана і Теґ кілька довгих ударів серця дивилися одне одному в очі. Він повільно випростався і лише тоді подивився униз, на себе. У цю мить оглядав ліву руку, тримаючи її перед собою. Тоді перевів погляд на стелю, пробіг очима кожну стіну. Знову подивився на своє тіло.
— Що це в біса таке… — Голос і далі по-дитячому писклявий, але дивно дорослий.
— Ласкаво просимо, гхоло-башаре, — промовила Шіана.
— Ти намагалася провести зі мною імпринтинг! — Гнівне звинувачення. — Думаєш, мати не навчила мене відвертати це? — Раптом на його обличчі з’явився відсторонений вираз. — Гхола?
— Дехто вважає тебе радше клоном.
— Хто… Шіана! — Він обертався, знову оглядаючи кімнату. Приміщення вибрано через прихований доступ. Жодного видимого входу. — Де ми?
— На не-кораблі, який ти привів на Дюну незадовго до того, як тебе вбили. — Досі все за правилами.
— Убили… — Ще раз глянув на свої руки. Спостерігачі, здається, бачили, як гхолівські фільтри спадають з його пам’яті. — Мене вбили… на Дюні? — Майже жалібно.
— Ти лишався героєм до кінця, — підтвердила Шіана.
— Мої… люди, яких я взяв із Гамму… вони…
— Всечесні Матрони зробили з Дюни приклад покарання. Мертва куля, звугліла на жужіль.
На його обличчі відбився гнів. Він сів, схрестивши ноги, стиснуті в кулаки руки на колінах.
— Так… я вивчав це на історії… себе. — Знову глянув на Шіану. Вона й далі сиділа на маті тихо й непорушно. Це було таке поринання у пам’ять, яке можна оцінити, лише пройшовши крізь Агонію. Зараз потрібен був цілковитий спокій.
— Не втручайся, Шіано, — прошепотіла Одраде. — Нехай це станеться. Дай йому осмислити це. — Дала рукою знак трьом Прокторкам. Вони підійшли до люка, стежачи за нею замість таємної кімнати.
— Якось воно дивно — думати про себе як про історичну особу, — сказав Теґ. Дитячий голос, але відчуття дорослості зосталося. Заплющив очі, глибоко вдихнув.
Одраде, залишаючись у кімнаті, звідки вела спостереження, впала у крісло і спитала:
— Що ти бачив, Дункане?
— Коли Шіана відштовхнула його від себе, він обернувся зі швидкістю, якої я ніколи досі не бачив, хіба що в Мурбелли.
— І навіть швидше.
— Можливо… це тому, що його тіло молоде і ми дали йому вишкіл прана-бінду.
— Це щось інше. Ти насторожив нас, Дункане. Щось невідоме в маркерах Атрідівських генів. — Вона глянула на пильних Прокторок і хитнула головою. «Ні. Ще ні». — Ця його мати, бодай її! Провела гіпноіндукцію, щоб блокувати імпринтинг, і приховала його від нас.
— Та подивись, що вона нам дала, — зауважив Айдаго. — Більш ефективний спосіб відновити пам’ять.
— Ми мали б здогадатися самі. — Одраде сердилася сама на себе. — Скителі запевняв, що тлейлаксу вдавалися до болю та зіткнення. Це мене дивує.
— Спитай його.
— Це не так просто. Наші Правдомовиці не мають щодо нього певності.
— Він непрозорий.
— Коли це ти його вивчив?
— Дар! Я маю доступ до записів комунікаторів.
— Я знаю, але…
— Прокляття! Уважно дивишся на Теґа? Глянь на нього! Що відбувається?
Одраде швидко перевела увагу на дитину, що сиділа в сусідній кімнаті.
Теґ глянув на комунікатори, на його обличчі малювалася страхітлива напруга.
Це було для нього наче пробудження зі сну під час конфлікту, наче рука ад’ютанта труснула його. Щось потребує його уваги! Він отямився, сидячи в командному центрі не-корабля. Поруч із ним стояла Дар, тримаючи долоню на його шиї. Дряпала? Слід зробити щось нагальне. Що? Його тіло якесь неправильне. Гамму… а зараз вони на Дюні і… Він пам’ятав різні речі: дитинство на Капітулі? Дар як… як… Дальші спогади плуталися. «Вони намагалися провести зі мною імпринтинг!»
Свідомість обпливала цю думку, наче ріка, що шукає собі дороги між скелями.
— Дар! Ти там? Ти там!
Одраде сіла глибше в крісло, приклавши долоню до підборіддя. Що тепер?
— Мати! — Який звинувачувальний тон!
Одраде торкнулася транспластини біля крісла.
— Вітаю, Майлсе. Підемо прогулятися в садах?
