— Я знаю про чесність і щирість. — Промовила ці слова, «чесність і щирість», так, що це викликало відразу.
— Превелебних Матерів навчають ніколи не відкидати власного «я». Нас вишколено не обтяжувати себе такою турботою про інших.
— І це все?
— Це сягає глибше та має й інші пасма. Бене Ґессерит позначає своїх Сестер на власний лад.
— Я знаю, що ти кажеш: вибирай або Дункана, або Сестринство. Знаю ваші хитрощі.
— А я думаю, ні.
— Є речі, яких я не зроблю!
— Кожен з нас обмежений своїм минулим. Я роблю свій вибір, роблю те, що мушу, бо моє минуле відрізняється від твого.
— Ви й далі мене навчатимете попри те, що я тільки-но сказала?
Одраде слухала це з найбільшою напругою, якої вимагали такі зустрічі з Мурбеллою. Кожне чуття вигострене, стежить за непромовленими фразами, повідомленнями, що зависли на краях слів, — наче війки, які хвилюються, тягнучись до контакту з небезпечним світом.
«Бене Ґессерит мусить змінити свої підходи та звичаї. І от та, що могла б повести нас назустріч змінам».
Беллонда була б нажахана цією перспективою. Багато Сестер відкинули б її. Але це воно.
Не дочекавшись відповіді Одраде, Мурбелла сказала:
— Навчена. Це належне слово?
— Кондиціонована. Так, імовірно, тобі звичніше.
— От чого ти насправді хочеш: об’єднати наші досвіди. Зробити мене достатньо схожою на вас, щоб ми могли вибудувати між собою взаємодовіру. Саме це й робить будь-яка освіта.
«Не грайся зі мною в ігри ерудитів, дівчино!»
— Ми пливемо в тому ж потоці, чи не так, Мурбелло?
Будь-яка аколітка третього рівня насторожилася б, почувши цей тон Матері Настоятельки. Мурбелла здавалася незворушною.
— От тільки його я не віддам.
— Рішення за тобою.
— А леді Джессіці ви дозволили вирішувати?
«Нарешті знайшовся вихід із цього глухого кута».
Дункан спонукав Мурбеллу вивчити життя Джессіки. «Сподівається завадити нашим планам!» Голограми його промов суворо проаналізовано.
— Цікава особистість, — сказала Одраде.
— Кохання! Після всього вашого навчання і кондиціонування!
— Ти не вважаєш її поведінку зрадою?
— Аж ніяк!
«А тепер делікатно».
— Та глянь на наслідки: Квізац Хадерах… і цей її внук, Тиран! — «Аргумент, близький Беллондиному серцю».
— Золотий Шлях, — сказала Мурбелла. — Виживання людства.
— Голодні Часи і Розсіяння.
«Ти стежиш за цим, Белл? Байдуже. Простежиш».
— Всечесні Матрони! — вигукнула Мурбелла.
— І все через Джессіку? — спитала Одраде. — Але Джессіка повернулася на лоно Сестринства і дожила віку на Каладані.
— Учителькою аколіток!
— А також прикладом для них. Бачиш, що трапляється, коли нам опиратися? — «Опирайся нам, Мурбелло! Зроби це спритніше, ніж Джессіка».
— Часом ви викликаєте у мене відразу! — Природна чесність змусила її додати: — Та знаєш, я хочу того, що ви маєте.
«Що ми маємо».
Одраде згадала своє перше зіткнення з привабами Бене Ґессерит. Кожна часточка тіла доведена до найвищої бездоганності, чуття вигострені, щоб виявити найдрібніші деталі, м’язи натреновані, щоб діяти з чудовою точністю. У Всечесних Матрон ці здібності могли тільки здобути новий вимір, посилившись завдяки тілесній швидкості.
— Ти знову скидаєш це на мене, — сказала Мурбелла. — Намагаєшся змусити мене вибирати, хоча вже знаєш відповідь.
Одраде зберігала мовчання. Це була форма суперечки, яку вдосконалили ще древні єзуїти. Багатопотоковість накладала схеми диспуту одна на одну. Хай Мурбелла переконає сама себе. Достатньо найлегших спонук. Дамо їй дрібні виправдання, які вона може збільшити.
«Та тримайся міцно, Мурбелло, кохай Дункана!»
— Дуже спритно з вашого боку постійно демонструвати переваги Сестринства, — промовила Мурбелла.
— Ми не стійка кафетерію!
На Мурбеллиних вустах з’явилася безтурботна усмішка.
— Візьму одну таку, одну отаку, а думаю, що попрошу ще й цю кремову штучку.
Одраде сподобалася ця метафора, але всюдисущі спостерігачі мали власні апетити.
— Така дієта може тебе вбити.
— Але ж ваші пропозиції здаються мені такими привабливими. Голос! Що за чудову річ ви наготували. Маю цей прекрасний інструмент у власній горлянці, а ви можете навчити мене досконало на ньому грати.
— І ось ти вже концертмейстер.
— Хочу мати вашу здібність впливати на людей довкола себе!
— З якою метою, Мурбелло? Для чиїх цілей?
— Якщо їстиму те, що ти їси, чи вирощу в собі твій різновид твердості: пласталь зовні, а всередині ще твердіша?
— Бачиш мене такою?
— Шеф-кухар на моєму бенкеті! І мушу з’їсти все, що ти принесеш, для свого і твого блага.
Це звучало майже маніакально. Дивна особистість. Інколи здавалася найнещаснішою з жінок, металася по своєму помешканню, наче звір у клітці. Цей шалений вираз очей, оранжеві цятки на рогівці… от як зараз.
— Ти й далі відмовляєшся попрацювати над Скителі?
— Нехай це зробить Шіана.
— Ти її навчатимеш?
— І вона використає моє навчання на дитині!
Дивилися одна на одну, розуміючи, що поділяють схожу думку. «Це не конфронтація, бо кожна з нас хоче спілкуватися з іншою».
— Я ввійшла між вас взамін за те, що ви можете дати мені, — тихим голосом сказала Мурбелла. — Та ти хочеш знати, чи зможу я колись діяти всупереч цьому зобов’язанню?
— А зможеш?
— Так само, як і ти, коли цього вимагали б обставини.
— Не думаєш, що колись пошкодуєш через своє рішення?
— Звичайно, пошкодую! — Що в біса за дурне питання? Люди завжди шкодують. Мурбелла сказала це.
— Це лише підтверджує твою щирість із собою. Нам подобається, що ти не здіймаєш над своїм кораблем прапорів фальшивих кольорів.
— А ви маєте й фальшиві?
— Авжеж.
— То мусите мати й способи викоренити їх.
— Це за нас робить Агонія. Фальш не проходить крізь прянощі.
Одраде відчула, що пульс Мурбелли прискорився.
— І не вимагатимете, щоб я відмовилася від Дункана? — Дуже гостро.
— Ваш зв’язок створює труднощі, але це твої труднощі.
— Це такий спосіб попросити мене покинути його?
— Прийняти таку можливість, і це все.
— Я не можу.
— Не станеш?
— Маю на увазі те, що кажу. Я нездатна це зробити.
— А якби хтось показав тобі як?
Мурбелла довго вдивлялася Одраде в очі, тоді заговорила:
— Я ледь не сказала, що це мене звільнило б… але…
— Так?
— Я не можу бути вільною, доки він пов’язаний зі мною.
— То ти відрікаєшся від звичаїв Всечесних Матрон?
— Відрікаюся? Це неналежне слово. Я просто переросла своїх колишніх Сестер.
— Колишніх Сестер?
— Вони й досі мої Сестри, але це Сестри з дитинства. Про частину з них у мене теплі спогади, декого дуже не люблю. Це товаришки з гри, яка більше мене не цікавить.
— Таке рішення тебе вдовольняє?
— А ти вдоволена, Мати Настоятелько?
Одраде сплеснула в долоні, не стримуючи піднесення. Як швидко Мурбелла оволоділа ударами у відповідь Бене Ґессерит!
— Вдоволена? Що за пекельно мертве слово!
Коли Одраде говорила, Мурбелла відчула, що вона, немов уві сні, переноситься на край прірви, неспроможна прокинутися й втриматися від стрибка. Шлунок болів від таємної порожнечі, а наступні слова Одраде долинали наче здалеку:
— Бене Ґессерит — це все для Превелебної Матері. Ти ніколи не зможеш цього забути.
Відчуття сну розвіялося так само швидко, як і з’явилося. Наступні слова Матері Настоятельки були холодними і нагальними:
— Готуйся до серйознішого навчання.
«Доки не зустрінешся з Агонією — щоб жити чи вмерти».
Одраде здійняла погляд на комунікатори під стелею.
— Пришліть сюди Шіану. Вона негайно починає роботу зі своєю новою вчителькою.
— То ви збираєтесь це зробити! Працюватимете над цією дитиною.
— Думай про нього як про башара Теґа, — сказала Одраде. — Це допомагає. — «І ми не даємо тобі часу на обдумування».
