— Чому це тривкіше і важливіше, ніж…
— Її дітям удома потрібна їжа. Чоловік далеко, у цьому одвічному божевіллі. Хтось мусить ходити за плугом. Вона — істинний образ людської витривалості.
— Ти говориш так гірко… Мені це здається дивним.
— Зважаючи на мою військову історію?
— Так, і на те значення, якого Бене Ґессерит надають… своєму башарові, елітарним військам і…
— Думаєш, вони егоцентричні люди, зайняті егоцентричним насиллям? Що вони проїдуться по тій жінці з її плугом?
— Чому ні?
— Бо мало що уникне їхньої уваги. Насильники проїхали б повз жінку за плугом, навряд чи помітивши, що торкнулися базисної реальності. Бене Ґессерит ніколи такого не прогледіли б.
— І знову ж, чому ні?
— Егоцентрики мають обмежену візію, бо вони відбувають дорогу в дійсності смерті. Жінка і плуг — це дійсність життя. Без дійсності життя не було б людства. Мій Тиран це бачив. Сестри благословляють його за це, навіть коли проклинають.
— То ти добровільний учасник їхньої мрії.
— Думаю, так. — Прозвучало так, наче це для нього несподіванка.
— І ти цілковито чесний з Теґом?
— Він питає, я даю йому чесні відповіді. Не думаю, що цікавість призводить до насилля.
— І ти повністю за нього відповідальний?
— Це не зовсім те, що вона сказала.
— Ах, мій любий. Не зовсім те, що вона сказала. Ти називаєш Белл гіпокриткою, але не поширюєш цього на Одраде. Дункане, якби ти тільки знав…
— Доки ми не зважаємо на комунікатори, виплюнь це!
— Брехні, обмани, порочні…
— Гей! Бене Ґессерит?
— Вони мають древнє виправдання: Сестра А робить це, тож коли я це роблю, це не так погано. Два злочини скасовують один одного.
— Які злочини?
Вона завагалася. «Слід йому сказати? Ні. Але він очікує якоїсь відповіді».
— Белл насолоджується тим, що ви з Теґом помінялися ролями! Не може дочекатися, коли ти завдаси йому болю.
— Може, нам варто б її розчарувати. — Щойно вимовивши ці слова, він збагнув, яка це була помилка. «Надто рано».
— Поетична справедливість! — Мурбелла була захоплена.
«Відвернути їхню увагу!»
— Їх не цікавить справедливість. Слушність — так. Мають таку настанову: «Ті, кому винесено присуд, мусять погодитися з його слушністю».
— Тож вони виробляють у тебе рефлекс погоджуватися з їхнім присудом.
— Будь-яка система має прогалини.
— Знаєш, любий, аколітки вчать різні речі.
— На те вони й аколітки.
— Я маю на увазі, що ми розмовляємо між собою.
— Ми? Ти аколітка? Ти прозелітка!
— Хай там хто я, але я чула розповіді. Твій Теґ може бути не тим, ким тобі здається.
— Плітки аколіток.
— Це історії з Гамму, Дункане.
Втупився в неї. «Гамму? Ніколи про себе не називав її інакше як первісною назвою: Ґ’єді Прайм. Пекельна діра Харконненів».
Вона сприйняла його мовчання як заклик продовжувати.
— Кажуть, що Теґ рухався швидше, ніж могло побачити око, що він…
— Він, мабуть, сам і вигадав ці історії.
— Деякі сестри ставляться до них серйозно. Вибирають поведінку «чекати і стежити». Виявляють обачливість.
— Невже ти нічого не зрозуміла про Теґа зі своїх дорогоцінних історій? Це для нього типово — пускати такий поголос. Аби його боялися.
— Пам’ятай, що я була тоді на Гамму. Всечесні Матрони аж зі шкіри лізли. Казилися. Щось пішло не так.
— Це ясно. Теґ зробив дещо несподіване. Застав їх зненацька. Вкрав один із їхніх не-кораблів. — Він ляснув по стіні біля себе. — Оцей.
— Сестринство має заборонену ділянку, Дункане. Постійно кажуть мені чекати Агонії. Тоді все стане ясно! Бодай їх!
— Схоже, вони готують тебе до науки в Міссіонарії. Конструювання релігії для специфічних цілей і вибраних популяцій.
— Ти не вбачаєш у цьому нічого поганого?
— Мораль. Я не сперечаюся про це з Превелебними Матерями.
— Чому ні?
— Релігії, збудовані на цій скелі, розвалюються. БҐ не розвалюється.
«Дункане, якби ти тільки знав їхню мораль!»
— Їх дратує, що ти так багато про них знаєш.
— Белл хотіла вбити мене лише з цієї причини.
— Не думаєш, що Одраде не краща?
— Оце питання! — «Одраде? Коли задумаєшся про здібності цієї жінки, пробирає жах. Атрідка, і це все. Я знав багатьох Атрідів. Вона перша у Бене Ґессерит. Теґ — Атрідівський ідеал».
— Одраде сказала, що не сумнівається у твоїй вірності Атрідам.
— Я вірний Атрідівській честі, Мурбелло. — «І приймаю власні моральні рішення стосовно Сестринства, стосовно цієї дитини, відданої під мою опіку та… та моєї коханої».
Мурбелла присунулася ближче, схилилася над ним, торкнувшись персами його плеча, і прошепотіла йому у вухо:
— Буває, що я ладна вбити кожну з них, кого могла б дістати!
«Невже вона думає, що вони не чують?» Сів рівно, тягнучи її за собою.
— Що тебе дратує?
— Вона хоче, щоб я попрацювала над Скителі.
Попрацювала. Евфемізм Всечесних Матрон. «Чому ні? Вона “працювала” над багатьма чоловіками, перш ніж наткнулася на мене». Та тут спрацював древній рефлекс одруженого чоловіка. Тільки не це… Скителі? Клятий тлейлаксу?
— Мати Настоятелька? — Він мав упевнитися.
— Вона, тільки вона. — Скинувши з себе тягар, говорила майже безтурботно.
— І як ти відреагувала?
— Вона каже, що це твоя ідея.
— Моя… Аж ніяк! Я натякав, що можемо спробувати витягти з нього інформацію, але…
— Вона каже, що це звична річ для Бене Ґессерит, як і для Всечесних Матрон. Іди схрестися з цим, спокуси того. Буденщина, робочі справи.
— Я питав, як ти відреагувала.
— Збунтувалася.
— Чому? — «Знаючи твоє минуле…»
— Це тебе я люблю, Дункане, і… і моє тіло має… давати насолоду тобі… як ти — мені…
— Ми давнє подружжя, а відьми намагаються нас розлучити.
Ці слова оживили в ньому виразне видіння леді Джессіки, коханої його давно покійного Герцога і матері Муад’Діба. «Я любив її. Вона не любила мене, але…» Те, що світилося зараз в очах Мурбелли, він уже бачив раніше, коли Джессіка дивилася на Герцога: сліпе непохитне кохання. Те, чому не довіряли Бене Ґессерит. Джессіка була м’якшою за Мурбеллу. Хоча з твердою серцевиною. А Одраде… вона вся була твердою. Уся з пласталі.
А як же ті моменти, коли він помічав у неї загальнолюдські почуття? Ті її слова про башара, коли вони довідалися, що старий воїн загинув на Дюні.
«Він був моїм батьком, розумієш».
Мурбелла вивела його з задуми.
— Можеш ділити з ними їхню мрію, хай яка вона є, але…
— Люди, дорослішайте!
— Що?
— Це їхня мрія. Почніть поводитися по-дорослому, а не як злі діти на шкільному подвір’ї.
— Мати знає краще?
— Так… думаю, що так.
— Ти справді так це бачиш? Навіть коли називаєш їх відьмами?
— Це добре слово. Відьми відають таємницями.
— Не віриш, що це довге й суворе тренування плюс прянощі й Агонія?
— До чого тут віра? Невідоме творить власну містику.
— А не думаєш, що вони морочать людям голови? Аби ті робили, що вони хочуть?
— Це безсумнівно!
— Слова як зброя. Голос, імпринтерки…
— Немає нікого прекраснішого за тебе.
— Що таке краса, Дункане?
— У красі, я певен, є стиль.
— Точнісінько так само каже й вона. «Стиль має прокреаційні корені, так заглиблені у нашу видову психіку, що ми не сміємо їх усунути». Тож вони міркували про втручання туди, Дункане.
— І можуть зважитися на все?
— Вона каже: «Ми не деформуємо свого потомства, перетворивши його на щось, за нашим судженням, нелюдське». І судять, і засуджують.
Він подумав про чужі постаті зі свого видіння. Лицепляси. І спитав:
— Наскільки аморальні тлейлаксу? Аморальні — нелюдські.
— Я майже чую, як у голові Одраде обертаються зубчасті колеса. Вона та її Сестри дивляться. Слухають, припасовують кожну відповідь, усе в них вирахувано.
