— Ох. — Чи то слово, чи то зітхання.
Тут увійшла Тамелейн. Стояла мовчки, вимагаючи уваги, доки Одраде та Беллонда не глянули на неї.
— Проктори підтримали Матір Настоятельку. — Тамелейн підняла пазуристий палець. — З перевагою в один голос!
Одраде зітхнула.
— Скажи нам, Там. Прокторка, з якою я привіталася в коридорі, Пракса, як голосувала вона?
— Вона голосувала за тебе.
Одраде вимучено усміхнулася Беллонді.
— Посилай шпигунів і агентів, Белл. Мусимо схилити мисливиць до зустрічі на Перехресті.
«До ранку Белл пункт за пунктом відтворить мій план».
Коли Беллонда і Тамелейн пішли, обмінюючись буркітливими репліками, в яких відчувалася стурбованість, Одраде вийшла в короткий коридор, що вів до її приватного помешкання. Коридор патрулювали звичайні аколітки і Превелебна Мати-служебниця. Кілька аколіток усміхнулися Одраде. Отже, до них уже дійшла звістка про голосування Прокторів. Чергова криза минула.
Одраде перейшла через вітальню до спальної келії, де, як і була у вбранні, витяглася на вузькому ліжку. Одна світлокуля купала кімнату в блідо-жовтому світлі. Її погляд проминув карту пустелі, перейшов до картини ван Гога в захисній рамі, що висіла над узніжжям її ліжка.
«Хатини в Кордевілі».
«Краща карта, ніж та, на якій зазначено наростання пустелі», — подумала вона. «Нагадай мені, Вінсенте, звідки я походжу і що ще можу зробити».
Цей день вичерпав її сили. Вона перетнула межі втоми, сягнувши місця, де думки замикалися в дедалі тіснішому колі.
Обов’язки!
Вони стали для неї облямівкою. Одраде знала, що коли її облягають обов’язки, вона стає найнеприємнішим зі своїх «я». Змушеною витрачати енергію просто для підтримки видимості спокійної поведінки. «Белл бачила це в мені». Дратує до божевілля. Сестринству перекрито всі шляхи виходу, майже відібрано можливість діяти.
Заплющила очі та спробувала створити образ командирки Всечесних Матрон, до якої могла б звернутися. «Стара… просочена владою. Мускулиста. Сильна, з тією притаманною їм блискавичною швидкістю». Обличчя Одраде не бачила, перед її внутрішнім зором постало тільки тіло.
Беззвучно формуючи слова, Одраде промовила до безликої Всечесної Матрони: «Нам тяжко дозволити вам коїти власні помилки. Учителям це завжди тяжко. Так, ми вважаємо себе вчителями. Вчимо не так окремих осіб, як цілі види. Даємо уроки всім. Якщо ви вбачаєте в нас Тирана, то маєте рацію».
Образ у її свідомості не відповів.
Як учителі можуть навчати, якщо в них немає змоги вийти зі схованки? Бурзмалі мертвий, невідомо, що вийде з гхоли Теґа. Одраде відчувала тиск, зосереджений на Капітулі. Не дивно, що Проктори голосували. Сестринство обплутала павутина. Нитки міцно тримали. А десь у цій павутині сиділа навпочіпки безлика командирка Всечесних Матрон.
Павуча Королева.
Її присутність можна було розпізнати з діянь слуг. Пастка, сплетена з ниток павутиння, здригалася, напасники в пориві безумного насилля кидалися на спутані жертви, не зважаючи на те, скільки з них загине, а скількох вони знищать самі.
Хтось наказав цей пошук: Павуча Королева.
«Чи вона при своєму розумі, якщо виходити з наших стандартів? На яку страшну небезпеку послала я Дортуйлу?»
Всечесні Матрони перейшли межі мегаломанії. Порівняно з ними Тиран здавався кумедним піратом. Лето ІІ принаймні знав те, що знали й Бене Ґессерит: як балансувати на вістрі клинка, усвідомлюючи, що поранишся до смерті, зіслизнувши з цієї позиції. Знав ціну, яку слід заплатити за здобуття такої влади. Всечесні Матрони ігнорували цей неуникний фатум, вирубуючи та вирізуючи все довкола себе, наче велетень у судомах жахливої істерики.
Досі ніхто не зумів успішно їм протистояти, тож тепер вони вирішили відповісти убивчим шалом берсеркерів. Істерика з добровільного вибору. Доцільна.
«Це все тому, що ми залишили свого башара на Дюні, щоб він там використав своє нечисленне військо у самогубчій обороні? Невідомо, скількох Всечесних Матрон він убив. І Бурзмалі при смерті Лампадаса. Мисливиці, безперечно, відчули укол його жала. Не згадуючи вже про вишколених Айдаго чоловіків, яких ми посилаємо, озброївши технікою сексуального поневолення Всечесних Матрон. Самі вони стають невільницями цих чоловіків!»
Чи достатньо цього, щоб викликати такий шал? Можливо? Та як же розповіді з Гамму? Невже Теґ проявив новий талант, що нажахав Всечесних Матрон?
«Якщо повернемо пам’ять нашому башарові, мусимо пильно за ним стежити».
Чи втримає його не-корабель?
Що насправді змусило Всечесних Матрон так реагувати? Вони жадають крові. Ніколи не принось таким людям поганих новин. Нічого дивного, що їхні слуги поводяться як шаленці. Могутня особа в нападі страху може вбити того, хто приносить погані звістки. Не принось поганих звісток. Краще загинь у бою.
Люди Павучої Королеви зайшли за межі пихи. Далеко зайшли. Немає можливостей осуду. З таким же успіхом можна картати корову за те, що вона їсть траву. Корова гляне на тебе бездумними очима, наче питаючи: «Хіба ж я не це маю робити?» І її правда.
«Чого ми роздратували їх, знаючи можливі наслідки? Ми ж не схожі на когось, хто вдаряє палицею в круглий сірий предмет і виявляє, що це осине гніздо. Ми знали, по чому вдаряємо. План Тарази, і ніхто з нас проти нього не заперечував».
Сестринство протиставилося ворогу, свідомою політикою якого було істеричне насилля. «Побіжимо, гнані амоком!»
А що станеться, якщо Всечесні Матрони зазнають болісної поразки? У що виллється їхня істерика?
«Я боюся цього».
Чи зважиться Сестринство підлити олії в цей вогонь?
«Ми мусимо!»
Павуча Королева подвоїла б свої зусилля, аби розшукати Капітулу. Настала б ескалація насилля до ще огиднішого рівня. Що тоді? Всечесні Матрони підозрюватимуть всіх і кожного в симпатії до Бене Ґессерит? Можуть вони звернутися проти тих, хто їх підтримує? Вони обмірковували самотність у Всесвіті, позбавленому інших форм свідомого життя? Більш імовірно, що їм це і на думку не спало.
«На кого ти скидаєшся, Павуча Королево? Як ти мислиш?»
Мурбелла розповідала, що вона не знала найвищої очільниці, ба навіть командирів нижчої ланки у своєму Ордені Горму. Але вона представила їм опис помешкання такої командирки. Інформативний опис. Що якась особа називає домом? З ким зближується, щоб ділитися дрібними настановами життя?
Більшість із нас вибирає компаньйонів та оточення так, щоб вони віддзеркалювали нас самих.
Мурбелла розповідала: «Одна з її особистих служниць завела мене до приватного простору. Хизувалася, демонструючи, що має доступ до святині. Публічний простір був охайним і чистим, але приватні кімнати — справжній безлад. Вбрання валяється там, де його скинули, баночки з мазями відкриті, постіль незастелена, на підлозі посуд із засохлою їжею. Я спитала, чому вони не прибрали цього безладу. Вона відповіла, що це не її робота. Ту, що має все це прибрати, впустять до приміщення, аж коли смеркатиме».
«Таємна вульгарність».
Розум такої людини відповідає видовищу в її домівці.
Очі Одраде різко розплющилися. Вона зосередила погляд на картині ван Гога. «Мій вибір». Ця картина перекинула міст у далеку людську історію, недоступну Іншій Пам’яті. «Ти послав мені звістку, Вінсенте. Завдяки тобі я не стану відтинати собі вухо… і не посилатиму марних любовних листів тим, кому до них байдуже. Принаймні це я можу зробити, щоб ушанувати тебе».
У спальній келії витав знайомий аромат, перцева терпкість гвоздики. Улюблені квіткові парфуми Одраде. Помічниці тримали його тут, як тло запаху.
Вона знову заплющила очі й подумки повернулася до Павучої Королеви. Одраде відчула, що ця вправа творить інший вимір тієї безликої жінки.
Мурбелла казала, що командирці Всечесних Матрон достатньо віддати наказ — і все, чого вона зажадає, буде їй доставлено.
— Усе?
