«Хоче змінити тему. Наші здібності її турбують».

— Я не це сказала. Ми не маємо конвенційного уряду.

— І навіть суспільного кодексу?

— Не існує суспільного кодексу, що відповідав би всім потребам. Те, що в одному суспільстві вважається злочином, в іншому є моральною вимогою.

— Люди завжди мають уряд. — Оранжева барва повністю зникла. «Чого її так це цікавить?»

— Люди мають політику. Я вже казала тобі це вчора. Політика — мистецтво демонструвати щирість і цілковиту відвертість, водночас якомога більше приховуючи.

— Тож ви, відьми, приховуєте.

— Я цього не сказала. Коли ми кажемо «політика», це попередження для наших Сестер.

— Я тобі не вірю. Люди завжди творять якусь форму…

— Угоди?

— Слово, не гірше за будь-яке інше. — «Її це сердить».

Коли Люцілла не відповіла, Велика Всечесна Матрона похилилася вперед.

— Ти щось приховуєш!

— Хіба ж я не маю права приховувати від тебе речі, які можуть допомогти тобі подолати нас? — «Ось тобі соковитий шматочок приманки».

— Я так і думала! — Із задоволеним виразом відкинулася на спинку крісла.

— То чого ж цього не виявити? Думаєш, що у владі завжди є ніші, які можна заповнити, і не знаєш, що про це кажуть у моєму Сестринстві.

— Розкажи мені, прошу. — «Вона невправно володіє сарказмом».

— Ти віриш, що все це узгоджується з інстинктами, що сягають племінних часів і ще далі. Вожді та Старійшини. Таємнича Мати і Рада. А ще раніше Сильний Чоловік (чи Жінка), що стежить, аби всі були нагодовані, аби всіх охороняло вогнище біля виходу з печери.

— Це має сенс.

«Невже?»

— О, я погоджуюсь. Еволюцію форм прокладено доволі ясно.

— Еволюція, відьмо! Одну річ накладено на іншу.

«Еволюція. Бачиш, як вона хапає ключові слова?»

— Це сила, яку можна взяти під контроль, обернувши її проти себе самої.

«Контроль! Глянь, який інтерес ти викликала. Вона любить це слово».

— Тож ви творите закони, як усі інші!

— Можливо, правила регламентації, та хіба ж усе не тимчасове?

Інтенсивний інтерес.

— Звичайно.

— Але вашим суспільством керують бюрократи, які знають: до того, що вони роблять, не можна докласти й тіні фантазії.

— А це важливо? — «Справді здивована. Глянь на її гримасу».

— Лише для тебе, Всечесна Матроно.

— Велика Всечесна Матроно! — «Хіба ж вона не уразлива!»

— Чому не дозволяєш мені називати тебе Дамою?

— Ми не близькі.

— То з Футаром ви близькі?

— Годі змінювати тему!

— Хочу чистити зуби, — озвався Футар.

— Стули пельку! — «Справді от-от вибухне».

Футар опустився навпочіпки, але наляканим не був.

Велика Всечесна Матрона звернула оранжевий погляд на Люціллу.

— То що там бюрократи?

— Вони не мають простору для маневру, бо таким чином їхні зверхники обростають жиром. Якщо не бачиш різниці між правилом і законом, то обидва мають силу закону.

— Не бачу різниці. — «Вона не знає, що виявила».

— Закони виражають міф про вимушену зміну. Завдяки цьому чи іншому закону настане блискуче майбутнє. Закони усталюють майбутнє. Вважається, що правила усталюють минуле.

— Вважається? — «Цього слова вона теж не любить».

— У кожному разі дія є ілюзорною. Як призначення комісії для вивчення проблеми. Що більше людей у комісії, то більше упереджених поглядів на проблему.

«Обережно! Вона справді про це думає, прикладаючи ці слова до себе».

Люцілла надала голосу найрозважливішого тону.

— Живете в перебільшеному минулому і намагаєтесь збагнути якесь нерозпізнане майбутнє.

— Ми не віримо у ясновидіння. — «Вірите, та ще й як! Нарешті. От чого вона залишала нас живими».

— Дамо, прошу. В обмеженні себе тісним колом законів завжди є щось розбалансоване.

«Будь обережною! Вона тебе не стримала, коли ти назвала її Дамою».

Велика Всечесна Матрона засовалася на своєму кріслі, аж воно заскрипіло.

— Але ж закони необхідні!

— Необхідні? Це небезпечно.

— Як це?

«М’якше. Вона відчуває загрозу для себе».

— Необхідні норми та закони унеможливлюють адаптацію. Тож неодмінно наступає повний крах. Це як банкіри, що думають, наче купили майбутнє. «Влада за мого часу! К бісу моїх потомків!»

— А що можуть зробити для мене потомки?

«Не кажи цього! Глянь на неї. Вона реагує, виходячи із загального божевілля. Дай їй ще трохи посмакувати».

— Всечесні Матрони починали як терористи. Спершу бюрократи, а терор як обрана зброя.

— Коли зброя у твоїх руках, використай її. Та ми були бунтівницями. Терористи? Це надто хаотично.

«Вона любить це слово — “хаос”. В її розумінні воно означає все, що поза ними. Навіть не питає, звідки ти знаєш про їхні початки. Погодилася з нашими таємничими здібностями».

— Хіба ж не дивно, Дамо… — «Не реагує, продовжуй…» — Як швидко бунтівники впадають у старі схеми, здобувши перемогу? Це не так пастка на шляху всіх урядів, як ілюзія, що очікує кожного, хто здобуває владу.

— Ха! А я думала, що ти скажеш мені щось нове. Ми це знаємо. «Влада розбещує. Абсолютна влада розбещує абсолютно».

— Це помилка, Дамо. Правда тонша, але й більш всепроникна. Влада притягує тих, хто піддатливий на розбещення. Хто вразливий до корупції.

— Ти смієш звинувачувати мене в корупції?

«Стеж за очима!»

— Я? Звинувачувати тебе? Єдина людина, яка може це зробити, — ти сама. Я просто викладаю тобі думку Бене Ґессерит.

— І нічого мені не розповідаєш!

— Проте ми віримо, що понад усякими законами існує мораль, яка мусить вартувати, мов сторожовий пес, і пильно стежити за всіма спробами запровадити незмінні правила.

«Ти використала обидва слова в одному реченні, а вона не помітила цього».

— Влада завжди працює, відьмо. Такий закон.

— А уряди, які усталюють себе на достатньо довгий час, дотримуючись цього переконання, неодмінно просякають корупцією.

— Мораль!

«Вона не надто добре володіє сарказмом, особливо коли змушена перейти в оборону».

— Я справді намагалася допомогти тобі, Дамо. Закони небезпечні для всіх — і для невинних, і для винуватих. Не важливо, ким ти себе вважаєш — могутнім чи беззахисним. Вони не містять людського розуміння, не розуміють і самі себе.

— Не існує такої речі, як людське розуміння!

«Відповідь на наше питання. Не людина. Порозмовляй з її підсвідомістю. Та відкрита навстіж».

— Закони завжди потребують інтерпретації. Зв’язані законом не хочуть мати простір для виявів співчуття. Їм взагалі не потрібен вільний простір. «Закон є закон!»

— Так і є! — «Глибока оборона».

— Це небезпечна думка, надто ж для невинних. Люди знають це інстинктивно, тому подібні закони викликають у них обурення. Робляться всякі дрібниці, часто підсвідомі, щоб підважити «закон» і тих, хто займається подібними нісенітницями.

— Як ти смієш називати це нісенітницями? — Наполовину підвелася з крісла, тоді знову опустилася.

— О, так. А закон в особах тих, хто заробляє ним на життя, обурюється, почувши слова, схожі на мої.

— І це слушно, відьмо. — «Але вона не наказала тобі замовкнути».

— «Більше закону! — кажете ви. — Ми потребуємо більше закону». Тож творите нові інструменти неспівчуття і, між іншим, нові ніші для тих, хто паразитує на системі.

— Так завжди було і завжди буде.

— Знову помилка. Це рондо. Котиться й котиться, доки не зачепить не ту особу чи не ту групу. Тоді настає анархія. Хаос. — «Глянь, як підскочила». — Бунтівники, терористи, дедалі сильніші вибухи дикого насилля. Джигад! А все тому, що створено щось нелюдське.

«Приклала руку до підборіддя. Стеж за цим!»

— Як ми так далеко відхилилися від політики, відьмо? Таким був твій намір?

— Ми не відхилилися й на частку міліметра!