Присутність Інших Внутрішніх, які не відвертали її уваги від того, що діялося навколо, наповнювала трепетом. «Ми називаємо це Багатопотоковістю, — промовила Речниця. — Багатопотоковість розмножує твою свідомість». Коли Ребекка спробувала пояснити це Раббі, він відреагував гнівом:

— Ти заплямована нечистими думками!

Вони перебували в кабінеті Раббі пізно вночі. «Крадемо час у визначених нам днів», — так він це називав. Кабінет був підвальною кімнатою, його стіни заставлено полицями зі старими книжками, рідуліанськими кристалами, сувоями. Приміщення було захищене від зондування найкращими іксіанськими пристроями, які люди Раббі ще й модифікували, вдосконаливши їх.

У такі години їй дозволяли сидіти за його робочим столом, він натомість примостився на старому кріслі, відхилившись на спинку. Світлокуля, що низько нависала над ним, кидала по-древньому жовте сяйво на бородате обличчя. Світло відображалося в окулярах, він носив їх майже як знак своєї посади.

Ребекка прикинулася розгубленою.

— Але ж ти казав, що врятувати скарби з Лампадаса — наш обов’язок. Хіба ж Бене Ґессерит не повелися з нами шляхетно?

Вона побачила стурбованість у його очах.

— Ти чула, як Леві розповідав учора про тутешні розпитування. Чого відьма Бене Ґессерит прибула до нас? Про це вони й питають.

— Наша історія несуперечлива і вірогідна, — запротестувала Ребекка. — Сестри навчили нас способів обману, які непрозорі навіть для Правдомовця.

— Не знаю… не знаю. — Раббі сумно хитнув головою. — Що є обманом? Що є правдою? Чи не засуджуємо ми самі себе власними устами?

— Раббі, ми протистоїмо погрому! — Це зазвичай змушувало його впевнитися в рішенні.

— Козаки! Так, твоя правда, дочко. У кожному столітті були козаки, і не лише ми відчули на собі їхні кнути та шаблі, коли вони в’їжджали у селища з жадобою вбивств у серцях.

«Дивно, — подумала Ребекка, — як йому вдалося справити враження, що ці події відбулися недавно і він бачив їх на власні очі». Ніколи не прощати, ніколи не забувати. Лідіце було вчора. Яка потуга зберігається в пам’яті Таємного Ізраїлю. Погром! Майже так само потужна у своїй безперервності, як ті присутності Бене Ґессерит, що їх вона носила у своїй свідомості. Майже. «Це й була та річ, якій протистояв Раббі», — сказала вона собі.

— Боюся, що тебе у нас забрали, — промовив Раббі. — Що я з тобою зробив? Що я з тобою зробив? А все во ім’я честі.

Він глянув на інструменти на стіні свого кабінету, які сповіщали про нічне нагромадження енергії з вертикальноосьових вітряків, розміщених довкола господарства. Інструменти сповіщали, що машини там гудуть, запасаючи енергію на завтра. Це був дарунок Бене Ґессерит, свобода від Ікса. Незалежність. Яке особливе слово.

Не дивлячись на Ребекку, він сказав:

— Я вважав і вважаю Іншу Пам’ять дуже складною річчю. Пам’ять повинна нести мудрість, але так не є. Це те, як ми впорядковуємо пам’ять і використовуємо наші знання.

Він обернувся і глянув на неї, його обличчя потонуло в тінях.

— Що каже та особа у тебе всередині? Та, про яку ти думаєш як про Люціллу?

Ребекка бачила, що він із задоволенням вимовляє ім’я Люцілли. Якщо Люцілла могла говорити через доньку Таємного Ізраїлю, то вона й досі жива і її не зрадили.

Відповідаючи, Ребекка опустила погляд.

— Каже, що ми маємо ті внутрішні образи, звуки і відчуття, які приходять за наказом або втручаються самі за необхідності.

— Необхідності, так! Та що це, як не звіти чуттів плоті, що могла бути там, де не слід бути тобі, і робити неподобні речі?

«Інші тіла, інші пам’яті, — подумала Ребекка. Зазнавши цього, знала, що ніколи добровільно його не зречеться. — Може, я справді стала Бене Ґессерит. Звичайно, саме цього він і боїться».

— Дещо тобі скажу, — промовив Раббі. — Цей «критичний розтин живої свідомості», як вони це називають, — ніщо, коли ти не знаєш, як власні твої рішення виходять із тебе, наче нитки, і тягнуться в життя інших.

— Бачити власні вчинки в реакціях інших. Саме так розглядають це Сестри.

— Це мудрість. Що каже ця леді про те, чого вони прагнуть?

— Впливу на досягнення людством зрілості.

— Ммм. І вона вважає, що події лежать не за межами її впливу, а лише за межами чуттів. Це майже мудро. А досягнення зрілості… ах, Ребекко. Чи не заважаємо ми вищим планам? Чи люди мають право встановлювати межі природі Ягве? Думаю, що Лето ІІ розумів це. А леді в тобі це заперечує.

— Вона каже, що він був проклятим тираном.

— Так, але до нього бували мудрі тирани, і, без сумніву, будуть і після нас.

— Вони називають його Шайтаном.

— Він мав сили самого Сатани. Я розділяю їхній страх перед ним. Він був не так ясновидцем, як цементом. Скріп­лював обрис того, що бачив.

— Те саме каже леді. Та ще вона каже, що він зберіг їхній Грааль.

— І це теж майже мудро.

Раббі глибоко зітхнув і ще раз глянув на інструменти на своїй стіні. Енергія на завтра.

Знову перевів погляд на Ребекку. Вона змінилася. Годі цього не збагнути. Стала дуже схожою на бене-ґессеритку. Це зрозуміло. Її свідомість заповнена всіма цими людьми з Лампадаса. Та це не були гадаринські свині, яких слід загнати в море разом із їхніми бісівськими силами. «А я не новий Ісус».

— А те, що вона розповідає тобі про Матір Настоятельку Одраде, — як вона часто лає своїх архівістів і Архіви разом із ними. Оце-то так! Хіба ж Архіви — це не книги, в яких ми зберігаємо нашу мудрість?

— То я архівістка, Раббі?

Її питання збентежило його, але й кинуло на проблему світло. Він усміхнувся.

— Дещо тобі скажу, дочко. Зізнаюся, що трохи співчуваю тій Одраде. На архівістів завжди є за що побурчати.

— Це мудрість, Раббі? — Як лукаво вона це спитала!

— Вір мені, дочко, що так. Як ретельно архівіст придушує навіть найдрібніший натяк на осуд. Слово за словом. Яка пиха!

— А як вони вирішують, Раббі, які слова використати?

— Ах, дрібка мудрості приходить до тебе, дочко. Та ці Бене Ґессерит не досягли мудрості, а перешкоджає їм у цьому їхній Грааль.

Вона побачила це на його обличчі. «Він намагається прищепити мені сумніви у життях, які я несу».

— Дозволь, я скажу тобі дещо про Бене Ґессерит, — промовив він. Ніщо не спало йому на думку. Жодного слова, жодної мудрої поради. Такого з ним не траплялося роками. Зосталося лише одне: говорити від серця.

— Можливо, їхня дорога до Дамаска була надто довгою і не спіткало їх осяяння, Ребекко. Я чув, як вони кажуть, що діють заради блага людства. Та щось я цього у них не бачу і не вірю, що Тиран це бачив.

Ребекка почала було відповідати, але він зупинив її, здійнявши руку.

— Зріле людство? Це їхній Грааль? Хіба ж зрілий плід не зривають і не з’їдають?

Стоячи навколішках на долівці великої Зали Перехрестя, Ребекка згадала ці слова, розгледівши їхнє втілення не в життях, які вона зберігала, а в діях її полонителів.

Велика Всечесна Матрона закінчила трапезу. Обтерла руки об одежу служника.

— Нехай вона наблизиться, — промовила Велика Всечесна Матрона.

Ліве плече Ребекки пронизав біль, вона, не встаючи з колін, рвонулася вперед. Та, що звалася Логно, тихо, мов мисливець, підкралася ззаду і штрикнула полонянку електрострекалом.

Кімнатою прокотилося відлуння сміху.

Ребекка, хитаючись, звелася на ноги і, ухиляючись від стрекала, дійшла до підніжжя сходів, що вели до Великої Всечесної Матрони. Тут стрекало її зупинило.

— На коліна! — Логно підкріпила цей наказ новим штриканням.

Ребекка впала навколішки й глянула просто перед собою, на вертикальну площину сходинок. На жовтих плитках помітні були дрібні подряпини. Ці пошкодження якимсь чином її заспокоїли.

— Облиш її, Логно, — наказала Велика Всечесна Матрона. — Мені потрібні відповіді, а не вереск. — Тоді звернулася до Ребекки. — Глянь на мене, жінко!

Ребекка здійняла очі та глянула в обличчя смерті. Яким непримітним було обличчя, що приховувало таку загрозу. Таким… таким невиразним. Майже простим. Така дрібна фігурка. Це ще посилило небезпеку, яку відчувала Ребекка. Ця мала жінка мусить мати величезну силу, щоб керувати такими страшними людьми.