Франція, на відміну від Німеччини або, наприклад, Нідерландів, тримає дуже низьку планку для великих розмірів готового чоловічого одягу (в Італії ще гірше). Людині, трохи товщій за середні показники, вже доводиться шукати одяг у спеціалізованих відділах, нудних магазинах для «велетів», де слова, звичайно, добирають стримано, але презирство продавців часом безмежне. Гладун завжди винний. Але це ще не найстрашніше. Що мене найбільше бентежило в цих магазинах для «велетів», так це проблемність пошуку одягу з кольорами, що не повнять, або тих, що такими вважаються: чорний, сірий, темно-синій. Ні, вам на загал запропонують піджак або штани світлих тонів: бежевих, жовтих, зелених, перлово-сірих або ж (як ми вже бачили) так званого темно-синього кольору, але зовсім не того.

Так, ніби повна людина мусить визнати себе такою, як є, і чхати на погляди інших, підкреслено показуючи, яка вона вільна й гордовита; словом, навмисно вибирати тони, що тільки наголошують на її формах. Однак людина відчуває аж ніяк не гордість, не комфорт і не почуття свободи (це я можу засвідчити) – вона сприймає це як покарання, ба навіть приниження. Тим паче що для літнього одягу запропонована палітра кольорів, що повнять ще більше, ніж кольори для зими й осені: білий, світло-блакитний, блідо-зелений, жовтий, ба навіть рожеві та помаранчеві відтінки. Жорстокість виробників одягу не спиняється ні на чому!

А підтвердження цьому – каталоги одягу, які надсилають поштою. Деякі найвідоміші серед них пропонують розділ або окрему брошуру «Спеціальні великі розміри». Ціни, звісно, ліпші, ніж у магазинах для «велетів», але вибір забарвлень, фактур і малюнків тільки пригнічує: світлі тони, безформні тканини, горизонтальні смужки і кричущі малюнки. У цьому одязі огрядна людина кидається в очі на сто метрів. Хто ці творці чи розповсюдники, що уявили собі, ніби в таке можна одягати людей, які страждають від своєї комплекції і прагнуть лише того, щоб знайти собі якомога більш непоказний, темний і нейтральний одяг? Маркетологи-нездари? Закомплексовані стилісти, що намагаються привернути до себе увагу? Промоутери-шкідники? Миршаві худаки, які будь-що мріють помститися товстунам?

Лондон восени 2004 року. Накрапає дощик. Я навідався до Британського музею, щоб знову сісти за дослідження ней­мовірних середньовічних шахів, що були знайдені на острові Льюїс, але доглядач, з яким ми домовилися про зустріч, досі не прийшов. Я маю три години вільного часу. А що погода не сприяла прогулянкам, я вирушив до Сомерсет-гаусу на виставку історії лондонського метро.

Колекція складалася переважно з документальних світлин. На мій превеликий подив, виявилося, що від кінця 1930-х років деякі знімки – кольорові, а за два десятиліття це вже стало звичною справою. У 1970-ті роки кольорові світлини вже кількісно переважають над чорно-білими. На знімках – пасажири біля квиткових кас, на сходах, у переходах, на платформах, у вагонах. Добре помітний їхній одяг, деколи можна визначити належність до того чи того суспільного класу.

Для історика ці світлини – безцінні документи: вони свідчать, що за шістдесят-сімдесят років кольори одягу не надто змінилися. Фасони зазнали змін. Інакшими стали предмети одягу. Але кольори – доволі мало. Тут фотографи знімали не моду, а повсякденне життя, тобто речі, які тодішні лондонці носили насправді. Реальний одяг, не для журнальних фото, не для кіно чи телебачення.

Власне, як у 1940-х, 1960-х, 1980-х, так і у 2000-х – кольори одні й ті самі. Завжди. Чітко переважає чорний, сірий, синій, бежевий і коричневий. Білий і зелений трапляються рідко, червоний – ще рідше. Щодо жовтого, фіолетового, рожевого, помаранчевого, їх немає зовсім. Одна й та сама гама для чоловіків і жінок, для будь-якого віку і соціальних верств, навіть для всіх сезонів року. Втім, що вже говорити про зміни пір року в Лондоні... Але я переконаний, що схожа виставка, присвячена паризькому метро, показала б той самий результат.

Зазвичай ми маємо хибне уявлення щодо свого одягу. Нам здається, що мода впливає на наш вибір, наші смаки, нашу поведінку. Певною – доволі скромною – мірою це так, у тому, що стосується фасонів, довжини, поєднання деталей, можливо, способів вдягатися, але це аж ніяк не стосується кольору. Досить пильніше придивитися до перехожих на вулиці, клієнтів у магазинах, пасажирів у автобусі чи метро. Кидається в очі колірна одноманітність. Переважно чорний, сірий, коричневий, бежевий, білий і синій. Узимку трохи більше чорного та сірого, влітку – синього та білого. Щой­но людина (найчастіше жінка) вдягає червоне, жовте чи фіолетове, вона негайно випадає із загалу і привертає увагу. Так само, коли подорожуємо за межі Європи, опиняємося на вулицях великих міст Азії, Африки або Південної Америки, досить кинути оком довкола, щоб за кілька секунд переконатися, наскільки палітра одягу відрізняється від палітри великих європейських міст: вона яскравіша, строкатіша, агресивніша.

Відмінності у кольорових гамах мають багато причин: історичних, етичних, соціальних, матеріальних і, звісна річ, кліматичних. Однак дві з них здаються мені очевидними для розуміння одноманіття та незмінності європейського одягу. По-перше, ніхто не оновлює свій гардероб гамузом; навпаки, кожен із нас, купуючи одяг, намагається поєднати його з тим, що вже має; тому кольори змінюються поволі. По-друге, попри переконання багатьох стилістів і соціологів, людей, які прагнуть не виділятись із загальної маси, таки значно більше, ніж тих, хто прагне вирізнитися завдяки одягу.

Часто я думаю про істориків майбутнього, про тих, хто за двісті-триста років вивчатимуть історію одягу в Європі початку ХXI століття. Серед огрому документації та матеріалу вони візьмуть до рук нинішні модні журнали. Маю надію, ці історики будуть не настільки наївні, щоб повірити, ніби у 2010 році ми справді вдягалися так, як це репрезентують світлини в цих виданнях. У повсякденні ніхто так не вдягається. Йдеться про уявне, а не той одяг, який носять люди в житті. Це справді захоплива сфера для вивчення, але аж ніяк не відбиток нашого повсякденного життя. Те саме можна сказати й про історичні документи, що дійшли до нас із минулого. Наприклад, візьмемо Середньовіччя: вітражі, гобелени, мініатюри, настінний живопис і безліч інших ­візуальних свідоцтв знайомлять нас із величезною кількістю деталей костюма, фасонами, забарвленням. Але не треба наївно вірити, ніби одяг, який люди реально носили за тієї чи тієї доби, в тому чи тому місці, в тому чи тому оточенні, був саме такий, який ми бачимо на вітражах, гобеленах, мініатюрах. Він був інший. Утім, не був і зовсім відмінний. Але проблема історичних джерел не в цьому. Зображення, як і мова, ніколи не передає реальність у першому ступені. А надто реальність кольорів.

Я зростав у Парижі, в аптеці моєї матері, що стояла на самій маківці пагорба Монмартр, якраз навпроти водогінної вежі, що височіла посеред невеликого скверу. Ця аптека працює дотепер і, мабуть, залишається однією з найвищих точок у паризькому регіоні. Для ватаги дітлахів, які жили на верхівці пагорба (нас було з десяток однолітків), сквер і величезна башта давали невичерпне поле для ігор, на якому можна було бігати, пустувати, галасувати, чубитись і грати в хованки. Але навпроти стояла материна аптека, і це був зовсім інший простір – спокійний, затаєний і тільки мій. Насправді батьки ніколи не забороняли мені гратися в аптеці, але не дуже вітали, щоб я запрошував сюди друзів. Та я, попри це, запрошував, бо мої батьки ніколи не вимагали від мене беззаперечного послуху, адже були людьми богемними й толерантними. Вони надавали свою довіру (і кредит) усім охочим: як дорослим, так і дітям. Напевне, через це моя мати збанкрутіла, коли мені минав десятий рік, і нам довелося покинути Монмартр і перебратися до південного передмістя – із зовсім іншим соціальним, культурним і колірним пейзажем.