У середовищі «моїх» буржуа звички й традиції цілком утілювались у практиках носіння одягу. Їх супроводжували численні заборони, зокрема, у тому, що стосувалося барв, забарвлення. На початку 1960-х років тітки одного мого друга в наших ігрищах на пляжі, що належали до давньої, однак, збіднілої буржуазної родини бретонських морських офіцерів, неодноразово в моїй присутності перелічували помилки, яких треба уникати «порядній» молодій людині зі смаком. Щонайперша серед них стосується штанів: ніколи, за жодних умов штани не мають бути темнішими за піджак чи пуловер. Краватка: ніколи не вдягати краватку з білою сорочкою, ніколи не вдягати краватку світлішу за сорочку, краватка може бути лише одного тону, в смужку або в шотландську клітку (тартан). Навіть краватка у крапочку неприпустима. Щоб молодик міг зняти піджак (а таке дозволено робити в спеку), потрібно виконати дві умови: перша – сорочка має бути з довгим, а не з коротким рукавом і друга – краватку тоді потрібно також зняти. За будь-яких обставин, для будь-якого костюма тканини одного тону кращі за будь-які візерунки; у крайньому разі можлива смужка, але тільки тонка й непомітна: якщо смужка на костюмі або сорочці бодай трохи ширша, молодий чоловік з порядної родини відразу перетворюється на потенційного гангстера. До того ж будь-якої пори року, за винятком осені, треба уникати коричневого кольору чи його відтінків. Краще надати перевагу синьому кольорові. Але в жодному разі не має бути синього на червоному або червоного на синьому – це поганий тон. Щодо джинсів, вони прий­нятні, однак тільки з блакитною сорочкою і темно-синім пуловером. Ніяких джинсів із курткою, навіть спортивною; у крайньому разі під них потрібно вдягнути дощовик.

Такий принциповий вибір на користь синього і блакитного кольорів нагадав мені фразу, яку мій батько і його друзі-сюрреалісти віднайшли в одній судовій промові на захист уніформи, яку склав 1934 року якийсь священик-орато­ріанець, директор колежу для юнаків: «Блакитний і синій кольори утворюють поєднання, що відважує учня від поганих думок». Вони страшенно захоплювалися цією фразою. Я втішаюся не менше, коли згадую слова, що вирекли тітки мого бретонського товариша. На їхнє святе переконання, в усьому, що стосується одягу, потрібно добирати «нейтральний тон». Що ж таке «нейтральний тон»? Чи можливе поєднання таких відмінних понять? Та й загалом, що вважати «нейтральним», середнім, коли взяти до уваги, що все, що ми зазнаємо на собі, все, що любимо, відчуваємо, ненавидимо й думаємо, проходить крізь призму погляду інших людей? Ролан Барт, який присвятив цій темі останні лекції в Колеж де Франс, помер, так і не сформулювавши для нас остаточної відповіді. Нотатки лекцій, що залишилися, свідчать, що це масштабна, складна й захоплива тема.

Уперше вислів «беж Міттеран» я надибав в одному з романів Фредеріка Дара, які він публікував під псевдонімом Сан-Антоніо. Його герой, улюбленець публіки, що розкрутив тиражі до кількості півмільйона примірників, Александр-Бенуа Берюрьє був вдягнутий, як зазначає автор, у плащ кольору «беж Міттеран». Той плащ, як нерідко трапляється, був у масних плямах. Згодом, на початку 1990-х, я вже чув цей вислів у різних авторів і в різних контекстах. Це було позначення кольору без будь-якого політичного підтексту, без відтінків жаргонного, розмовного чи журналістського характеру; вислів суто літературний, майже науковий і збіса влучний.

Не знаю, чи належить авторство Фредеріку Дару; мені тільки відомо, що письменник особисто знався з президентом, але ніколи не використовував знайомство для критики. Втім, я майже впевнений, що ця фраза завдячує кольору літнього костюма, який Франсуа Міттеран вдягав два роки поспіль: легкий лляний чи парусиновий костюм, не дуже вдалий і з погляду крою, і з погляду цього бежевого відтінку. Так, треба визнати, колишній президент Французької республіки не мав елегантних офіційних костюмів, надто для літньої пори. Він мав респектабельний і солідний вигляд у твіді або велюрі, однак надто світлі й легкі тканини здавалися на ньому смішними та неприродними. Дивно, що його стилісти не помічали цього або їм було начхати. От навіщо в літню спеку вдягати підстаркуватого президента у бежевий костюм, коли у звичайному темно-синьому було б скромніше та пристойніше в тисячу разів?

Либонь, Франсуа Міттеран недолюблював темно-синій колір? Якщо не він, то, може, його оточення? Мабуть, у Єлисейському палаці наївно (і нерозважливо) гадали, що цей колір занадто помірний, занадто класичний, занадто «правий» для президента-соціаліста? Вражає, як професійний стиліст, іміджмейкер може дати такого маху. У бежевому президент не тільки мав незграбний вигляд, а й був неначе потомлений від свого семирічного терміну, хоча до виборів було не близько, так, ніби він уже зневірився у власних принципах.

По щирості, той відтінок бежевого справді був відразливий. Занадто світлий і водночас дуже крикливий, як-от тілогрійка дрібного провінційного лихваря. Звісно, я бачив цей костюм тільки на фотознімках і в телевізійних новинах, тобто здалека від реальності. Однак, можливо, це був не один костюм, а декілька, скроєних з однієї тканини? Скільки костюмів одного фасону має президент республіки у ­своїй шафі? Навряд чи ми про це дізнаємося. Хай там як, цей відтінок завжди мав незмінний вигляд: огидний беж, і старомодний, і новісінький, і провінційний, і пролетарський. Вульгарний беж, що зійшов зі сторінок романів 1940-х років і недоладно нав’язаний моді після того, як його занадто грубо попорав фарбар. Одне слово, «беж Сіменон», що перетворився на «беж Міттеран». Геть нічого спільного з тими прекрасними аристократичними бежевими відтінками, які носив мій улюблений письменник Володимир Набоков уже на схилку своїх літ, на березі Женевського озера, де я час від часу бачив його, хоча так і не наважився підійти, ймовірно, через те, що надто схиляюся перед його величчю.

Можливо, хтось візьме й колись підрахує, скільки голосів утратили ліві на початку 1990-х через ті страшні костюми кольору «беж Міттеран».

«Він міг би бути просто огрядний, якби не був такий тлустий» (Тantum opimus nisi tam crassus). Отак один із біографів жартівливо змальовує Тому Аквінського (пом. 1274). Фраза кумедна, але без іронії чи зневаги. Бути товстим у XII столітті не було принизливо. Щасливі часи! Усі біографи-сучасники згадували неабияку опасистість великого теолога, «найгладкішого чоловіка з-поміж усіх, що жили», – навіть уточнює один з його учнів. У цьому Тома приєднується до Платона, якого антична традиція часто-густо описує як чоловіка «високого й вельми тілистого». Зізнаюся, що я трохи втішений від усвідомлення, що двоє з найбільших західних мислителів були товстими. За наших часів дуже поширилося переконання, ніби вага несумісна зі спритністю розуму...

Попри свою оглядність, Тома Аквінський, поза сумнівом, не мав жодних проблем з одягом. Він носив білу домініканську рясу, а з нею чорну мантію, що захищала його від холоду та негоди. Певна річ, білий колір ряси підкреслював повняві форми навіть більше, ніж якби він вдягав чорний капюшон ченців-бенедиктинців або сіро-коричневу рясу францисканців, однак тоді саме вбрання робило ченця ченцем, священика священиком. І не так саме вбрання, як його колір. Бенедиктинці вдягалися в чорне, цистерціанці – в біле, домініканці – в чорне з білим, а францисканці, які носили нефарбовані вовняні тканини й прагнули повної безбарвності, попри своє бажання, були наречені в миру «сірими братами». Назва пішла від кольору. Пізніше святий Франциск Ассизький став у багатьох народних легендах «святим Сірим». Звідси й тодішня лайка «Ventre-saint-gris!», яку полюбляв Генріх IV і яку вживали аж до середини XVII століття: йдеться про дещо непристойний вислів, щось на кшталт «Присягаюся сірим сподом святого Франциска!»

Сьогодні, якщо ти в тілі, пошуки одягу за розміром стають завданням непростим і навіть болісним. Я спізнав це на собі впродовж кількох десятиліть. У дитинстві я не був товстим; розповнів я підлітком, і так було до вісімнадцяти років. Потім схуд. Від вісімнадцяти до тридцяти п’яти років моя вага залишалася в нормі, але потім я став поступово набирати – в середньому два кілограми щороку, тобто двадцять років по тому я вже мав близько сорока зайвих кілограмів. Різні дієти допомагали скинути вагу – за життя я, очевидно, скидав декілька центнерів! – та, звісно, набирав знову стільки ж, і навіть більше. Через це для мене завжди було нелегко ловити на собі погляди інших, а купувати собі одяг і поготів.