Як і нічого надто винахідливого. Вже від 1980 року з’яв­ля­лося чимало кулінарних видань, що пропонували господаркам (або господарям) приготувати схожі страви на основі складених рецептів. Ці трактати повторюють один одного і неминуче наголошують, наскільки тяжко витворити обід у всьому синьому. Фіолетовий обід – будь ласка; чорний – без проблем; червоний – хоч греблю гати. А синій? Доводиться хитрувати, покликатися не так до справжнього забарвлення харчів, як до їхніх назв або рецептів: форель у вині, яке її «підсинює» (truite au bleu), блакитний сир (bleu des causses)… А ще в синій колір можна зафарбувати білі харчі (рис, макарони, варені яйця, селеру, салатний цикорій, рибу) за допомогою метиленової синяви, нетоксичної речовини, яку раніше застосовували для гоєння виразок у роті, а тепер нею підсинюють воду в акваріумах: справді чарівний відтінок, але його точно не очікуєш у себе в тарілці. Утім, щоб не наражатися на штучні барвники, можна фарбувати страви чимось їстівним. Скажімо, лушпиння цибулі дає красиві бежеві та світло-коричневі відтінки; шпинат, сік цибулі-порею, фісташки й деякі трави – прекрасні зелені тони; шафран – яскраво-жовті; вода після зварених артишоків – чудовий синьо-зелений; чорнило каракатиці – глибокий чорний колір. Щодо червоних, рожевих і фіолетових відтінків, можна розгубитися від широкого вибору: буряк, червона капуста, чорна смородина, ожина, чорниця...

Якщо не брати натуральних барвників, то, крім синьо-блакитної гами, можна легко скомпонувати монохромне меню. Подамо лише декілька простих прикладів:

Червоний: буряк, стейк із червоного тунця, червона квасоля, полуниця.

Помаранчевий: терта морква, пікша, гарбузова каша, салат з апельсинів.

Білий: салат із цикорію, філе тріски, рис, сир, ліджи.

Зелений: салат з огірків, тортелліні із соусом песто, салат латук, флан із фісташками.

Каштановий: салат із сочевиці, яловичина на грилі, пюре з каштанів, шоколадний мус.

Чорний: чорна ікра, тапенада, ризотто з чорнилом каракатиці, тістечка з маком.

На цій території художники, поети та письменники набагато випередили кулінарні довідники. Наприклад, у книжці «Життя, спосіб уживання», опублікованій 1978 року, Жорж Перек виводить на авансцену таку собі Мадам Моро, яка раз на місяць у білій їдальні влаштовує одноколірний обід:

Перша учта була жовтою: сирний пиріг по-бур­гунд­ському, щучі фрикадельки по-голландському, перепеляче рагу в шафрані, кукурудзяний салат, морозиво з лимоном і гуаявою під хересом, вина «Шатон-Шалон» і «Шато-Шарбонне», а ще холодний пунш сотерну.

Іще відоміша поминальна трапеза змальована Жорісом-Карлом Гюїсмансом (1848–1907) у романі «Навпаки» (1884). Йдеться про уривок з антології літератури символізму. У процесі столування у залі зі стінами, «покритими чорним», де страви підносили «оголені негритянки», а «прихований оркестр грав жалобні марші», наїдки були чорного, коричневого або фіолетового кольорів:

З тарілок із чорною облямівкою гості їли черепаховий суп, російський житній хліб, турецькі маслини, чорну ікру, зернисту й паюсну, копчені франкфуртські ковбаски, дичину під соусом кольору лакриці й вакси, трюфелі, запашні шоколадні вершки, пудинги, виноградне варення, чорницю, чорнослив і черешню; пили з келихів димчастого кришталю лиманське, тенедоське, руссільон, валь-де-пеньяс і портвейн, а після кави з горіховим лікером цмулили квас, портер і темне пиво.

Монохромні наїдки, які пропонували мені, навіть близько не могли дотягнути до цього рівня химерності та соковитості. Щоправда, їх я бачив на власні очі в тарілках, а не у книжках. Мені нечасто смакували ті страви, але буває ще гірше: коли обід складається тільки з одного продукту. Та ще й не рослинного, а тваринного – тоді це катування! Мої розвідки з історії та символіки такої тварини, як свиня, наштовхнули одного ліонського ресторатора на думку запросити мене з лекцією на цю тему до його закладу. З цієї нагоди він накрив на сотню гостей стіл, складений тільки зі свинини. Обід був важкий і жирний, дуже важкий і дуже жирний. Я нікому не побажаю скуштувати на десерт те, що нам подали того вечора: холодна й солодка кров’янка, що плавала в соусі зі свинячої крові та чорничного варення!

Змалечку я почав знайомитися з художниками та їхнім світом, навіть не ставлячи собі такої мети. Ці знайомства, поза сумнівом, пояснюють мій ранній і тривалий інтерес до кольорів і всього, що їх стосується. Троє з-поміж моїх дядьків за материною лінією були художниками, і, хоч я знав лише одного з них, Раймона, помешкання всіх моїх двоюрідних бабусь, дядьків і тіток, кузенів і навіть моєї прабабусі, яка померла у 96 років, були заставлені картинами, деякі з яких були величезного розміру. З боку мого батька жодного художника в родині не було, однак багато близьких друзів якраз становили художники. Так чи так вони всі поділяли погляди сюрреалізму і більш-менш намагалися жити зі свого живопису.

Як і художник Марсель Жан (1900–1993), який був старший за мого батька, але вони давно товаришували. Його майстерня стояла біля підніжжя пагорба, на вулиці Ежезип Моро, біля кладовища Монмартр. Часто у неділю батько відводив мене туди із самого рання, а сам ішов на вулицю Лепік на закупи. Для мене ці експедиції були справжнісіньким святом: майстерня художника розташовувалася посеред вулиці з такою незвичайною назвою – Ежезип! – у моїх очах вона мала вигляд справжньої печери Алі-Баби. Тим паче що Марсель Жан працював у всіх техніках: олія, гуаш, акварель, пастель, вугілля тощо. Одна з них захоплювала мене особ­ливо, тому що для неї потрібні були великі чани – це був «флоттаж». Пігменти в формі порошку розсипали поверхнею води, і, поки вони не розчинилися або пішли на дно, художник умочував у чан аркуш паперу, на якому залишалися плями та кольорові патьоки химерної форми, які справляли враження, ніби вони повні багатющих смислів, та й ще їх не потрібно сильно ретушувати. На таких аркушах після обробки флоттажем мій батько кілька разів писав короткі поеми у віршах або в прозі. Моя сестра Ізабель зберегла один чудовий флоттаж Марселя Жана в загадкових синьо-зелених тонах, і, на щастя, якраз на ньому батько написав мій найулюбленіший з його віршів, простий і ніжний, що завершується таким милим восьмискладником: «Згадувати, що я любив» (Se souvenir d’avoir aimé).

Утім, Марсель Жан зазвичай писав олією, і в майстерні лежали десятки напівпорожніх тюбиків фарби, якими мені можна було грати або малювати. Отож у неділю, якщо в нього був щедрий настрій, що бувало не дуже часто, він дозволяв мені навіть забрати з собою декілька уживаних тюбиків, які однаково були призначені для смітника, тоді як для мене то був найкращий подарунок. Це радше була втіха для очей і для доторків, ніж радощі художньої творчості, бо, майже порожні й засохлі, ці тюбики ледь-ледь відкручувались або взагалі не хотіли нізащо відкручуватися, тож не могли ніяк допомогти в малюванні в мене вдома. І навіть річ не в тім, що кришечки практично неможливо було відкрутити, а в тому, що в мене не було ні матеріалу, ні потрібних знань, як писати олією. У будь-якому разі я був гордий, що маю такий скарб, можу розкладати тюбики за кольорами, доторкатися до їхньої свинцевої оболонки, важкої і матової, а надто – показувати їх товаришам, які мені заздрили, особ­ливо Крістіану, який володів лише коробкою з кольоровими олівцями, звісно, немаленькою – здається, двадцять чотири кольори, що на ті часи було багато, – але ними можна було тільки розфарбовувати, а не писати картини.

Я ще не мав і десяти років, але вже тоді незмінну радість мені дарувала класифікація кольорів. Чи то в аптеці моєї матері, чи в майстерні Марселя Жана я уявляв собі, ніби існує таємний колірний лад, який був порушений дорослими, й тепер мені потрібно його розгадати, якщо не відновити. Коробки з ліками й тюбики з фарбами – водночас дорогоцінні предмети, а також казкові іграшки – були для мене ідеальними інструментами. З плином років у цих двох «хроматичних лабораторіях» – в аптеці та майстерні художника, – а зовсім не в школі й не в ліцеї я поступово сформулював деякі особисті колірні принципи. Вони не були аж надто оригінальними, але з раннього віку і надалі я жодного разу не мав ані мотиву, ані бажання засумніватися в них, навіть тоді, коли став істориком і зрозумів, що у сфері кольору не буває універсальних істин, а, навпаки, все змінюється з епохами та суспільствами.