Зазначимо, що деякі лижні курорти використовують, окрім цих чотирьох кольорів, іще білий і жовтий: білий, як ми вже казали, малопомітний, – для трас, призначених для маленьких дітей; жовтий – для трас середньої складності, між синіми та червоними. Таке розташування жовтого не може не дивувати. Як він опинився між синім і червоним?

Іще дивнішою здається класифікація кольорів у дзюдо. Але тут ми виходимо за межі європейських традицій і входимо в традицію японську – а це зовсім інший світ! Ноги мають бути босими, форма складається зі штанів і широкої куртки з білої міцної тканини, двічі обмотаної навколо талії поясом, що зав’язується на вузол. Колір поясу вказує на рівень дзюдоїста згідно з такою ієрархією: білий (для новачків), жовтий, помаранчевий, зелений, синій, коричневий і чорний. Чорний пояс, який засвідчує найвищий ступінь майстерності, сам по собі підрозділяється на кілька рівнів, що називаються «данами» й зростають за цифрами від 1 до 10. У Японії чорний пояс 6-го, 7-го і 8-го «данів» замінено червоно-білим поясом; 9-го і 10-го данів – однотонним червоним. Ця ієрархія кольорів – плід японської культури. В будь-якому разі, її поступово запровадили всі національні федерації дзюдо, а потім Міжнародна федерація, яка була створена в 1952 році. Отже, система ієрархії кольорів однакова для всіх дзюдоїстів світу. Звісно, вона дещо довільно збігається з колірним спектром – науковою класифікацією кольорів, розробленою в Європі, – і ще більш довільно вона стосується західної символіки (яка, втім, сама ніяк не зважає на спектр). Але розходження все-таки не такі й суттєві, як здається. Два полюси – це білий і чорний; жовтий функціонує як напівбілий, а брунатний – як напівчорний, це не повинно якось здивувати європейця. Натомість місце помаранчевого кольору між жовтим і зеленим, а також синього між зеленим і брунатним – вже здається екзотичнішим. Але що найбільш примітно, так це місце червоного, який відіграє роль найвищого ступеня чорного – «суперчорного». Захід не знає нічого по той бік чорного. Японія, більш витончена, більш винахідлива, розміщує в тому «потойбіччі» червоний, колір абсолюту.

Отож спортивна ієрархія кольорів на лижних трасах та ієрархія, яку застосовують на тамтамах, суттєво відрізняються. Ми сподіватимемося, що телебачення і глобалізація, ці страхітливі машини зі змішання всіх традицій і культур, ніколи не зліплять їх докупи і не замінять їх нікчемним кодом, продуктом злиденного інформаційного варива.

Я вже писав про можливі розходження та невідповідності між реальним кольором і його назвою. Вони трапляються на кожному кроці, зокрема і на спортивних майданчиках. Візьмемо для прикладу регбі. На початку сезону 2005–2006 років престижний паризький клуб «Стад Франсе», який більш як століття грав у однотонних синіх майках або ж синьо-червоних (сучасні кольори Парижа), відмовився від своєї традиційної форми й вдягнувся в форму, де переважає рожевий колір у поєднанні із синіми або чорними смужками і яка перевантажена рекламними логотипами та малюнками в примітивному й вульгарному стилі. Либонь, це був такий спосіб підкреслити перехід до професійної ліги (перехід, який, як на мене, зіпсував і спотворив регбі) і зробити собі яскраву рекламу. На спортивному полі рожевий колір траплявся нечасто; на полях регбі – ще рідше: команду, яка грає в рожевому, неможливо не помітити, надто якщо ця команда одна з найкращих. Але це також була провокація, фанфаронство; новим керівникам «Стад франсе», здається, сподобався цей тип поведінки, і вони намагалися підірвати звичні підвалини надто традиційного, як на їхній погляд, середовища. Я не впевнений, що такий підхід викликає симпатію або він справді ефективний. У спорті новизна вбиває міфологію, а без міфології не буває справжнього спорту. Відмова від споконвічних кольорів клубу свідчить про занепад і може перетворитися на самогубство або ж принаймні нашкодити інтересам клубу.

Утім, на погляд нейтрального спостерігача, дивує дещо інше. А саме назва головного спонсора «Стад франсе» – мобільного оператора «Оранж» [фр.: помаранчевий], яку гравці носять на своїх майках. Слово «дивує» не зовсім доречне, точніше було б сказати: «смішить». Майки рожеві або з переважанням рожевого, але на грудях і на спині написано «ОРАНЖ»! Такий артефакт, як і вищезгаданий квиток на метро, зіб’є з пантелику археологів, що вивчатимуть звичаї та релікти нашої епохи. Я теж зачудований перед комічним ефектом такої невідповідності, яка, очевидно, нікого на стадіоні та за його межами не веселить. Може, люди, пов’язані зі спортом, стали надто серйозними або жадібними, аби щиро посміятися над цією химерною та мимовільною колірною дихотомією? Або ж це зроблено навмисно (хитрі махінації спортивного маркетингу) для привернення уваги простаків, щоб укотре розтоптати справжні спортивні чесноти? Тоді за маркетологами – повна перемога.

Моє зацікавлення тваринами з’явилося доволі давно, значно раніше, ніж дисертація, яку я їм присвятив, коли навчався у Школі хартій («Геральдичний бестіарій за Середньовіччя»). Ця пристрасть супроводжує мене з раннього дитинства, завдяки книжкам, які мені дарували у великій кількості і героями яких були звірі. Напевне, ті книжки дали перший імпульс для моїх подальших досліджень анімалістичної символіки. Можливо, вони були також одним із джерел мого потягу до кольорів. За часів, коли кольорові зображення були не такими частими, як сьогодні, дитячі книжки становили невичерпне хроматичне вмістилище. Утім, не лише завдяки своїм картинкам, часто-густо в назвах траплявся певний колір, так, ніби поєднання «назва тварини + термін кольору» слугувало принадою для привертання уваги дитини (або її батьків) і для кращого продажу: «Синій кролик», «Помаранчева корова», «Жовте каченя», «Бурий ведмедик», «Добрий зелений дракон». З такими назвами інтерес до геральдики – не за горами.

Натомість у казках і байках, якщо інколи у назвах і згадують кольори, то колірні позначення трапляються рідше. Потрібно багато вишукувати, щоб знайти бодай дріб’язок. Уже саме через це колірні позначення мають особ­ливу потугу і, як і самі казки, становлять спадщину, що сягає далеких віків. Вона артикулюється переважно довкола первинної тріади чорний–білий–червоний, трьох кольорів, які впродовж століть, якщо не тисячоліть, відігравали суттєвішу символічну роль, ніж будь-які інші. Безперечно, найхарактерніший приклад – «Червоний Капелюшок».

У цій відомій казці головне питання стосується кольору: чому червоний? Чому капелюшок червоний? Але мало хто з дослідників ставив собі це запитання. Йдеться, однак, про добре досліджену казку, про яку ми знаємо все або майже все, зокрема, що коріннями вона занурюється в усну культуру західного Середньовіччя: казка задокументована в регіоні Льєжа близько тисячного року під назвою «Червоне платтячко». Але, як часто трапляється, залишається непроясненою проблема кольору: чому ж плаття червоне? Можна відразу запропонувати кілька банальних символічних тлумачень: червоний указує на жорстокість вовка, вбивство бабусі, кров, що пролилася. Це дещо вузько, навіть якщо припустити, що вовк – це Диявол. І навпаки, ідея про те, що червоне плаття є таким собі чарівним капелюхом, чимось на кшталт «Tarnkappe» [нім.: шапка-невидимка], який захистить маленьку дівчинку від злісного вовка, не помилкова, але недостатня. Якщо відійти від хронології, можна наважитися на психоаналітичну інтерпретацію. Тоді цей червоний був би кольором сексуальності: маленька дівчинка на порозі статевої зрілості дуже хотіла б насправді опинитися в ліжку з вовком. Це модерна інтерпретація, що підкупила кількох тлумачів, зокрема, Бруно Беттельгайм виклав її у своїй відомій розвідці «Психоаналіз чарівних казок». Спираючись на три середньовічні версії, що передавалися в усній традиції, а не на підчищені літературні варіанти Шарля Перро чи братів Ґрімм, Беттельгайм виявляє дикий і сексуальний підтекст цієї історії: вовк запрошує маленьку дівчинку скуштувати з ним плоті бабусі, якій він щойно перегриз горлянку, і навіть випити її крові; відтак він вкладає її до ліжка і має з нею плотські стосунки вже іншого характеру – або ж, якщо дівчинку ґвалтує не вовк, то це робить мисливець після того, як прикінчив вовка. Як вважає Беттельгайм, червоний колір символізує два виміри: антропофагію та сексуальність. Однак чи справді в середньовічній символіці червоний мав сексуальну конотацію? Не впевнений. Крім того, як історик я усвідомлюю, що психоаналіз є інструментом нашого часу, створеним для нашого часу, і як такий не надається переносу на минуле, надто на віддалене минуле.