Та головне не в цьому. Головним було зацікавлення, викликане в мене образом цього герба з дельфіном. Авжеж, іще не завершивши перемальовувати вітраж, я забажав дізнатися більше про те, чим були герби, геральдичні фігури та кольори, за якими правилами їх створюють. Словом, я хотів поринути у світ геральдики. Для мене першим учителем геральдики став мій учитель малювання, який мав деякі знання в цьому предметі. Окрім елементарних загальних уявлень, він дав мені пару книжок і порадив деяку літературу. Ті дві книжки без ілюстрацій здалися мені доволі нудними. Крім того, список геральдичних термінів був неозорим і непідйомним: понад тисячу слів! Я просто їх погортав, настільки це було нестравним, але в родинній бібліотеці мені пощастило знайти різні словники та енциклопедії, які втамували мою допитливість і радували око; в них були кольорові малюнки з короткими та зрозумілими довідками. Знання у сфері геральдики доповнив один колега мого дядька, вчитель історії в ліцеї Генриха IV.

Невдовзі на кишенькові гроші я зміг придбати у букіністів свій перший підручник геральдики, можливо, найкращий вступ, який коли-небудь був написаний з цієї теми: «Посібник з геральдики» Дональда Ліндсея Ґелбрейта, що побачив світ у Лозані 1946 року. Пригадую, що знайшов його в книгарні «Саффруа» в Парижі, на вулиці Клеман, і віддав за нього 35 франків. Відносно скромна ціна за книжку, яка вже стала раритетом, пояснювалася тим, що книгар був другом моєї тітки. Це чудове видання, дохідливе й детально проілюстроване, допомогло мені трьома роками згодом і в тому ж таки класі малювання виступити з доповіддю перед моїми однокласниками. Не всі здійняли гармидер. Незважаючи на мою невправність і невпевненість, але відчуваючи підтримку вчителя, який малював на дошці, мені вдалося зацікавити деяких учнів і так прочитати свою першу лекцію з геральдики. Зокрема, я пояснив, чому в геральдиці використовують лише шість майже абстрактних кольорів, які поділені на дві групи і застосовуються за чіткими правилами. Але до цього я ще повернуся.

Тієї весни 1960 року в мені зародилася пристрасть, яка більше мене не покидала, вона зорієнтувала мій вибір подальшої освіти, визначила моє майбутнє і змінила моє ставлення до кольору.

Мої батьки любили котів. У них було їх декілька, й один серед них – великий чорний кіт на прізвисько Димитрій, який прожив сімнадцять років. Я ніколи не бачив ласкавішого й спокійнішого кота. На час канікул ми брали його із собою в наш заміський будинок у Нормандії, що в регіоні Алансона, неподалік від одного з найпрекрасніших сіл Франції Сен-Сенері-ле-Жере, де за часів Першої світової війни минуло раннє дитинство мого батька. Поруч із будинком було дві ферми, де моя сестра і я, діти з міста, з радістю навчалися доглядати за сільськими тваринами. Фермер, який мешкав «унизу», був симпатичним, але дещо з іншої епохи. Народжений десь 1925 року, він прожив близько шістдесяти років, ніколи не бачивши моря, хоча до нього було не далі як сто кілометрів од його житла. Справді, за часів мого дитинства у цих місцях, що на кордоні Орну та Маєнну, на узбіччі великих доріг, люди ще жили, як на початку століття. На деяких фермах тільки нещодавно проклали електрику, інші не мали водопроводу, ще якісь складалися з однієї кімнати, в якій родина фермера співмешкала разом із собаками, ­курками й деколи зі свинями. І це не в 1910-ті чи 1920-ті роки, а на початку 1960-х!

Наш сусіда мешкав у більш-менш добрих умовах, але певні його вчинки викривали деякі архаїчні звичаї. Так, це траплялося, коли він зустрічав нашого кота, що бувало від часу до часу, бо через особ­ливості топографії йому доводилося кілька разів на день перетинати наш двір, щоб потрапити до комори. Але посеред двору на сонечку грівся Димитрій, найлагідніший і найдобросердіший кіт із-поміж усіх, який мляво спостерігав за якоюсь лісовою мишею, за якою б він ніколи не погнався. Це був ледачий кіт. Але він був чорний, а в нормандській глибочіні серед селян чорний кіт сприймався за диявольське створіння. Ось чому наш сусіда, коли проходив повз тварину, щоразу хрестився. Він учиняв так само, коли, входячи до нас на кухню, раптом помічав кота, що дрімав на ослоні чи біля вогню. Хресне знамення мало відганяти злих духів, що мешкали у тварині, колір якої міг привернути сили Зла. Білий, сірий, бурий або навіть рудий кіт не стягав таких побоювань. Натомість смугастий теж ставав жертвою упереджень і змушував людей освячувати себе хресними знаменнями. На тому світі, а саме в пеклі, смужка і чорний колір часто між собою пов’язані. У Бретані приблизно в ті самі 1960-ті роки жоден моряк не виходив у море, якщо на шляху до човна надибував чорного або смугастого кота.

Утім, такі вірування були характерні не лише для Бретані та Нормандії. Вони траплялися тоді в багатьох регіонах Франції і до сьогодні не зникли безслідно. Вони справді походять із глибини століть (але точно не з Давнього Єгипту, де котів ушановували). Про це свідчить велика кількість середньовічних документів. За феодальної епохи, наприклад, диявол і демони супроводжувалися всім почетом тварин із темною шерстю або пір’ям, які справляли враження, нібито самі вийшли з пекельної безодні. Це, з одного боку, монстри або гібридні створіння, але серед них наявні й реальні тварини, як-от ведмідь, вовк, сова, ворон, козел або кіт. Останній іще не став близькою хатньою твариною, яку ми знаємо. Як стверджують бестіарії, це хитре і загадкове створіння, лукаве й непередбачуване: воно нишпорить навколо будинку або монастиря, не спить уночі, наганяє страх на чесних людей, надто коли має чорну шерсть. Це бісівське поріддя, що, як і нечисті сили, втікає від хресного знамення. Щоб ловити щурів і мишей, брали до господарства ласку, більш-менш приручену ще за римської доби.

Надалі статус кота змінюється на краще: відтепер він може заходити у дім, грітися біля вогню, до нього можуть ставитись як до вірного супутника. Але острах перед чорним котом зберігається. За часів великого полювання на відьом, на початку модерної епохи, з’являється багато легенд, які пов’язують чорних котів із шабашем: або вони самі беруть участь у шабаші як одні з головних дійових осіб, або відьми, аби вирушити на шабаш, прибирають котячу подобу. Звідси жертвопринесення та спалення котів на вогнищі навіть у Парижі в XVIII столітті, про що залишилися свідоцтва. Звідси також жорстокий звичай, який не зник повністю в сільських глушинах, коли чорному коту відрубують хвоста, щоб він не подався на шабаш.

За наших днів чорний кіт досі залишається символом мороку й смерті. Його хвіст, кігті, чорна шерсть іще можуть викликати ірраціональні страхи й відразу, деколи справжню алергію. Що ж до котячих очей, подейкують, буцімто вони бачать у темряві, тож котам відомі таємниці, яких ніколи не пізнають ані люди, ані інші тварини.

Утім, найбільшу кількість забобонів породжує не чорний. У цьому його набагато випереджає зелений. Деякі люди нізащо не вдягнули б одяг цього кольору. Дехто не сприймає як подарунок смарагд, бо вважає його таким, що приносить нещастя. Ще хтось не сів би на корабель, пофарбований у зелений колір. Серед тих, хто страждав на фобії, пов’язані із зеленим, були й відомі люди. У Франції це, наприклад, Мішель Летельє (1603–1685), батько маркіза де Лувуа, державний секретар із питань оборони, а згодом канцлер, імовірно, найвпливовіший персонаж після короля й набагато владніший за Кольбера. Він настільки лякався зеленого, що заборонив його в усіх своїх помешканнях, змінив колір на своєму гербі (раніше на ньому зображення ящірок було зеленого кольору) і заборонив зелені мундири в усіх частинах армії Людовіка XIV, включаючи іноземні. Але ще відоміша фобія Шуберта, яка взагалі перетворилася на легенду. Великий музикант стверджував, що був «ладний забратися на край світу, аби не бачити цього проклятого кольору». Коротке життя Шуберта (він помер 1828-го у 31 рік) було такою низкою бід, невдач і страждань, що мимоволі постає запитати: чи була фобія зеленого кольору, якого годі уникнути повністю, бодай чимось мотивована?