На схилку літ мій батько час від часу залишав пансіонат для літніх людей, де він знайшов собі спокій, щоб на кілька днів приїхати до нашого будинку в Нормандії. Дорога та його візити були нетривалими і не потребували великого багажу: досить було однієї валізи. Але батько мав їх дві, зовсім однакові, із сірої тканини, але вздовж кожної зовні йшла вузька смужка чи то для прикраси, чи для міцності. Валізи можна було розрізнити за цією смужкою: одна була зелена, друга – темно-синя. Але батько називав валізи за кольором смужок: сіра валіза із зеленою смужкою називалася «зелена валіза», а валіза із синьою смужкою – «синя валіза». Ідеальна синекдоха: частина заміняє ціле. Сірий колір взагалі не брався до уваги; втім, на відміну від мене, батько зовсім його не любив.

Спершу цей спосіб називання мене трохи шокував і затягував нас із ним у специфічні дискусії про мовні звороти й незбіги між реальним і номінальним кольором. Батько слушно зауважував, що приймання частини за ціле або цілого за частину – справа для мови звичайна й є окремим випадком метонімії. Він нагадував мені про те, що до цього стилістичного прийому вдаються у пресі щодня: «Лондон відкликав посла», «Франція виборола медаль на дистанції 1500 метрів», «У регаті взяли участь тридцять вітрил», «Потяг чмихав їдким димом»... Він мав рацію. Однак я не поступався і віроломно заперечував, що цей мовний зворот може стосуватись і кольорів (царини, на моє переконання, окремої й особливої) валіз (предметів на позір незначних).

Згодом, за кілька років, один документ XVI століття дав мені зрозуміти, що я вочевидь помилявся і що такий спосіб висловлюватися не з’явився тільки вчора. Це був перелік речей, складений двома нотаріусами після проведення інвентаризації гардероба, що залишився по смерті однієї з герцогинь будинку д’Есте, Елеонори, племінниці герцога Ерколе I, яка померла у Феррарі 1527 року. У списку з-поміж іншого перелічено сукні, розсортовані за кольором: шість червоних суконь, чотири сині, три зелені тощо. Утім, завдяки іншим джерелам – хронікам, портретам, монетам, листам – нам відомо, що дівчина завжди носила тільки біле; до того ж саме у такому вбранні вона позує на двох портретах, зокрема, на чудовій картині невідомого художника, що зберігається в музеї Ягеллонського університету в Кракові. Невже нотаріуси помилилися? Невже історикам, які досліджують XVI століття, потрібно припинити довіряти посмертним спискам – документам, які довгий час вважалися надійнішими за багато інших? Ні, нотаріуси не помилились, і їхній список заслуговує на довіру. Просто вони брали частину за ціле і називали сукні принцеси не за їхнім основним кольором, а за кольором поясу, стрічок або інших аксесуарів. У випадку Елеонори д’Есте потрібно розуміти, що «червоне плаття» – це біле плаття з червоним поясом; «синє плаття» – це біле плаття з синіми стрічками і так далі.

У процесі своїх досліджень я переконався, що такі мовні факти часто трапляються у старовинних документах, можливо, навіть частіше, ніж у документах нашого часу. Вони змушують історика замислитися над тим, наскільки можна довіряти історичним свідченням, як письмовим, так і візуальним. Вони не відбивають реальні кольори з фотографічною точністю: якщо якийсь середньовічний літописець повідомляє, що такий собі король такого-то дня в’їхав до такого-то міста і на ньому була синя мантія, то це не означає, що тоді король справді був одягнений у синє; однак це й не означає, що він був одягнений не в синє. Але це не створює проблеми ні для тексту, ні для зображення.

Такі непевності часто пов’язані із синекдохою – фігурою мови, що, як ми сказали, полягає в називанні частини замість цілого. Вона нерідко трапляється в латинських епічних поемах (Вергілій навіть дещо зловживає нею) і проходить крізь століття. Навіть сьогодні в помешканні, де всі кімнати обклеєно синіми шпалерами, ми називаємо «жовтою» кімнату, яка, незважаючи на сині шпалери, відрізняється від інших вузьким жовтим бордюром, що тягнеться вгорі вздовж стін; було б помилкою вважати, що вислів «жовта кімната» таки повністю позначає жовту кімнату. У повсякденному житті, в листуванні, в професійній діяльності, у праві, літературі, рекламі виникає безліч документів, в яких частина заміняє ціле, а вказаний колір не відповідає тому, що переважає.

Отож історикам, журналістам, соціологам і дослідникам усіх мастей потрібно не губити пильності й не сприймати буквально колірну інформацію, яка часто схильна не описувати реальність як таку, а висловлювати її в інший спосіб, частково, непрямо, образно.

Часом нам складно уявити, що наші предки позначали, класифікували й навіть сприймали кольори інакше від нас. Інколи я мав із цим справу під час лекцій з історії кольору: наші теперішні знання розглядаються нами як істина в останній інстанції, а наше сприйняття – як норма. Даремно історики повторюють, що не варто судити минуле за лекалами сьогодення і що наші нинішні знання – не істина, а лише етап в історії пізнання, – безрезультатно: наші сучасні науковці однаково вважаються більш компетентними, ніж науковці минулого, а наші цінності сприймають як абсолютні. Тяжко у 2010 році донести людям, що таке культурна відносність у просторі; а що таке відносність у часі розтлумачити ще тяжче.

Утім, така нездатність зрозуміти, що ці сфери цілком залежать від культури, властива не лише нашій епосі. За часів тріумфу позитивізму, наприкінці XIX – початку XX століття, великі історики, знані філологи й визначні неврологи, говорячи про колір, впадали у звужений сцієнтизм, який тепер, за століття по тому, нас дивує. У цьому сенсі дуже показові свідоцтва щодо синього кольору в Стародавній Греції. Крім того, вони мають велику історіографічну вагу.

Виходячи з того, що сині тони мало коли трапляються в матеріальній культурі й у повсякденному житті стародавніх греків, а також із лексичної невизначеності назви цього кольору багато істориків і філологів ставили запитання: «А чи взагалі бачили греки синій колір?» У давньогрецькій мові (як, до речі, і в латині, але меншою мірою) для цього кольору важко добрати слово, позаяк для нього немає одного або декількох сталих і часто вживаних базових термінів, як для білого, червоного або чорного кольорів. Найчастіше натрапляємо на два слова: glaukos і kyaneos. Останнє, імовірно, колись позначало певний мінерал або метал; корінь у нього не грецький, а значення довгий час не могли з’ясувати. За гомерівських часів kyaneos могло позначати і блакитний колір очей, і чорний колір жалобного одягу, але ніколи не позначало синій колір неба або моря. Однак було помічено, що в «Іліаді» та «Одіссеї» серед шістдесяти прикметників, що стосуються деталей і пейзажів, лише три є повноцінними колірними визначеннями; натомість надзвичайно багато термінів, що стосувалися світла. У класичну добу kyaneos позначало здебільшого темний колір: безперечно, темно-синій, але також і фіолетовий, чорний, коричневий. Насправді це слово передає радше відчуття кольору, ніж позначає колірний тон. Слово glaukos, що побутувало вже за архаїчної доби і часто вживалося Гомером, позначає то зелений, то сірий, то синій колір, інколи навіть жовтий або коричневий. Воно передає радше ідею блідості або слабкої кольорової насиченості, ніж якесь реальне значення забарвлення; саме тому його вживають на позначення кольору води, кольору очей, листя або меду.

І навпаки, для виразу яскравого синього кольору деяких предметів, рослин або мінералів грецькі автори інколи вживають колірні терміни, які не вписуються в синю гаму. Якщо взяти для прикладу квіти: ірис, барвінок (перванш) і волошка можуть характеризуватись як «червоні» (erythros), «зелені» (prasos) або «чорні» (melas). Якщо говорять про море і небо, вони можуть бути будь-якого кольору або відтінку, але їх ніколи не описують як сині. Звідси запитання, що поставили в середині XIX століття: чи бачили греки синій колір? Якщо так, то чи бачили вони його так само, як ми його бачимо сьогодні? На ці запитання деякі науковці відповіли заперечно, висуваючи еволюціоністські теорії щодо здатності бачити кольори: мовляв, люди, що належать до технічно й інтелектуально «розвинених» (або таких, що претендують ними вважатися) суспільств, як-от сучасне західне суспільство, краще здатні розрізняти і називати велику кількість кольорів, аніж ті, що належать до стародавніх або так званих примітивних суспільств.