Дирекція ліцею інформувала учнів та їхніх батьків про те, що задля збільшення кількості навчальних приміщень за літній період у парку поставлять нові будівлі, де на початку навчального року розташуються вісім додаткових класів. Вислову «споруда зі збірних конструкцій» не було, але кожен читач, і навіть підліток, як я, розумів, що мова йде про звичайні бараки. У тексті були докладно розписані норми безпеки, величина і розташування нових будівель, а головне – зазначено їхній колір: зовнішня частина буде з білих і бежевих матеріалів, а коридори і класні кімнати всередині «з метою створення комфортних умов для учнів і викладачів» мають бути пофарбовані в «адміністративно-зелений». Адміністративно-зелений!

Цей вислів розвеселив і мене, і моїх однокласників; він і тепер викликає в мене посмішку. Який вигляд може мати «адміністративно-зелений» колір? Ніхто не знає, як і ніхто не знав 1961 року. Проте кожен без особливих зусиль міг його собі уявити: зелений, трохи світліший за темно-зелений, із сіруватим відтінком, уже брудний від першого ж дня, з усією меланхолією, на яку тільки здатна державна адміністрація. Ось такий доволі вузький хроматичний контекст. Якщо подумати, цей вислів набагато місткіший і, можливо, точніший, ніж будь-яка кодована інформація, що відсилає до каталогу відтінків: Pantone 341, Munsell GY 9.47. Якщо ви не професійний колорист і якщо не маєте перед собою каталогу, ці номери нічого вам не скажуть. Тим часом як «адміністративно-зелений»...

Слова володіють нескінченними хроматичними можливостями. Будь-який прикметник у поєднанні з будь-яким колірним терміном надає цьому кольору особливого відтінку і вписує його в набагато вигадливішу палітру, ніж всі каталоги, створені наукою чи промисловістю. Кожен з нас може спробувати створити нові фарби, поєднавши уяву поета з чуттєвістю художника. Втім, зовсім не обов’язково обме­жуватися прикметниками; власні назви й загальні імена теж мають переваги: лагідно-синій, червоний святого Боніфація, недільно-білий, жовтий пюре, залізно-сірий, зелений Сен-Поль-де-Леон, рожевий у стилі Генріха III, беж Міттеран (див. про нього вище).

Щоб завершити з «адміністративно-зеленим», маю зробити уточнення: ті збірні споруди, що мали постати в парку ліцею Мішле до початку 1961 навчального року, так і не були побудовані, тож ніхто з учнів і вчителів так і не зміг насолодитися благословенним замиренням, яке дарує цей невідомий кольоровий відтінок.

Не всім випадало в житті перевірити свою здатність розрізняти кольори. Здається, ця здатність зовсім не цікавить офтальмологів, а оптиків і поготів. Тільки людям небагатьох професій, пов’язаних із військовим флотом і авіацією, а також з розвідкою і транспортом, під час співбесіди потрібно проходити таку перевірку. Чого від неї очікують? Не знаю. Щоправда, одного разу мені довелося самому пройти цей іспит, але це було так дивно, що нічого не можу сказати ні про метод перевірки, ні про її мету.

Це сталося за кілька місяців до мого від’їзду до місця військової служби, під час відомого «триденного ритуалу», що замінив стару легендарну призовну комісію. Як і комісія, ці три дні були присвячені відбору та розподілу новобранців. Сильне враження для молоді мого покоління, тим паче що багато хто з нас вперше зіштовхнувся з армійським середо­вищем: світом щонайменше самобутнім.

Після недовгого медогляду і вправи на читання, завдання якої виявляти можливу короткозорість, один із сержантів у злинялій формі, сидячи в імпровізованому закутку, схожому на кабінку для голосування, запитав мене, чи добре я розрізняю кольори. Я відповів: «Так». Він повторив запитання, і я знову відповів ствердно. Тоді він з недовірливим виглядом запитав мене, чи можу я «чітко відрізнити» червоний колір від інших. Я знову відповів: «Так». Після цього відбувся діалог, гідний пера Жаррі або Куртеліна: «Ви впевнені?» – «Так». – «Це важливо, ви розумієте?» – «Я добре розумію, але я справді не маю ніяких проблем із розрізненням червоного кольору». – «Чудово. Йдіть і покличте наступного».

Звісно, я нічого не зрозумів, зокрема, не зрозумів причини такого допиту лише щодо червоного кольору, а не синього, зеленого або жовтого. Можливо, французька армія має якісь труднощі з червоним? Місце, яке йому відведене під час складання державного триколору, а також цей допит у стилі короля Убю в тій дивній кабінці – все це підштовхує до роздумів... А надто ж я не зрозумів, чому перевірка розрізнення кольорів обмежувалася лише коротким розпитуванням і не передбачала жодного зорового тесту. Очевидно, бракувало якихось матеріалів, необхідних для такого тестування. Справді, нікого з моїх товаришів не попросили розглянути кольори ні окремо, ні в комбінаціях, не запропонували назвати їх; але всіх розпитали щодо червоного кольору. Чому червоний? Напевне, так хотіли виявити певні ознаки дальтонізму? Якщо це так, то незрозуміло, чому перевіряли за допомогою слів, а не зору.

Терміном «дальтонізм» в офтальмології визначають порушення зору, що заважає людині розрізняти між собою або всі кольори (ахроматопсія), або, що трапляється частіше, відрізняти два кольори один від одного, зокрема, червоний і зелений чи навіть деякі відтінки червоного і зеленого (дисхроматопсія, або дальтонізм як такий). Саме англійський фізик і хімік Джон Дальтон (1766–1844), один із найвидатніших науковців усіх часів, істинний творець сучасної атомно-молекулярної теорії, першим виявив це порушення, на яке і сам він слабував. За наших часів заведено думати, що в різних формах від нього потерпає 2 % чоловіків (але ще менше жінок). Найчастіше воно вроджене або спадкове, рідше набуте. Сучасна наука вважає, що це порушення стається через неповну диференціацію між колбочками і паличками сітківки або через їхній недостатній зв’язок з деякими волокнами зорового нерва (колбочки реагують на довші хвилі – червоні, помаранчеві, а палички на коротші – зелені, сині). Дальтонізм – це не хвороба, а розлад, який, незважаючи на свою безневинність, перешкоджає людині здійснювати деякі види діяльності, де потрібно часто мати справу з колірними сигналами.

Історик часом непомалу дивується, читаючи роботи, присвячені дальтонізму або іншим відхиленням у сприйнятті кольорів. Вражає, наприклад, те, що Джон Дальтон виявляє в себе нездатність відрізнити червоний колір від зеленого, тоді як на той час (початок XIX століття) у західній культурі зелений уже сприймають як протилежність червоного, чого не було раніше. Антрополог мав би запитати: що означає «нормальне» сприйняття кольорів і що таке «аномальне» в такому сприйнятті? Він знає, що сприйняття кольорів – явище частково нейробіологічне, а частково культурне; саме тому воно змінюється в часі і просторі й варіюється для різних епох і суспільств. До того ж годі осягнути кольори, не вдаючись до допомоги мови, тобто культури: назва кольору є його невіддільною частиною. Звідси постає питання, що вважати аномальним. У цьому разі було б достатньо говорити про відмінності.

Але що насправді ми можемо знати про ці відмінності? Коли два індивіди перебувають в одній кімнаті, споглядаючи один об’єкт, і їх просять назвати колір, то, навіть якщо обидва вони відповідають «синій», не можна бути впевненим, що вони бачать один і той самий колір. Між реальним кольором, кольором, який сприймають, і кольором, який називають (або репрезентують), втручаються незліченні перешкоди, зовнішні шуми та спотворення.

Так само, чи можна пояснити сліпій від народження людині, що відбувається, коли ми бачимо кольори? Чи можна передати їй відчуття, що означають для людини зрячої поняття «червоний», «зелений», «синій»? Чи можемо ми навіть просто обговорювати цю тему? Чи здатні розмовляти про це дві людини, одна з яких бачить кольори, а інша ніколи не бачила? Чи мають вони якісь загальні уявлення про кольорову сліпоту? Хіба саме формулювання цих запитань, якими цікавилися багато філософів – від Платона до Вітґенштайна, – не виказує повну марність будь-яких розмов про колір?