Англійське слово denim має дискусійне походження. Можливо, спершу це було скорочення французького виразу serge de Nimes (саржа з Німа): тканина з вовни та шовкових залишків, яку виготовляли в регіоні Нім не пізніше ХVII століття. Уже наприкінці наступного століття цей термін також позначає тканину зі суміші льону та бавовни, вироблену на всій території Нижнього Ланґедоку й експортовану до Великої Британії. До того ж добірні лляні тканини, які виробляють на середземноморському узбережжі Провансу та Руссільйону, провансальською називають «нім», що теж могло стати джерелом для появи слова «денім». Отже, якогось одного висновку з цього питання дослідники не дійшли, а локальний патріотизм авторів, які вивчають цю тему, зовсім не полегшує історикам одягу їхнє завдання.

Хай там як, на початку XIX століття у Британії та CIIIA слово «денім» позначає дуже міцну бавовняну тканину, пофарбовану індиго. Її застосовують переважно для виготовлення одягу шахтарів, робітників і чорних рабів. Приблизно в 1860-ті роки денім потроху витісняє «джинсу» (jеаn) – тканину, з якої Лівай Стросс шив штани та комбінезони. Слово jean відповідає фонетичній транскрипції італо-англійського терміна genoese, що означає просто «генуезький». Справді, парусинова брезентова тканина, яку використовував молодий Лівай Стросс, належала до групи тканин, які колись доправляли з Генуї та її передмість. Цю тканину, яку спершу виробляли із суміші вовни та льону, а згодом – льону та бавовни, починаючи з XVI століття брали для корабельних вітрил, матроських штанів, брезентових наметів і тентів. У Сан-Франциско 1853–1855 років штани Лівая Стросса дістали метонімічну назву завдяки матеріалові: «джинси». Коли ж десять років потому матеріал змінився, назва залишилася. Тепер джинси шили з деніму, а не з генуезької тканини, проте їхня назва була тією самою. 1872 року Лівай Стросс об’єднався з Джейкобом Девісом, кравцем із Ріно, який за два роки до цього почав виготовляти штани для м’ясників із задніми кишенями на заклепках. Так на джинсах «Levi Strauss» з’явилися заклепки. І хоча вираз bluе jeans як комерційний термін виник лише в 1920 році, вже від 1870-х років усі джинси Лівая Стросса були синього кольору, позаяк бавовну-денім завжди покривали фарбою індиго. Тканина ця, щоправда, була надто цупкою, аби ґрунтовно ввібрати весь барвник, тому «стійкий колір» ніхто тоді не гарантував. Але саме завдяки цій нестійкості забарвлення джинси й зажили успіху: колір став живою матерією, що змінюється разом із власником штанів чи комбінезона. Кількома десятиліттями пізніше, коли розвиток хімічних барвників дозволив фарбувати в індиго будь-які тканини, досягаючи рівного і стійкого кольору, виробникам джинсів довелося штучно вибілювати або відцвічувати сині штани, аби повернути їм оригінальну зашарпаність.

У 1890-ті роки збіг термін патенту на виробництво й продаж джинсів «Levi Strauss». З’явилися компанії-конкуренти, які пропонували штани з менш цупкої та більш дешевої тканини. Фірма «Lee», що була заснована 1908 року, вирішила в 1926 році замінювати застібку з ґудзиками «блискавкою». Але після 1919 року найбільшим конкурентом «Levi Strauss» стала фірма «Blue Веll» (вона змінила назву на «Wrangler» у 1947-му). У відповідь потужна компанія із Сан-Франциско (засновник якої помер в 1902 році мільярдером) створила модель «Levi’s 501», що була скроєна з подвійного деніму й зберігала всі металеві заклепки й ґудзики. Щоб уникнути плутанини з продукцією конкурентів, 1936 року на всі автентичні джинси «Levi Strauss» уздовж правої задньої кишені почали пришивати етикетку з червоним лейблом. Так уперше назва компанії настільки відверто фігурувала на зов­нішній частині одягу.

Тим часом джинси більше не правили тільки за одяг робочий. Вони перетворилися на одяг для відпочинку та вільного часу, зокрема, серед багатих американців зі Східного узбережжя, які приїздили у відпустку на Захід і хотіли відчути себе ковбоями та піонерами. Журнал «Vogue» 1935 року вперше опублікував рекламу цих «цілком порядних» джинсів. Водночас у кампусах університетів моду на джинси підхопили студенти, надто старшокурсники, які в певний момент навіть намагалися забороняти їх вдягати «зеленим» новачкам-першокурсникам. Джинси поступово ставали одягом молоді та міста, пізніше їх уподобали й жінки.

Після Другої світової війни мода на джинси дійшла до Західної Європи. Попервах джинси купували в магазинах американських товарів, а згодом різні фірми перенесли до Європи своє виробництво. Від 1950-х до 1970-х років частина європейської молоді мало-помалу перейшла на джинси. ­Соціологи побачили у цьому феномені, де активну роль зіграла (і, можливо, створила його) реклама, масштабне суспільне явище, а в предметі одягу, позбавленого статевих відмінностей, – емблему протесту, ба навіть бунту.

Але на початку 1980-х більша частина західної молоді почала відмовлятися від джинсів на користь одягу іншого крою, з інших тканин і різноманітних кольорів. Справді, попри спроби урізноманітнити кольори джинсів у 1960–1970-ті роки, синій колір і його численні відтінки продовжували (і продовжують) домінувати. Але тоді, коли Західна Європа вочевидь збайдужіла до феномена джинсів (мода 1980-х взагалі відмовилася розглядати джинси всерйоз), у країнах соціалістичних (і навіть у деяких мусульманських) джинси обернулися на символ протесту, знак повороту на Захід, у бік його свобод, його моди, кодів і систем цінностей.

Але, врешті-решт, не можна всю історію та символіку джинсів редукувати до боротьби за свободу й бунтарства. Це було б натяжкою та перебільшенням. Та й не дозволяє колір сам по собі: синій предмет одягу не може бути провокаційним. Спершу це була чоловіча робітнича форма, з часом вона переходить у сферу дозвілля, потім поширюється на жінок, а відтак захоплює всі верстви суспільства. Ніколи, навіть останніми десятиліттями, молодь не мала монополії на джинси. Якщо придивитися пильніше, тобто якщо постаратися взяти до уваги всю практику носіння джинсів у Північній Америці та Європі від кінця XIX до початку XXI століття, то можна помітити: джинси – це повсякденний одяг, який носили прості люди, які не прагнули якось виокремитися, чи бунтувати, чи взагалі підважувати будь-які підвалини суспільства, їм просто потрібні були міцні, зручні й практичні штани. Інакше кажучи, нейтральний одяг.

Про спідню білизну не пригадую нічого особливого. Принаймні про свою. Відколи хлопчики мого покоління перейшли на кальсони чи труси небілих кольорів? Таких споминів у мене немає. Здається, я вже навчався в ліцеї, коли спідня білизна стала спочатку блідо-блакитною, а потім темно-синьою. Втім, досі можу пригадати, в якому безглуздому світлі поставав наш клас під час щорічного медогляду: всі як стій в одному білому.

Натомість чудово пам’ятаю, з яким непідробним пристрасним зацікавленням, коли пробуджується підліткова сексуальність, ми розглядали каталоги з жіночою білизною. Тоді нам виповнилося не більше чотирнадцяти-п’ятнадцяти років. Це були не якісь напівпорнографічні видання сумнівного походження, а звичайні розділи «Спідня білизна» товстих каталогів одягу: там можна було вільно побачити гарних дівчат модельної зовнішності й не потрібно було ховатися.

Уже тоді палітра кольорів уражала розмаїтістю. Щоправда, яскравих відтінків траплялося не так часто, та й чорний колір був значно рідший, ніж тепер. Проте пастельна гама була широкою: від небесно-блакитного до блідо-рожевого і бузкового, включно з ніжно-зеленим і кремово-жовтим, а про кольори тілесні, світло-бежеві, пісочні, попелясті, слонової кістки, шампані тощо годі й казати. Палітра багатша порівняно з попередніми поколіннями, хоч і не така яскрава і криклива, як за теперішніх часів. Цей каталог, як не крути, є повноцінним історичним документом. Тоді я цього ще не знав і зрозумів лише років п’ятнадцять згодом, коли як молодий дослідник звернувся до історії кольору та дрес-кодів.