Чи був цей спогад одним з найперших? Мабуть, ні. Та одним із найперших колірних спогадів – так. Коли мій батько Анрі Пастуро вкрай розсварився з Андре Бретоном, я заледве мав п’ять років. Вони познайомилися в 1932 році, і близько двадцяти років, попри різницю у віці й популярності, їх пов’язувала мінлива, однак тривка інтелектуальна дружба. У повоєнні роки Бретон телефонував нам кілька разів на тиждень, часто-густо заходив у гості, на саму верхівку пагорба Монмартр, аби обміркувати з моїм батьком той чи той сюрреалістичний проект чи публікацію, залишався у нас на вечерю. Коли-не-коли приносив мені кольорові олівці й папір, який сильно відрізнявся від звичайного: він ніколи не був білий, завжди дуже цупкий або шкарубкий, неправильної форми, мабуть, узятий десь у друкарні або вирізаний із картонної обгортки. Мене як дитину, зізнаюся, цей незвичайний папір нічим не вражав. І то незважаючи на те, що Бретон іноді для забави «малював» на ньому розрізаною навпіл картоплиною: крапав на розріз чорнилом чи акварельною фарбою і ставив на аркуш паперу кольоровий штемпель, яким можна було відтискати різні хитромудрі малюнки. Бретон любив у цих відтисках шукати знайомі форми, які більше чи менше були схожі на риб, і найчастіше він тяжів до зелених тонів. У мене зберіглося чимало таких «малюнків-відбитків», якими я бавився у своєму ранньому сюрреалістичному дитинстві. Тоді я ще не знав, що в багатьох країнах для того, щоб підробити фальшиві документи, фарбу відтискають за допомогою картоплини.

Для моєї матері вечеря з Бретоном була нестерпним кулінарним іспитом. Він був дуже перебірливий у стравах і категорично забороняв використовувати певні харчі. Скажімо, в його присутності не можна подавати на стіл моркву, сардини, телячу печінку. І навпаки, він усіляко схвалював зелений горошок. Той був майже обов’язковим. Щодо пива, то це був «край непристойності» (і я цілковито поділяю його думку).

Хоч я не пам’ятаю до ладу всі малюнки, які виникали в мене на очах, образ самого Бретона закарбувався дуже чітко. Він мав три характерні особливості: був старший за мого батька, з величезною головою і на ньому був жовтий жилет. Мене лякав навіть не так його голос, який викликав у дитини радше подив і тривогу, як його голова: вона здавалася мені непропорційно великою порівняно з тілом і супроводжувалася неймовірно густою та довгою чуприною. Мій товариш Крістіан, який мешкав навпроти і бабуся якого працювала консьєржкою в нашому домі, казав, що у Бретона макітра, як у «індійського шамана». Справді, нам здавалося, що він носить маску. Для мене дивно, що біографи Бретона практично не згадують про його незвичайну голову, яка вражала своїми розмірами й рисами обличчя, голову, яка не могла не справляти враження шляхетності та сили, однак заразом лякала дітлахів з Монмартру. Може, тому Бретон так полюбляв маски...

Та найглибший відбиток у моїй зоровій пам’яті таки залишила навіть не його голова, яку можна бачити на багатьох картинах і фотографіях, а колір того незмінного жовтого жилета: матово-жовтий, гарячий, майже солодкавий, колір, який і тепер я легко можу відшукати на палітрі відтінків. Малоймовірно, щоб Бретон при мені коли-небудь знімав піджак під час вечері, це було б щось неприродне для нього. Чим був тоді, на початку 1950-x, цей жилет, який настільки вразив мою дитячу уяву? З чого він міг бути зшитий, який був його справжній колір? Зі шкіри? Чи із замші? Це був якийсь звичайний жилет із сукна або бежевої вовни, які моя пам’ять перетворила на тканину медового відтінку? Або ж це був якийсь екстравагантний предмет одягу, подібно до тих, що Бретон вдягав коли-не-коли (на палубі пароплава, що плив до Америки, Клод Леві-Строс та інші пасажири бачили, як він розгулює в «небесно-блакитному кудлатому плащі»), і який справді був яскраво-жовтого, теплого кольору? Мабуть, я ніколи цього не дізнаюся: від того часу залишилися тільки чорно-білі світлини, на відміну від кольорових спогадів, що закарбувалися в моїй пам’яті. Які кольорові метаморфози здійснила моя пам’ять з оцим звичайним предметом одягу? Чому? Щоб утримати спомин про особистість, яка не схожа на інші й трохи лякає? Або щоб зв’язати його образ із пізнішими образами, які легше улягають традиційній міфології навколо Бретона? Між нами й нашими споминами встрягають інші спогади: як ті, що належать нам, так і ті, про які нам розповіли інші люди.

Хай там як, це вже у минулому. Андре Бретон, а заразом і весь сюрреалізм завжди тепер асоціюватимуться в моїй уяві з певним відтінком жовтого. Сюрреалізм для мене завжди буде жовтим, оповитий чарами: яскравим і таємничим.

Приблизно у свої сорок років я захопився смужками, їхньою історією та символікою в європейських суспільствах. У Практичній школі вищих досліджень я присвятив смужці чимало семінарських занять, з яких виникла книжка, що вийшла у видавництві «Сей» у 1991 році й була перекладена трьома десятками мов: «Диявольська матерія. Історія смужок і смугастих тканин». Однак оприлюднити це дослідження виявилося непросто: тема здалася видавництву дріб’язковою, ба навіть сумнівною. Тож упорядник серії «Біб­ліотека XX століття» історик Моріс Олендер мав докласти всіх зусиль і наполягати, щоб книжка побачила світ. Цей острах із боку керівництва великого видавництва теж є історичним фактом і чудовою ілюстрацією до книжки. У ній якраз я показую, що в західних країнах смугасті поверхні дов­гий час сприймали як щось негативне, навіть диявольське, а смугастий одяг був ознакою людей упосліджених і зневажених. Тільки в XVIII столітті з’являється «добра» смужка – символ свободи, молодості та схвалення нових ідей. У цю «добру» смужку, яка геть не скасовувала наявність «поганої», наступного століття вдягалися діти, модні франти та блазні, доки вона не заполонила пляжі, спортивні майданчики та інші місця дозвілля.

Щодо мене, то я досить рано, десь у п’ятирічному віці, спізнав гіркий досвід знайомства з «поганою» смужкою у Люксембурзькому саду. Щочетверга після полудня ми рушали туди з моєю бабусею. Вже тоді я був боязкий, сором’язливий і страждав на агорафобію. Я не насмілювався відходити від бабусиного стільця далі двадцяти метрів, тим паче що моя бабуня любила вмоститися неподалік великого центрального ставка, який в моїх очах здавався неабияк загрозливим. У принципі мене лякали всі: прокатник човнів і хижого вигляду тітки, які брали платню за стільці (на той час у Люксембурзькому саду стільці – кольору жовтої вохри – були платними); я боявся галасливих республіканських гвардійців, які щочетверга о вісімнадцятій годині завжди грали «Марсельєзу» в музичній альтанці; надто ж я лякався сторожів у темно-зеленій формі, яка мені нагадувала форму моторошних поліціантів.

Якось у квітневий або травневий четвер один зі сторожів підійшов до мене й звинуватив у тому, що я бігав по газону, що за огорожею з іншого боку ставка, тобто далі п’ятдесяти метрів од нашого з бабусею місця. Звичайно, він помилявся: я б нізащо не наважився відійти на таку поважну відстань і до того ж топтати газон за огорожею. Я був надто несміливий для цього і ніколи б не пішов на такий переступ. Сторож, безперечно, переплутав мене з якимось іншим хлопчиком, одягненим, як і я, в білу бавовняну матроску з темно-синіми смужками. В саду бігали з півсотні дітлахів, які були вдягнені у схожі однострої, простенькі відлуння хлопчачої матроської форми зразка 1900-х років. Здалеку нас було легко сплутати. Однак цей сторож таки наполягав, твердив, що у нього чудовий зір, і ніяк не хотів відступати від звинувачень, а коли бабуся прийшла на захист, він вирік страшну погрозу: «Я запроторю вас до в’язниці, і тебе, і твою бабусю». Я схопився за спідницю моєї бабусі й гірко розплакався, ужахнувшись усією душею перед цим чоловіком з побагровілою фізіономією та великими вусами, який мав на голові величезний, не за розміром кашкет. Нам довелося рятуватися втечею, але він знай розмахував свистком і гукав: «У в’язницю, в буцегарню!» Моя бабуня була надто добре вихованою, щоб лаятися зі сторожем, однак, наскільки я пам’ятаю, за неї це зробили інші люди.