Пояснення в розрізі історії видаються більш обґрунтованими, але й вони задовольняють не до кінця. Вдягати маленьких дітей у червоне – практика, що сягає доволі давнього минулого, вона була тривкою, зокрема, в сільському середовищі: можливо, саме звідти походить червоний одяг маленької дівчинки? Якщо тільки вона, збираючись до бабусі, не підібрала своє найкрасивіше, тобто червоне, вбрання, як це властиво зробили б за часів Середньовіччя представниці жіночої статі. Або ж червоний колір пов’язаний з особ­ливим днем, коли відзначають драматичні події, у П’ятдесятницю, одно з найбільших християнських свят: цього дня вшановують Святий Дух і все, не лише в церкві, а й в миру, прикрашено червоним кольором – кольором літургії та символом Святого Духа. Однак найдавніша версія казки, що датується близько тисячного року, не говорить, що події відбуваються в день П’ятдесятниці, – йшлося про те, що в цей день дів­чинка народилася, отож вона взяла обітницю вдягатися в червоне.

Це останнє пояснення, безперечно, може вдовольнити нашу ерудицію, але, по щирості, воно трохи розчаровує. Тоді залишаються лише пояснення з царини семіології, що розбирають структуру казки з її потрійним розподілом кольорів. Справді, червоний має розглядатися не сам по собі, а у зв’язках з іншими кольорами, які у казці прямо називають або ж передбачають: маленька дівчинка, вдягнена в червоне, несе горщечок з білим маслом для бабусі, яка вдягнена в чорне (заміна в ліжку бабусі на вовка не змінює колір адресата). Тут ми знову маємо справу з трьома «полярними» кольорами давніх культур, кольорами, навколо яких побудована більшість казок і байок, коли мова заходить про колір. У байці про ворону та лисицю, наприклад, чорна ворона випускає білий сир, яким заволодіває червона лисиця. А в «Білосніжці» чорна відьма дає отруєне червоне яблуко молодій білявці. Розподіл кольорів варіюється, але вони завжди обертаються навколо одних і тих самих трьох хроматичних і символічних полюсів: білого, червоного, чорного. Чи можемо ми просунутися ще глибше в цьому аналізі?

1 жовтня 1957 року: того дня я пішов у шостий клас у ліцеї Мішле у Ванві, південного передмістя Парижа, – великого навчального закладу, заснованого ще за часів Другої імперії, оточеного чудовим парком, про який я вже згадував. На той час колеж іще не відділяли від ліцею, як сьогодні: у рамках середньої освіти будь-яка школа, від початкового (шостого) до старшого (першого) класу, значилась як ліцей. Крім того, для всіх, включно з дитсадками і початковою школою, нав­чальний рік розпочинався 1 жовтня, дня цілком офіційного, який супроводжувався мало не літургійними ритуалами.

Отож я захожу в наш шостий клас, затиснений у святковий костюмчик (чи у щось відповідне моментові) і в полоні сильних почуттів. На щастя, в цьому ритуалі обов’язкового переходу мені допомагає моя матір і, як більшість батьків, вона залишається біля мене, аж поки не озвучили моє прізвище. Тоді я приєднуюся до групи майбутнього шостого «А/3». Таємниче літерно-числове уточнення стосується якраз мов, які я обрав, точніше, які за мене обрали мої батьки: в шостому «А/3» вчать латину та німецьку. Це «класичний» клас.

Коли пролунало моє прізвище, мені вручають коштовний і загадковий клаптик синього картону, який потрібно зберігати до кінця занять: синій колір означає, що я належу до «класичного»; ті ж, хто обрав «сучасний», тобто ті, хто починаючи з шостого класу не вчитимуть латину, отримали червону картку, яка вже тоді сприймалась як щось не зовсім достойне, хоч у спорті червоних карток тоді ще не існувало. Не лише в той 1950 рік кожен добрий учень мав учити латину, але для всіх тих, хто обрав цей «класичний» шлях, латина є і залишиться, від шостого до першого класу, голов­ним предметом. Деяким читачам, мабуть, важко уявити, що півстоліття тому – тобто ще вчора – латина була в державних французьких ліцеях основним предметом. Так само їм важко повірити, що в ті роки, і ще протягом десятиліття, найкращі учні, ті, хто був першим у всіх предметах, обирали радше гуманітарні, ніж природничі науки. Хай там як, такі були реалії. Філологія у Вищій нормальній школі була значно престижнішою, ніж навчання в Політехнічній школі.

Мене це не обходило. Бо я ніколи не обирав між гуманітарними та природничими науками і жодного разу не шкодував, що латина посіла таке значне місце в середній освіті: для мене вона була і моїм сильним боком, і моїм улюбленим предметом. Я ніколи її не покидав і відтоді, починаючи з 1 жовтня 1957 року, з власної втіхи чи потреби я щодня читаю і перекладаю з латини. Деколи я згадую той клаптик синього картону, який визначив мою долю на багато десятиліть. То був важливий вибір не лише для мене, а й для всіх учнів шостого класу: «сині» мали піти в одну вже визначену для цього частину ліцею, «червоні» – в іншу, і то на майбутні шість років навчання. «Класики» і «сучасники» не перетинались ані в аудиторіях, ані в коридорах, ані в шкільних дворах. До того ж вони ніколи не зустрічалися до випускного класу, що, поза сумнівом, було на краще, бо зовсім не терпіли одне одного, як про те свідчили щорічні матчі регбі «класиків» проти «сучасників», які неодмінно переростали в побоїще під дощем у багнюці.

Сьогодні в мене залишається одне ключове запитання щодо походження того розрізнення: синій для «класиків» і червоний для «сучасників». Хто підбирав кольори і за якими критеріями? Невелике розслідування показало, що це розрізнення не було характерним лише для ліцею Мішле, адже його застосовували тоді й в інших державних закладах паризького регіону, скажімо, в ліцеях Бюффона та Монтеня. Може, міністерство освіти спустило циркуляр? Але хто тоді в міністерстві побачив у червоному кольорі сучасність, а в синьому – класичну освіту? Візіонер? Дальтонік? Художник-аматор? Геній, що тонко відчуває кольори?

У ліцеї багато вчителів відіграло важливу роль у пробудженні моїх смаків і зацікавлень, а відтак вплинуло на мій вибір після закінчення середньої школи. Починаючи з викладачів латини, які зуміли прищепити мені любов до мертвої мови, якій тепер загрожує заборона у школі. Чим вивчення латини не догодило політикам, які нами керують? Чи це заздрість? Злоба? Дурість? Чи бажання виховати учнів уже від раннього віку не освіченими чоловіками і жінками, а економічними агентами, від самого початку закладаючи у них нахил до ефективності та прибутку? Задля цього латина справді не потрібна. Утім, мені вона подарувала велику радість і привела до професії історика Середньовіччя. А це вже чимало.

Однак учитель, який відіграв першорядну роль у мої шкільні роки, викладав не латину, а малювання. Мені було дванадцять, я навчався у четвертому класі, і того року до нас прийшов учитель, який, хай як це дивно, не викликав у нас ані нудьги, ані бажання ходити на головах. Він мав владну натуру, але вмів зацікавити учнів. З ним ми не змарнували шість місяців навчального року на те, щоб відтворити чорним олівцем на білому картоні гіпсовий бюст Ґамбетта – обов’язковий бовван у класах малювання для тогочасних ліцеїв Республіки! – бюст, який пустуни-старшокласники зафарбували кілька років до того в червоний, а потім не дуже добре відмили. Хоч як неймовірно це виглядає, за цю невдячну вправу – малювання Леона Ґамбетта – мені під час навчання в школі довелося братися тричі: в п’ятому класі, потім у другому й нарешті на випускному факультативному іспиті з малювання. Для не надто обдарованих молодих художників тоді часи були непростими!

У четвертому класі нічого такого від нас не вимагали. Пан М*** (на свій сором, зізнаюся, що не можу згадати його прізвище), наш учитель малювання, любив колір і прагнув пробудити у своїх учнів цікавість до різноманітних образо­творчих мистецтв. Отож наприкінці року він запропонував нам відтворити гуашшю дивовижний вітраж, прикрашений гербом, велику репродукцію якого він нам приніс. Це був, мабуть, швейцарський вітраж кінця XV або початку XVI століття із зображенням герба, на якому красувався великий синій дельфін на жовтому тлі. Дельфін був сильно стилізований, що надавало йому войовничої подоби. Мене неабияк привернули яскраві кольори та схематичні форми, і, на відміну від мого сусіда по парті Франсуа, який був набагато обдарованіший за мене, але віддавав більшість свого часу на уроках малюванню парашутистів у зошиті в клітинку, я спробував ретельно відтворити цей звабливий історичний документ. На той час я нічого не знав про символіку гербів, але, зберігши той зроблений мною скромний малюнок, згодом я зміг розтлумачити його геральдичні знаки в усій сукупності: «в золоті лазурний дельфін із червленими плавниками, коронований такою ж фініфтю, під чорною головою, обрамленою трьома срібними п’ятипелюстниками». Справжня невеличка поема в прозі. Утім, попри всі мої зусилля, я не знайшов слідів цього вітража в жодній церкві, музеї чи в якомусь світському приміщенні.