Sepper (Dennis L.), Goethe contra Newton. Polemics and the Project of a New Science of Color, Cambridge, 1988.

Sève (Robert), Physique de la couleur. De l’apparence colorée à la technique colorimétrique, Paris, 1996.

Sherman (Paul D.), Colour Vision in the Nineteenth Century: the Young-Helmholtz-Maxwell Theory, Cambridge, 1981.

Westphal (John), Colour: a Philosophical Introduction, 2e éd., Londres, 1991.

Wittgenstein (Ludwig), Bemerkungen über die Farben, Francfort-surle-Main, 1979.

Zuppiroli (Libero) et al., Traité des couleurs, Lausanne, 2001.

Albers (Josef), L’Interaction des couleurs, nouv. éd., Paris, 2008.

Aumont (Jacques), Introduction à la couleur : des discours aux images, Paris, 1994.

Brusatin (Manlio), Storia dei colori, 2e éd., Turin, 1983 (trad. fr. : Histoire des couleurs, Paris, 1986).

Dittmann (Lorenz), Farbgestaltung und Farbtheorie in der abendländischen Malerei, Stuttgart, 1987.

Hall (Marcia B.), Color and Meaning. Practice and Theory in Renaissance Painting, Cambridge (Mass.), 1992.

Imdahl (Max), Farbe. Kunsttheoretische Reflexionen in Frankreich, Munich, 1987.

Itten (Johannes), Kunst der Farbe, 4e éd., Ravensburg, 1961.

Kandinsky (Wassily), Ueber das Geistige in der Kunst, Munich, 1912 (trad. fr. : Du spirituel dans l’art, Paris, 1962).

Le Rider (Jacques), Les Couleurs et les Mots, Paris, 1997.

Lichtenstein (Jacqueline), La Couleur éloquente. Rhétorique et peinture à l’âge classique, Paris, 1989.

Roque (Georges), Art et science de la couleur. Chevreul et les peintres de Delacroix à l’abstraction, 2e éd., Paris, 2009.

Rubens contre Poussin. La querelle du coloris dans la peinture française à la fin du xviie siècle, exposition, Arras, 2004.

Teyssèdre (Bernard), Roger de Piles et les Débats sur le coloris au siècle de Louis XIV, Paris, 1957.

17 червня 1947 – народився в Парижі.

1947–1956 – дитинство на Монмартрі, на самій маківці пагорба, де була аптека моєї матері.

Липень 1948 – Джино Барталі вдруге перемагає в перегонах «Тур де Франс».

1950–2010 – літні канікули та відпустки на північному узбережжі Бретані: курорт Ле Валь-Андре (Кот-д’Армор),

Весна 1951 – справа Пастуро–Карруж: остаточний розрив між моїм батьком і Андре Бретоном.

1952–1956 – час від часу граюся в майстерні художника Марселя Жана, біля підніжжя Монмартру.

1954 – перші відвідини Лувру. Пристаю до скаутів.

Літо 1955 – п’ять днів невпинно переглядаю в кінотеатрі стрічку Річарда Торпа «Айвенго». Пристрасно захоплююся Середньовіччям на все життя.

1957–1997 – канікули й численні відвідини маленького нормандського села Сент-Сенер-ле-Жере (Орн).

1 жовтня 1957 – початок навчання в ліцеї Мішле, що у Ванві.

1958–1960 – мої перші «хроматичні примхи»: історія з жовтим велосипедом, історія з темно-синім блейзером.

Весна 1960 – перше знайомство з геральдикою: в ліцеї вчитель малювання дає завдання перемалювати вітраж із гербом 1500 року.

1960–1965 – захоплення юності: кольори, геральдика, шахи, спорт, зокрема легка атлетика.

1965–1968 – підготовчі класи в ліцеї Генріха IV.

1968–1972 – навчання в Національній школі хартій. Ди­сертація на тему геральдичного бестіарію доби Середньовіччя. Перші кроки з усебічного вивчення історії кольорів.

1972–1982 – робота доглядачем у Кабінеті медалей і старожитностей Національної бібліотеки Франції: світ нумізматики, доволі бідно споряджений кольорами.

1974–1975 – військова служба. П’ять тижнів у навчальній частині в Провансі: перше й єдине контактування з національним стягом-триколором. Відтак одинадцять місяців роботи в Музеї армії в Будинку інвалідів як «науковий співробітник» у рамках строкової служби. У бібліотеці музею, де я працюю вечорами, хоча туди практично ніхто не заходить, пишу першу свою розвідку «Повсякденне життя за часів лицарів Круглого столу» (Вид-во «Ашетт»).

1977 – вихід першої статті про історію кольорів у Середні віки.

1979 – «Трактат з геральдики» (Вид-во «Пікар»).

Грудень 1980 – перша подорож до США: сильне розчару­вання.

1982 – обраний науковим керівником у Практичній школі вищих досліджень. За двадцять вісім років викладання половина моїх семінарів була присвячена історії та символіці кольорів; інша половина – історії тварин.

1991 – «Диявольська матерія. Історія смужок і смугастих тканин» (Вид-во «Сей»).

1992 – «Словник кольорів нашого часу. Сучасна символіка і суспільство» (Вид-во «Боннетон»).

1996 – відвідини виставки Вермеєра в Гаазі.

1998 – «Ісус у майстерні фарбаря. Кольори і фарби в середньовічній Європі» (Вид-во «Леопар д’ор »).

2000 – «Синій. Історія одного кольору» (Вид-во «Сей»).

2009 – «Чорний. Історія одного кольору» (Вид-во «Сей»).

Ця книжка – збірник спогадів; вони спираються на мій персональний досвід, пережиті історії, також на свідчення та роздуми від першої особи. Але це також і плід численних дискусій, обмінів думками та ідеями з рідними, друзями, учнями й колегами, що точилися впродовж десятиліть. Дякую всім, хто став учасником цієї «гри кольорів» і терпів мої пошуки, нав’язливі захоплення та хроматичні примхи за майже ціле півстоліття.

Особливу вдячність я висловлюю таким людям: Емманюель Aдам, Ірен Аґіон, Оділь Блан, П’єр Бюро, Перрін Канаваджо, Івонн Казаль, Клод Купрі, Філіп Фаґо, Aнpі Дюбьєф (†), Мішель Індерґан, Франсуа Жаксонк, Філіп Жуно, Лоран Клейман, Крістін Лапостоль, Мopіс Олeндер, Анн Пастуро, Лор Пастуро, Каролін Пішон, Франсуа Поплен, Клаудія Рабель.

Мішель Пастуро народився в Парижі в 1947 році, навчався в Сорбонні та в Національній школі хартій, де 1972 року захистив дисертацію на тему геральдичного бестіарію за доби Середньовіччя. Спершу служив доглядачем в Управлінні медалей Національної бібліотеки, далі 1982 року був обраний науковим керівником у Практичній школі вищих досліджень (4-й відділ), де відтоді посідає кафедру історії середньовічної символіки. Також він двадцять років (1987–2007) був нау­ковим керівником у Школі вищих досліджень у соціальних науках, присвячуючи семінари символічній історії європейських суспільств. Беручи на себе різні академічні та громадські функції, Мішель Пастуро був запрошеним професором у кількох європейських університетах, зокрема в Лозанні та Женеві. Стає кореспондентом Інституту Франції (Академія надписів і красного письменства) і президентом Французького товариства геральдики та сфрагістики.

Перші твори Мішеля Пастуро продовжили та розвинули його дисертаційне дослідження й ставили за мету вивчення гербів, печаток і зображень. Вони значно посприяли тому, щоб вивести геральдику на рівень самостійної історичної науки. Згодом, починаючи від 1980-х років, він зосереджує свої дослідження та викладання саме на історії кольорів, де сходяться всі його наукові зацікавлення. У цій галузі, в якій потрібно було розробляти практично всі теми від самих основ, не оминаючи й історію живопису, він стає міжнародно визнаним авторитетом. Паралельно з цими розмаїтими сферами досліджень Мішель Пастуро ніколи не припиняв працювати над історією тварин, бестіарію та зоології, насамперед за часів Середньовіччя.

Мішель Пастуро опублікував близько сорока наукових праць. Деякі з тих, що вийшли за останні два десятиліття: «Шахівниця Карла Великого. Гра не для гри» (Париж, Adam Biro, 1990); «Диявольська матерія. Історія смужок і смугастих тканин» (Париж, Seuil, 1991); «Трактат з геральдики» (Париж, Picard, 2-ге видання, 1993); «Фігури геральдики» (Париж, Gallimard, 1996); «Ісус у майстерні фарбаря. Кольори і фарби у середньовічній Європі» (Париж, Léopard d’or, 1998); «Емблеми Франції» (Париж, Bonneton, 1998); «Синій. Історія одного кольору» (Париж, Seuil, 2000); «Романські образи» (Париж, Seuil, 2001, у співпраці з Франком Горватом); «Славно­звісні тварини» (Париж, Bonneton, 2001); «Символічна історія західного Середньовіччя» (Париж, Seuil, 2004); «Маленька книжка кольорів» (Париж, Panama, 2005, з Домініком Сімоне); «Лицарі Круглого столу. Історія уявного товариства» (Lathuile, Éditions du Gui, 2006); «Ведмідь. Історія опального царя» (Париж, Seuil, 2007); «Чорний. Історія одного кольору» (Париж, Seuil, 2008); «Свиня. Історія бідного родича» (Париж, Gallimard, 2009); «Мистецтво середньовічної геральдики» (Париж, Seuil, 2009).