Цей французький лексикон, який непросто дослідити навіть філологам, був зафіксований лише 1937 року в «Трактаті з гіпології» кавалерійської школи Сомюра. Утім, він залишається радше теоретичним, ніж практичним, адже на кожному кінському заводі чи іподромі, якщо не в кожного мовця, можуть бути свої мовні звички та партикуляризми. З погляду людини неспокушеної, ця мова дарує неозорий простір для уяви. Що вже сповна виправдовує її існування.

Почистимо наші черевики, це ніколи не зайве. Вони не лише заблищать як новенькі, а й навіють несподівані, ба навіть винахідливі думки. Так я завдячую одній відомій, хоч і тепер почилій у бозі марці засобів для догляду за взуттям за те, що мене навідала ідея взятися за дослідження безбарвності та її історії від доби класичної Античності до наших днів.

Справді, що таке «безбарвний»? Яке визначення дати цьому поняттю? Двадцять п’ять років тому звичайнісінька баночка взуттєвого крему подарувала мені першу відповідь на це запитання: безбарвний означає багатобарвний або принаймні «безбарвний» і «багатобарвний» можуть бути еквівалентними поняттями. Як усі виробники засобів для догляду за взуттям, компанія вказувала на баночці колір того, що містилося всередині: чорна етикетка для чорного крему, темно-синя – для темно-синього, червонувато-коричнева – для бордового крему, біла – для білого. Але був і безбарвний крем. Як тут бути? Якого кольору має бути етикетка? Виробник знайшов оригінальний вихід: він зобразив на баночці веселку, проводячи у такий спосіб несподівану й нетривіальну синонімію між «безбарвним» і «багатобарвним». Так само як веселка відбиває весь колірний спектр, безбарвний крем пасує до будь-якого взуття і до будь-яких забарвлень шкіри. Тут є певний парадокс: брак кольору, надлишок кольору – це, власне, одне й те саме?

Вирішивши дати раду цій суперечності, я поринув у вивчення поняття «безбарвності», яке мене цікавить і донині, настільки воно виявилося складним і різноманітним. Тут я наведу лише кілька аспектів і насамперед ті, що стосуються лексики.

Усі сучасні європейські мови мають загальновживане слово, що передає ідею безбарвності: наприклад, farblos німецькою, colorless англійською, incoloro або incolore італійською, incoloro іспанською; все це прикметники, здатні субстантивуватися. Однак визначити це поняття непросто. Більшість пояснень або інтерпретацій, запропонованих різними словниками, – сумнівні, неточні та навіть суперечливі. Крім того, вони не здатні дати задовільний синонім, ніби саме поняття «безбарвності» має щось таке, що чинить опір будь-якому аналізу або точності, якщо не висловленню як такому. Ось що, наприклад, пропонує словник «Скарбниця французької мови», найповніше наукове видання, присвячене французькій лексиці XIX–XX століть:

Безбарвний: 1. (у прямому значенні): який не має визначеного кольору, який не має власного кольору, якому бракує забарвлення (синоніми: чистий, прозорий, блідий); 2. (у переносному значенні): позбавлений ясності, виразності, оригінальності, індивідуальності (синоніми: тьмяний, монотонний, невиразний).

Тлумачні словники, розраховані на широкий загал, не дають ані більшої точності, ані більшої чіткості й обмежу­ються вказівками значення слова, пропонуючи ті самі – або інші не менш приблизні, якщо не більш віддалені – синоніми: «знебарвлений», «линялий», «побляклий», «слабкий», «згаслий», «сумний», «бляклий», «нудний», «прісний», «одноманітний». Дивно, але мало який словник наважується визначити прикметник «безбарвний» простим словосполученням «без кольору». Натомість багато хто пропонує для слова синоніми «білий» і «сірий». Для мовних сенсів у безбарвному завжди міститься якийсь колір.

Те саме стосується зображень. Труднощі, що виникають в упорядників словників, коли вони намагаються визначити це поняття, ще більшою мірою стосуються художніх образів і творів мистецтва. Як передати у малюнку, на картині або гравюрі ідею безбарвності? Як за допомогою кольору позначити або донести ідею ненаявності кольору? Завдання не просто теоретичне. Для його розв’язання європейські художники протягом багатьох століть винаходили різні рішення. Жодне не утвердилось остаточно, але всі залишаються історичними документами про те, як проблему кольору розглядали за тієї чи тієї доби, в тому чи тому середовищі та для кожної конкретної техніки.

У стародавніх суспільствах безбарвність найчастіше сприймали як відсутність барвника; деколи – як колір основи зображення, незалежно, яке воно було; рідше безбарвність ототожнювали з прозорістю, з тінню, з браком освітлення. З появою друкованої книги і гравюри в Європі у ролі ­безбарвного почав здебільшого фігурувати білий колір, колір паперової основи. Але в цій ролі його почали почасти дуб­лювати чорний і сірий. Так, за наших часів західна культура має три вектори для передавання різних завдань і різних нюансів усього того, що так чи так мислиться, визначається або уявляється як безбарвне: сірий, білий і чорно-білий. Останній вектор бінарний і починаючи від часів Ньютона та винайдення колірного спектра утворює світ, протилежний світові кольору. Досі багато засобів і технологій (фотографія, кіно, телебачення) протиставляють кольорове та чорно-біле. Утім, за наших часів це протиставлення значно послабшало, якщо порівняти з тим, що було п’ятдесят або сто років тому. Вже не за горами той день, коли воно зникне не тільки зі сфери соціальних кодів і сприйняття, а й із наукових теорій і знань.

І навпаки, білий колір далі втілює ідею безбарвності так, ніби зв’язок між цими двома поняттями, що виник у XV столітті з поширенням друкованої книги і гравюри, зберіг усю свою актуальність: у багатьох сферах, пов’язаних із текстом і зображенням, нульовий ступінь кольору – це білий колір паперу. Але комп’ютери й цифрове зображення вже почали змінювати це уявлення про білий, і скоро останній знову вважатимуть повноцінним кольором. Ним уже кілька десятиліть знову став чорний – для великої кількості художників, дизайнерів і людей, що взагалі працюють із кольором, ба навіть для науковців.

Щодо сірого, то він більше, ніж безбарвний, навіть по той бік безбарвного, втілює в собі нейтральний колір, «хроматично нейтральний», наскільки такий вислів має сенс. З цього погляду відтепер він потягнув за собою всі кольори, що позбавлені яскравості або чистоти, ті, що не наважуються гучно заявити своє ім’я і відтінок, ховаючись у гаму коричнево-сірих, нефарбованих, «природних» і навіть пастельних тонів. Це добре помітно у світі моди, коли щорічно у квітні чи травні на сторінках журналів і в рекламі з’являються слогани на кшталт: «Цього літа поверніть (або спробуйте) колір до вашого життя». Так, ніби кольори кудись поділися! Для дизайнерів, архітекторів, стилістів і декораторів справжні кольори – яскраві: червоний, жовтий, синій, зелений, фіолетовий, помаранчевий; зрідка – чорний або білий, ще рідше – сірий. Далеко не безбарвний, сірий колір, очевидно, ще більше, ніж білий, утілює сьогодні нульовий ступінь кольору або, скоріше, оскільки він не зовсім безбарвний, «перший ступінь».

Інколи він розділяє цю роль із монохромністю. У багатьох сферах – моди, реклами, дизайну – одного кольору, хай би який він був, не досить, аби «створити колір». Для того щоб жити, створювати ефект, щоб «працювати» на повну силу, кольору потрібна гра зіставлень або протиставлень, поєднань, різноцвіття. Сучасному оку здається, що колір насправді наявний тільки там, де є поєднання двох, трьох або ж багатьох кольорів. Хоч і чимало кольорів часом тяжіють до безбарвності. Надмірна різнобарвність убиває колір, як у випадку баночки з кремом для взуття, що дала імпульс моїм роздумам...

У західній культурі сьогодні, як і вчора, протилежності притягуються і з’єднуються, системи перевертаються та ламають кордони, немовби підкреслюючи марноту будь-якого аналізу, якщо не будь-якого дискурсу. Так, ніби кольори завжди й усюди говорять лише до інших кольорів.