Визначення кольору як світла, а не як матерії стало важливою зміною для природничих наук, а від XVIII століття навіть для деяких сфер техніки: науковці з часом навчилися вимірювати кольори через довжину хвилі, а художники – передавати його найтонші відтінки. Доба Просвітництва – це також доба відтінків. Колір, який віднині можна вимірювати, змінювати, відтворювати, втратив частину своєї таємниці. Тим паче самі художники підпали під вплив наукових теорій: вони намагалися скласти свою палітру навколо спектра, розрізняли основні та доповняльні кольори і вірили – дещо наївно – в закони оптики і перцепції. Згодом нейрофізіологи, своєю чергою, ще більше наголосили на важливості перцепції та заявили, що колір є не лише матеріальною оболонкою чи фізичним явищем, а й відчуттям: відчуттям певного колірного ефекту, який сприймається оком і передається в мозок. А для цього потрібне поєднання трьох елементів: джерела світла, предмета, на який це світло падає, і рецепторного органа людини, озброєного цим складним – водночас біологічним і культурним – апаратом, що утворює пару око–мозок.

На сьогодні одностайної думки немає, коли людина як суб’єкт сприйняття задля експерименту замінює себе якимось приладом, що фіксує та записує. З погляду точних наук, те, що зареєстровано, як і завжди, є кольором, виміряним і поданим довжиною хвилі. З погляду гуманітарних наук, те, що зареєстровано, – це вже не колір, а світло: колір існує лише тоді, коли він кимось сприймається, тобто коли хтось не просто бачить його на власні очі, а передусім розуміє і декодує за допомогою пам’яті, знань, уяви. Про це вже писав Гете у третій частині «Farbenlehre» [«Вчення про колір»], опублікованого 1810 року, де він запитує: «Чи залишається червона сукня червоною, коли ніхто на неї не дивиться?» На це фундаментальне запитання він відповідає заперечно. І я також.

Отже, кольори для фізика чи хіміка – не те саме, що й для невролога чи біолога. Але ці кольори означають зовсім інше для історика, соціолога, антрополога. Для них, як і взагалі для всіх гуманітарних наук, колір визначається й вивчається насамперед як суспільне явище. Колір «твориться» не стільки природою, пігментом, оком або мозком, скільки суспільством – якраз суспільство дає йому визначення та сенс, розробляє його коди й значення, скеровує практики та ставить завдання.

Для історика говорити про колір означає насамперед говорити про історію слів і мовних явищ, про історію пігментів і барвників, технік живопису та фарб. Але також і головно говорити про місце кольору в повсякденному житті, про колірні коди й системи, про правила, що встановлює влада, про етичні орієнтири й символи, що встановлює релігія, про теоретичні конструкти науковців, про винаходи людей мистецтва. Відкривається чимало полів дослідження та роздумів, які ставлять перед пошуковцями від гуманітарних наук найрізноманітніші запитання. По суті, колір є полем для спостереження, що виходить за межі документальних джерел. Утім, деякі сфери пропонують більше матеріалу для вивчення, ніж інші. Наприклад, це барвники, тканини й одяг. Напевне, саме тут тісніше, ніж у царині живопису або художньої творчості, переплітаються питання хімії, техніки і матеріалів із соціальними, ідеологічними та символічними питаннями. У будь-якому суспільстві тканина й одяг є головними носіями кольору, хроматичних кодів, колірної класифікації. Поєднувати, протиставляти, розрізняти, вибудовувати ієрархії: найпершою функцією кольору часто є класифікація. Класифікація живих створінь і предметів, тварин і рослин, індивідів і груп, місць і часів, ідей і мрій. А також спогадів…

Для цього всупереч уявленням загалу більшість суспільств спиралася на доволі обмежену палітру. Довгий час у багатьох культурах лише три кольори, якщо порівняти з усіма іншими, відігравали ключову роль, принаймні в іде­ологічному та символічному аспектах: білий, червоний і чорний; тобто білий і два кольори, які йому протиставляються. Згодом, із плином століть і залежно від процесів змін, що сильно відрізняються в різних культурах, до них додалися ще три кольори; внаслідок чого утворилося шість основних кольорів: білий, червоний, чорний, зелений, жовтий, синій.

Це відбувалось у західних суспільствах: первісна тріада білий–червоний–чорний домінує вже від неоліту (а може, і раніше) до середини Середньовіччя; потім наперед виходять інші три кольори. Ця зміна стається між XII та XIV століттями. Відтоді стан речей анітрохи не змінився. Попри науковий поступ і розвиток фізико-хімічних теорій, попри відкриття спектра, попри розрізнення основних і доповняльних кольорів, попри відмову час від часу визнавати чорний і білий як повноцінні кольори, Захід далі живе в системі шести кольорів: білий, червоний, чорний, зелений, жовтий, синій. Саме їх відразу згадують діти і люди на вулиці, якщо їх попросити назвати кольори. Після них ідуть помаранчевий, рожевий, фіолетовий, коричневий, сірий, – то лише напівкольори чи радше кольори «другого рангу». Що далі? А далі – нічого, принаймні ніяких справжніх, чітко виокремлених і класифікованих кольорів, лише відтінки й відтінки відтінків.

Така, якщо коротко, еволюція кольорів у Європі й на Заході. В інших частинах світу хроматична історія часто протікає в інших ритмах, за іншими схемами і з багатьма варіаціями. Деякі культури, на відміну від західної, не виокремлюють колірних одиниць, а спираються на їхні властивості. У країнах Чорної Африки аж донедавна важливіше було визначити не те, чи колір червоний, зелений, жовтий або синій, а те, який він: сухий чи вологий, гладенький чи шорсткий, м’який чи твердий, глухий чи лункий. Отож у багатьох африканських мовах колірний словник формується навколо цих властивостей. Там колір не є річчю в собі, а ще менше він становить явище суто зорового сприйняття; його сприймають разом з іншими сенсорними параметрами. Те саме стосується інших регіонів планети, країн Середньої Азії, наприклад, або народів Крайньої Півночі. У цих регіонах західні визначення кольору втрачають свою дієвість.

Ці відмінності між суспільствами є фундаментальними, і про них потрібно завжди пам’ятати, навіть якщо впродовж століть Захід намагався нав’язати всьому світу свої знан­ня, звичаї та системи цінностей. Сьогодні практично на всій планеті утвердилися шість основних кольорів, що були успадковані від далекого або зовсім недавнього минулого. Дати їм визначення неможливо, позаяк, на відміну від кольорів другого рангу, вони не мають жодного природного або предметного зразка. Термінам, які їх позначають, бракує конкретики й обґрунтування.

Тож на завершення ми дамо слово філософу Людвігу Вітґенштайну. Він висловив думку, що, можливо, є найважливішою з усіх, що будь-коли були написані на цю тему. Напевне, саме вона якнайкраще поставить крапку в цій книзі спогадів, єдиним і невловним предметом якої є колір:

Якщо нас запитати: що означають слова «червоний», «синій», «чорний», «білий»? – ми, звісно, можемо відразу показати предмети, які мають ці кольори. Але наша здатність пояснити значення цих слів на цьому й завершується («Bemerkungen über die Farben» [«Нотатки про колір»] 1, 68).

Birren (Faber), Color. A Survey in Words and Pictures, New York, 1961.

Conklin (Harold C.), « Color Categorization », The American Anthropologist, vol. LXXV / 4, 1973, p. 931-942.

Gage (John), Color and Culture. Practice and Meaning from Antiquity to Abstraction, Londres, 1993 (trad. fr. : Couleur et culture. Usages et significations de la couleur de l’Antiquité à l’abstraction, Paris, 2007).

Gerschel (Lucien), « Couleurs et teintures chez divers peuples indoeuropéens », Annales E.S.C., 1966, p. 608-663.

Indergand (Michel) et Fagot (Philippe), Bibliographie de la couleur, Paris, 1984-1988, 2 vol.

Junod (Philippe) et Pastoureau (Michel), dir., Regards croisés sur la couleur du Moyen Âge au xxe siècle, Paris, 1994.