Тим паче що кольорова фотографія досі технічно недосконала. Наприклад, неможливо сфотографувати золото. Я як медієвіст пересвідчуюся в цьому ледь не щодня. Золото є водночас матеріалом, світлом і кольором: через це воно вимагає трьох різних знімків. Одна з функцій позолоти на предметі або творі мистецтва – відбивати світло, дозволити йому рухатися, змусити його «говорити». Фотографія може лише зафіксувати певний момент, тобто звести золото до статичності. Крім того, намагатися впіймати його колір нереально: на фотографії золото завжди буде або надто жовтим, або надто червоним, або навіть сіруватим чи зеленуватим. Те саме можна сказати про вітраж: фото фіксує якийсь момент, тільки один, тим часом як вітраж призначений для того, щоб змінюватися разом із ходом сонця і зміною пір року; його кольори завжди у русі. Тому вивчання вітражів на основі фотографічної документації позбавлено сенсу.

Незважаючи на технічний прогрес останніх трьох десятиліть, незважаючи на існування численних і ефективних банків даних, незважаючи на мільйони й навіть мільярди зацифрованих зображень, доступних через інтернет, майбутнє видається мені не таким кольоровим і райдужним, як нам розповідають. Те, що ми знаходимо з одного боку, ми губимо з іншого. Керівники державних колекцій, власники прав на зображення і фанатичні проповідники нових технологій інколи наївно переконані, ніби знайомство з твором мистецтва або старовинним документом на екрані комп’ютера звільняє від необхідності наочно зустріти оригінал. Мотивуючи це тим, що твір або документ зацифровано, а його копія доступна в банку даних, вони обмежують доступ до нього або забороняють безпосередній огляд. У випадку з вивченням кольору (та й інших тем) це заводить у глухий кут. Адже безліч аспектів кольору, його значень або параметрів неможливо дослідити на екрані комп’ютера. Лише один простий приклад: протиставлення між матовим і глянцевим відтінками. Протягом століть усі європейські художники грали на цій опозиції, щоб утворити композицію картини, розділити плани й зони, вкласти певний сенс або домогтись естетичного ефекту. Для глядача – а надто для історика живопису – розрізнення матових і глянцевих фарб украй незамінне. Але ж як можна відрізнити – хоча б відрізнити – матові кольори на екрані комп’ютера?

«Агов, гладунчику, ставай на ворота!» Ця фраза, погрозливо кинута восени 1957 року вчителем фізкультури, символізувала початок моєї спортивної кар’єри. Мені було десять років, я був учнем шостого класу. Велика будівля нашого ліцею Мішле у південному передмісті Парижа, що була збудована ще за часів Другої імперії, височіла поруч із чудовим спортивним майданчиком – рівнинної частини неозорого паркового комплексу у Ванві. Як усі мої товариші, я опинявся там двічі на тиждень у пообідню пору. Раніше я, так би мовити, не грав у футбол, але мені відразу сподобалася роль сторожа воріт. За кілька місяців я став голкіпером першого складу ліцейської команди й залишався ним упродовж п’яти років, попервах у молодшому складі, відтак у середньому і старшому. Маю щиро визнати, що наші результати ніколи не були блискучими. В ліцеї Мішле шанобливо ставилися радше до регбі, гандболу та плавання. За п’ять років я проґавив хмару м’ячів, можливо, більше тисячі. Справді, в ті часи астрономічні рахунки на полі були частим явищем у шкільних змаганнях: 6:4, 7:2, 10:0. Утім, вони значно скромніші за рахунки спонтанних матчів у шкільному дворі під час обідньої перерви; тоді за двадцять хвилин можна було сягнути неймовірних цифр: 23:15, 32:26, ба навіть більше. Щоправда, гра відбувалася на цементній підлозі і ми хвицали ногами по сірому й облізлому тенісному м’ячику, який практично неможливо було зупинити. Два пошарпаних старих портфеля правили нам за штанги воріт. Однак ми завжди обіцяли батькам, що не «викидуватимемо фортелі» з нашими рюкзаками.

Під час справжніх футбольних матчів, незважаючи на деяку кількість незабутніх поразок, які нам завдавав, зокрема, наш ненависний вічний суперник – ліцей Лаканаль зі Со, – я любив стояти на воротах. На цьому останньому моєму рубежі я виконував свою унікальну роль, про що свідчила моя спортивна майка: її колір відрізнявся від кольорів футболок інших гравців моєї команди. Вони, як усі молоді спортсмени, що представляли ліцей Мішле, повинні були щочетверга вдягати чорну майку з білими смужками й такого ж кольору шорти. Щодо мене, я міг обирати між червоною, майже помаранчевою футболкою з білою лінією та зеленою, трохи сіруватою футболкою, до того ж обидві мали зі спини велику цифру «1». Я був крутий. На відміну від інших, які обмежувалися чорним, нечастим кольором на спортивних майданчиках паризького регіону. Хлопці, можливо, хотіли б носити інший колір, але чорний був офіційним кольором ліцею, либонь, від самого початку, в будь-якому разі від 1920-х років. Нікому не спадало на думку його змінити або звернути на це увагу керівництва, мовляв, такий колір аж ніяк не пасує дітям і підліткам. До кінця свого випуску 1965 року я завжди бачив спортивні команди ліцею Мішле вдягнутими як «All Blacks». Чи й досі вони грають у чорному?

Справді, за тих часів ризик переплутати гравців із суддями був мінімальним. У шкільних змаганнях суддею найчастіше був учитель фізкультури у своїй звичній формі: це був, як завжди, його тренувальний костюм, забарвлений у той огидний світло-синій колір, що з’явився в 1950-ті роки й міцно тримався в школі ще два десятиліття. Мені нечасто випадало бачити такий потворний одяг, надто коли штани розтягувалися в колінах, а колір, уже відразливий сам по собі, набував лискучого атласного відтінку.

Отож обов’язковий чорний колір суддів траплявся лише під час важливих змагань на національному чи департаментному, але не на шкільному рівні. Втім, непросто визначити точний момент, коли футбольні судді почали регулярно вдягатися в чорне. Можливо, близько 1920–1925 років, хоч існують іще раніші свідчення. До Першої світової війни футбольні арбітри часто вдягали майку з вертикальними чорно-білими смугами, позаяк смужка візуально впливає сильніше, ніж однотонний колір. У деяких видах спорту (бокс, бейсбол, баскетбол, хокей на льоду тощо), зокрема в США та Канаді, арбітри ще довго зберігали схожу смугасту форму. Для інших видів, наприклад регбі, яскраві кольори почали заступати смужки або суцільний чорний починаючи від 1970-х років. У футболі потрібно було чекати ще довше.

З історичного погляду чорний упродовж століть був у країнах Європи кольором влади в її двох аспектах – поліції та правосуддя. Ось чому арбітри, точнісінько як судді чи жандарми, почали поступово вдягати чорне, що не могло не впливати на гравців. Людина в чорному лякала й викликала повагу. Тим паче що до форми додавався свисток – обов’язковий атрибут поліціанта – і деяка військова жестикуляція, хоча вона має дещо химерний вигляд на спортивному майданчику.

Далі, на відміну від жандармів, поліціантів, митників та інших носіїв уніформи, футбольні арбітри не змінили своєї чорної форми на темно-синю. Як і судді, вони довго залишилися «людьми в чорному». Втім, починаючи від 1980–1990-х років через збільшення кількості телевізійних трансляцій футбольних матчів арбітри потроху були змушені змінити чорний колір на яскравіший, щоб контрастувати з кольорами присутніх на полі команд. Так з’явились арбітри, вдягнуті в жовте, зелене, рожеве і навіть біле: кольори, звісно, спокусливі самі по собі, але вони аж ніяк не на­віюють почуття страху чи поваги. Відмовившись від чорного, арбітрам довелося розпрощатися з більшою часткою свого авторитету. Зміни в сучасному футболі, зростання суперечок і протестів, загроза переходу до відео-суддівства є безперечними тому доказами.

Темно-синій блейзер, про який ми вже із сумом згадували в одному з попередніх розділів, був не першою моєю «хроматичною примхою»; як мені здається, винахід цього доволі влучного виразу належав моїй тітоньці Ліз, яка була для мене другою матір’ю. За кілька тижнів до цього зі мною сталася «пригода із жовтим велосипедом». У мене як дитини трохи розпещеної раніше вже було декілька велосипедів, усі зеленого кольору та з одного магазину «Велосипеди Амелен», що в Алансоні. В цьому магазині витав особ­ливий запах, що мене причаровував: суміш клею, гуми, мастила та інших загадкових для мене матеріалів. З нагоди мого тринадцятого дня народження батько пообіцяв подарувати мені дорослий велосипед, з надією, що я більше не виросту і він зберігатиметься ще довго. Але замість того, щоб здійснити покупку в тій звичній алансонській крамниці, він вирішив податися в крамничку свого друга дитинства, з яким нещодавно відновив знайомство, – «Велосипеди Ріпо» в Сен-П’єр-де-Ні, селищі на північ від Маєнна. Крамничка була скромною та непоказною, запах інший, а не такий сильний, як в «Амелені».