Хто пам’ятає колір перших фруктових йогуртів, що з’явилися у молочних і бакалійних магазинах Франції в середині 1950-х років? Особисто я добре зберіг їхній образ. То були йогурти «Данон», що продавались у скляних баночках і спершу мали тільки три аромати: полуничний, банановий і ванільний (трохи згодом з’явилися малиновий, лимонний і абрикосовий). Йогурти з полуничним смаком були забарвлені у стійкий рожевий колір і запаковані під червоною алюмінієвою накривкою. Банановий йогурт мав більш чи менш жовтувате забарвлення з красивою жовто-золотавою покривкою.

Що ж до ванільних йогуртів, то вони були білі, як звичайні йогурти, однак баночка накривалася синьою покришкою. Чому синьою? На відміну від полуниці та банану, які природно пов’язані з червоним і жовтим, ваніль не має ніяких підстав асоціюватися з синім кольором. Більш адекватним був би коричневий або чорний. Отож чим мотивується цей дивний вибір?

Синій тут з’являється завдяки не природі, а культурі, і цей вибір мотивований «залишковим принципом». Йогурт із коричневою покривкою, що позначає ваніль, зовсім не був би привабливим, і вочевидь продавати його було б не так просто. Тоді краще залишатися в рамках основних кольорів, які, нема на те ради, в 1950-ті роки завжди в пошані, як у художній творчості, в дизайні, так і стратегіях масового споживання. Оскільки червоний і жовтий уже забрали, то для позначення ванільного йогурта залишився тільки синій. Тому його й обрали. Умовно ваніль стає синьою і так чи так залишається такою в харчових класифікаціях до наших днів.

Таке початкове забарвлення баночок йогурта, не бувши зовсім безглуздим і свавільним, утілює на практиці поняття вибору за принципом «залишку», поняття істотне й наявне в будь-яких кодах і соціальних практиках, пов’язаних із кольором. Як на індивідуальному, так і на колективному рівні цей вибір супроводжує нас не лише в повсякденному житті, а також, і віддавна, в багатоманітному світі емблем і символів. Тим-то він обумовлює наші вподобання, переконання та сприйняття.

Візьмемо зовсім інший і більш давній приклад – олімпійські кільця. Остаточно, на папері, вони були ухвалені між 1912-м і 1914 роком, але через певні обставини змогли замайоріти на олімпійському прапорі – чудовому з погляду графіки та підбору кольорової гами – лише на іграх в Антверпені 1920 року. Кожне кільце представляє один континент і має відповідний колір: червоний для Америки, жовтий для Азії, чорний для Африки, синій для Європи і зелений для Австралії. Три перших кольори, здається, були обрані (але ким?) відповідно до більш чи менш етнічних (і, можливо, трохи расистських) уявлень: червоний для континенту «червоношкірих», жовтий для континенту жовтошкірих народів і чорний для континенту чорношкірих. Два кольори, що залишилися, витлумачити вже складніше. Синій, що пов’язаний з Європейським континентом, очевидно, є стародавнім культурним спадком: це улюблений колір європейців починаючи від XVIII століття і також він символізує Європу в очах інших культур планети; крім того, в 1912–1913 роках білий колір, яким можна було зафарбувати кільце Європи, був уже зайнятий, адже мав стати загальним тлом для майбутнього олімпійського прапора. Отож синій відійшов для Європи. Але звідки береться зелений для Австралії? Чому така асоціація? Що цим хотіли сказати? Австралія не підтримує якихось особ­ливих, ані природних, ані культурних, зв’язків із цим кольором. Лісів там не рясно, а традиції, ані тубільні, ані відтак колоніальні, ніколи не виокремлювали саме зелений. Згодом, певна річ, пробували раціонально виправдати цю асоціацію зеленого з Австралією за допомогою різних пояснень, але, як будь-які пояснення a posteriori, вони були невпевненими, якщо не оманливими.

Адже тут ми знову маємо справу з вибором на основі «залишкового принципу». П’ять із шести основних кольорів уже забрали – чотири для кілець і білий колір для самого тла, – тож для п’ятого кільця залишився лише зелений. Отож Австралія стала зеленою і, здається, потроху прив’язалася до цього кольору, обраному для неї шановними європейськими панами, котрі ніколи не ступали ногою на її землю, та й вочевидь не мали такого наміру. Зелений, що був нав’язаний зовні, в самій Австралії прийняли, потім визнали і нарешті гордо виставили як свій на спортивних змаганнях. Тепер Австралія, як, мабуть, найбільш спортивна країна у світі, часто виступає в зелених майках або ставить на них зелений, хоча цього кольору немає на її прапорі.

Отож ми маємо безліч кольорових кодів, що з’явилися в XIX або в XX столітті, в рамках яких вибір певних кольорів характеризується вочевидь природними чи культурними зв’язками (або принаймні вони мають такий вигляд), а інші кольори – зв’язками абсолютно довільними. Ці останні часто постають унаслідок вибору на основі залишкового принципу. Чи можна вважати, що такий вибір залежить від того, що лінгвісти називають «довільністю знаку»? Напевне, що так. І все-таки… Чи не є вибір на основі залишкового принципу, тобто принципу виключення, вибором мотивованим, до того ж цілком і повністю?

Спортивний майданчик, як і вулиця, метро, пляж, шкільний двір або супермаркет, становить собою багатюще оглядове поле для історика кольору. Кольори на ньому всюдисущі, не лише на аренах і в формі гравців, а й на трибунах, на емблемах, вимпелах, шаликах і транспарантах, якими вимахують уболівальники. Ці кольори деколи мають дуже довгу історію, про яку ні гравці, ні глядачі не здогадуються. Хто знає, наприклад, що кольори двох престижних футбольних клубів міста Мілан – «Інтер» (синій і чорний) і «Мілан А.С.» (червоний і чорний) – були наприкінці XV століття кольорами знамен двох міланських кварталів? Практично ніхто. І однак ці міські кольори, що стали спортивними, подолали століття, перш ніж утвердилися на футбольних полях усієї Європи.

Кольори, що наявні на стадіонах або в спортивних залах, не лише пов’язані з геральдикою та емблемами. Вони можуть також створювати коди, пов’язані зі самим розвит­ком гри або змагання. Добра ілюстрація для цього – лижний спорт і дзюдо.

Я ніколи не мав справи з дзюдо. Натомість із раннього віку навчився їздити на лижах, на маленькому гірському курорті французьких Альп, який на ті часи був не дуже відомий, але сьогодні вже вельми популярний: Нотр-Дам-де-Белькомб, що в Савойї, неподалік від Межева. Спеціальних місць для лижні в 1950-ті було не так багато, як нині, але складність деяких трас, що діяли, вже класифікували за допомогою кольорів: зелений для найлегших трас, синій для середньої складності, червоний для складних і чорний для дуже складних трас, на які, безперечно, я ніколи не ставав.

Мені невідомо, де й коли з’явився цей код і на які критерії він спирається. Попри мої розшуки, я не зміг знайти документ, який би мені чітко пояснив, коли, ким і з яких причин ці кольори були обрані й класифіковані саме так, а не інакше. Інформація в цій сфері суперечлива. Єдине, що відомо достеменно: цей код уже присутній на австрійських курортах наприкінці 1930-х років, у Швейцарії на початку 1940-х, у Франції та в Італії трохи пізніше. Сьогодні його використовують на всіх лижних курортах світу. Яка ж його символічна логіка? Здається, вона уникає будь-якого порівняння чи пояснення.

Позаяк чорний був обраний як колір крайньої складності, білий як протилежність чорного мав би стати кольором для найлегших трас. Але біле позначення погано відображається на сніжній поверхні; тому для легких трас обрали інший колір. Та чому зелений? Радше тут був би доречний синій. Не тільки тому, що синій сам по собі є «легким», тобто кольором доступним, консенсусним, не дражливим і не різким ані для кого; а найважливіше те, що здавна в європейській чуттєвості зелений – колір набагато сильніший, він сміливий, непокірний або небезпечний. Чому це не взяли до уваги? Можливо, бентежила надто велика близькість зеленого з червоним, близькість, яка могла б порушити доволі тендітну теорію про основні та доповняльні кольори (згідно з цією теорією, зелений – доповняльний до червоного, а отже, найбільш віддалений від нього)? Може, хотіли віддати данину науковим химерам, а не символічним традиціям?