1. Одна з найбільших загадок життя полягає в тому, що жоден з нас, людей, не може уявити себе мертвим. Ми можемо уявити мертвими наших ворогів, наших друзів, наших ближніх, наших батьків, навіть наших дітей, себе ж — ніколи. Ми, людство, навіть найзавзятіші безвірники, сповідаємо релігію безсмертя — ірраціональну, тваринну, підсвідому віру в нескінченність нашого індивідуального буття. Наш розум вперто відштовхує все, що пов'язане зі смертю, й хоча ми надто пишаємося здобутками людського духу та поступом нашої цивілізації (див. вступ), у принциповому питанні про смерть наші погляди мало чим відрізняються від поглядів печерної людини. Поруч із датою нашого народження ми навіть у думках марновірно боїмось поставити дату нашої смерті; гадка про неминучий кінець жахає сучасну людину, котру наука вже давно позбавила будь-яких ілюзій щодо потойбічного існування. Ми боїмось темряви, небуття, пустки, вічного холоду й ентропії, і не секрет, що кожне нове покоління все більше й більше цінує цей теплий і комфортабельний світ, його зростаючу принадність. Днями в журналі «Експрес» наведено результати опиту 10 695 000 молодих французів у віці від 15 до 29 років. Опит провадив французький Інститут вивчення громадської думки. На запитання: «Чи хотіли б ви знати дату своєї смерті?» — відповіли «так» лише 2 % учасників анкети. Ще 10–15 років тому стверджувальну відповідь давали 60 % опитуваних. Ми ухиляємось від холодного погляду смерті, ми воліємо не думати про виклик, кинутий нам еволюцією, яка безжально й марнотратно винищує найціннішу з відомих досі самоорганізованих систем — людину.

2. І ось наслідки. Аби не думати про неминучу смерть, люди коять казна-що — пишуть театральні рецензії, конструюють удосконалені автомобілі (які збільшують у сто крат небезпеку смерті), п'ють горілку, видають романи, займаються філателістикою, вивчають нікому не потрібні, неіснуючі мови, з галасом обирають президентів, штовхаються на біржах, захоплюються блиском генеральських еполетів і грають у футбол; тисячі дрібниць, дивацтв і безглуздих занять відвертають людину від головного, вічного питання, яке рано чи пізно постає перед нею. Те, що вибачливе для первісної людини, ще нездатної піднестись до усвідомлення своєї минущості, тимчасовості, обмеженості в часі й просторі, обертається на страшну, неприпустиму сліпоту за сучасних умов. І я кажу вам: час уже проголосити Декларацію Роду Людського, проголосити Хартію вільного й незалежного Homo sapiens, в якій було б чітко сформульовано головну біологічну мету людства на майбутнє, на тисячу років уперед.

3. Ми повинні точно сформулювати мету, визначити напрямок наших зусиль, вже зараз передбачити всі моральні, етичні, політичні й релігійні ускладнення, які можуть виникнути в ході реалізації цієї програми. Чого, власне кажучи, ми бажаємо? Повного фізичного безсмертя людини? Чи продовження життя на якийсь певний період — скажімо на 100 чи 200 років? Чи тільки виправлення, видалення кричущих несправедливостей природи — передчасних, трагічних смертей, нещасних випадків? Чи, може, ми знайдемо інші альтернативи? Наприклад — збереження, консервування інтелектуального потенціалу людства, пам'яті людей (їхнього мозку) при неможливості збереження інших органів і систем. Розшифрування генетичного коду приведе нас до ще більш несподіваних результатів. Так, недарма Г. Меллер (США), виступаючи в 1963 р. на симпозіумі «Перспективи контролю еволюції людини», запропонував створити банки, де б зберігалися чоловічі статеві клітини від осіб, що виявили «хист розуму, достойність натури або фізичну придатність». Заради об'єктивності контролю він закликав використовувати для запліднення статеві клітини людей, померлих не менш як 20 років тому.

4. Жодне з вищезгаданих завдань не може бути виконаним, якщо не будуть вирішені, питання корінних змін у свідомості людей. Поки кожна окрема людина на землі — мала чи велика, геніальна чи бездарна, зла чи добра — не перейметься по-справжньому неминучістю своєї однинної, індивідуальної смерті, доти суспільство в своїй гомеостатичній множинній сукупності не спроможне буде досягти безсмертя своїх членів, і це не похмура філософія розпачу, не декадентське оспівування смерті, а життєстверджуюча істина, сувора діалектична правда в усій її сяючій грізній величі. Думайте про смерть — і ви станете безсмертними, кажу вам я.

5. В чому ж полягають необхідні зміни в свідомості людей? Навряд чи ми зможемо повернутися до патріархального матеріалізму лікарів XIX століття, які, наприклад, заснували в 1880 році в Парижі Товариство взаємних розтинів (Société d'autopsie mutuelle). Відомий медик-статистик того часу Бертіллон, один з фундаторів товариства, такими словами висловив свою волю: «Я бажаю, щоб мій мозок було передано до антропологічної лабораторії, аби звивини його могли бути вивчені з погляду відповідності їх морфології до того, що відомо моїм друзям про особливості моїх черепно-мозкових функцій. Бути корисним я завжди вважав за найкраще в житті, також бажаю бути корисним і по моїй смерті». Автор цього повідомлення додає: «Нам, лікарям, більше ніж будь-кому годиться подавати приклад у цьому: замість того, щоб примушувати близьких нам людей, котрі залишаються після нас, викидати великі (а інколи останні) гроші на всілякі витрати, зв'язані з похороном, нам належало б заповідати наші трупи для наукових досліджень». Нам, людям XX століття, така старомодна самовідданість здається наївною; сьогодні нам потрібні не мертві тіла для розтинів, а живий людський розум, блискучий і холодний, як сталь; медицина потребує зараз справжніх мислителів, вправних експериментаторів, гарних аналітиків. Трагедією медицини е те, що вона з перших днів свого існування пов'язала свою долю з долею релігії, будучи впродовж тисячоліть служницею теології й різних етичних вчень та вірувань. Особливої шкоди завдало медицині християнство, яке підсунуло лікарям ідею добра та ідею воскресіння як провідний дороговказ їхньої діяльності; жодна з галузей знання, жодна з наук не була закута в кайдани моралістки так, як медицина. Власне кажучи, медицину й не вважали за науку, називаючи її мистецтвом. Уже було вивчено рух планет, уже були пізнані закони геометрії та механіки, вже почався розквіт архітектури, агрономії й мореплавства, а людина ще не знала, як працює її серце. Християнство, яке з одного боку зневажало все, що хоч трохи було пов'язане з матеріальними потребами людського тіла, а не духу, а з другого боку проголошувало людину божественним творінням, вінцем природи, внесло в медицину дух містики, невизначеності, агностики. Християнство надовго відірвало медицину від фізики й математики. Блаженний Августин учив, що математика «відвертає від бога», святий Ієронім казав, що «математика не вчить набожності», а святий Амвросій писав, що «займатися астрономією та геометрією — значить полишити шлях спасіння та обрати шлях омани». В умовах тогочасного ідеологічного терору медицина обрала шлях «спасіння». Саме відтоді до медицини потяглись ті, хто мав радше покликання до релігійно-філантропічної діяльності, ті, хто ненавидів математику та інші точні науки. Ця ситуація лишилась майже незмінна до наших часів.

І я кажу вам: якщо ви, діти землі, не зрозумієте, що медицина — це безпристрасна, холодна наука, наука така сама, як фізика, хімія, математика, наука, що повинна в першу чергу опиратись на факти, на формули, на числа, а не на почуття чи емоції, то ви програєте битву за безсмертя.

Не пускайте на високі пороги медицини всіх слабких духом, усіх кволих розумом, усіх м'яких антиматематиків і вразливих жалібників; поверніть медицину в сім'ю точних, об'єктивних наук — і ви здобудете безсмертя.

6. Але більшість лікарів і досі дивиться на медицину, як на тихе пристановище, де можна сховатись від нелюдської, на їхній погляд, машинно-математичної цивілізації, від безпристрасної формалізованої логіки електронно-обчислювальних автоматів, від безжальних і мертвих абстракцій різних знакових систем. Романтика — цей архаїчний, розхристаний спадок XVIII–XIX століть — і сьогодні отруює свідомість лікарів. Романтичний приклад великих лікарів минулого, брехливий міф про їхню месіанську діяльність робить багатьох сучасних лікарів сентиментальними знахарями, ліричними алхіміками, сільськими цілителями-самоуками, для яких хворий був і залишається незбагненною таємницею, чимось таким, що потребує лише інтуїтивного підходу. І зараз, сьогодні, в цю хвилину практикують тисячі лікарів, які нізащо в житті не пояснять вам, чому вони застосували саме цей, а не інший метод лікування, саме цей, а не інший препарат, — і справа не в тому, що це некваліфіковані лікарі, а в тому, що й досі не вироблено наукових принципів добору різних методів лікування. Сучасні лікарі, особливо терапевти, недалеко відійшли від лікаря Грубі, про діяльність якого писав журнал «Врач» (1900,7):