— Значить — ви проти пересадки?
— Хто вам сказав, що я проти? — обурився Полтавець. — Якщо це не пов'язано з додатковими коштами, — хай робить. Мені яке діло. Я вас прошу, Дмитре Васильовичу, вирішити питання про будівництво нового корпусу й переглянути штатний розклад. У мене все.
Він, відсапуючись, сів. Потім повернувся до Голуба:
— Боря, ти кого там підначував?
— Це я Мовчана.
— Гляди мені, — сказав Полтавець. Він був добродушним дядьком,
Прийшла черга до Нонни Михайлівни Грай-Городецької, Ця худа жінка, що безперестанно курила цигарки, сиділа, накинувши на плечі каракулеву шубу. В неї були тонкі риси колись вродливого обличчя, — в молодості казали їй, що схожа вона на Любов Орлову; чи була правда в цьому, чи ні — їй подобалось це порівняння. Все своє життя Нонна Михайлівна провела в специфічному чоловічому товаристві — серед слідчих, прокурорів, працівників міліції; трималась вона з таким холодним аристократизмом, з такою неприступністю, що їм і на думку не спадало сказати в її присутності якісь непристойності або оповідати анекдоти. Навіть рецидивісти, яких приводили їй на експертизу, трималися скромно, без звичайних своїх блатних баляндрасів. Тільки погляд підкачав у Нонни Михайлівни? — був наче відчужений, водянистий, — може, через те, що її очі бачили надто багато трупів.
Нонна Михайлівна востаннє затяглась, погасила цигарку, поправила шубу на плечах.
— Одного разу я читала лекцію слідчим, — сказала вона, ні на кого, власне, не дивлячись. — Вони проходили у нас на кафедрі курс судової медицини. Хтось подав мені записку: яка смерть, на мою думку, найлегша. І я, тоді ще молода дурепа, сказала: смерть через повішення…
Смерть через повішення була спеціальністю Грай-Городецькоі. Цій темі були присвячені її кандидатська і докторська дисертації.
— І що ви думаєте? Наступного дня один із моїх слухачів повісився. Повірив мені. А через кілька років японський дослідник Куніхаро провів серію експериментів на собі й довів, що, мабуть, немає жахливішої й повільнішої смерті, ніж ця.
Шуба в Нонни Михайлівни сповзала з плечей, вона нервово її притримувала.
— Я хочу цим сказати, що природа часто насміхається з нас, коли ми, не пізнавши всіх її таємниць, намагаємось безапеляційно вирішувати вічні питання життя й смерті, і от тепер ми стоїмо перед найскладнішим філософським питанням: що таке смерть? Андрій Петрович, як видно з цієї доповідної записки, поводиться так, наче таке питання для нього не існує. Він припускається великої помилки. Я, наприклад, можу з точністю до півгодини сказати, коли людина померла… Якщо переді мною труп. Це моя професія. Але я не можу визначити момент смерті, не беруся за це… коли бачу людину, яка тільки-но переступає фатальний рубіж. Скажіть, Андрію Петровичу, яку ознаку смерті ви вважаєте за провідну? Коли, на вашу думку, можна виймати в людини серце й пересаджувати його іншій людині?
Її погляд був далеко, наче вона запитувала не Костюка, а саму себе.
— Головний критерій смерті — смерть головного мозку, — відповів спокійно Костюк. — Мідріаз[6], ізоелектрична лінія[7] на електроенцефалограмі, відсутність рефлексів. Ці критерії встановила Міжнародна медична асоціація. З ними погодився навіть папа римський.
— Гаразд, — ввічливо й відчужено сказала Нонна Михайлівна. — Тоді дозвольте ще одне питання.
— Прошу.
— Отож, питання таке: до вас потрапляє пацієнт із переломом основи черепа, з відкритим переломом черепного зводу, з дефектом мозкової тканини, з множинними крововиливами в сіру речовину, з переломами кінцівок, при явищах клінічної смерті… Чи візьмете ви в такого пацієнта серце?
— Цілком можливо, — сказав Костюк.
— Вітаю вас, професоре Костюк, — Нонна Михайлівна вперше глянула на нього блакитнявими очима, але йому вдалось, що вона ними не бачить.
— І вас теж вітаю, Дмитре Васильовичу…
Вона повернулася до Стоянова, чемно нахилила голову.
— …бо якби в сорок третьому році ви потрапили до рук шановного Андрія Петровича, а не академіка Бурденка, ваше серце вийняли б і віддали комусь іншому. Бурденко, на щастя, не повірив, що ви померли, Дмитре Васильовичу, хоча, як я пам'ятаю, дехто й казав йому, що не варто витрачати на вас час.
Це другий постріл, подумав Костюк. І якщо то був постріл у серце, то це — постріл у потилицю. Ця баба надивилась таких речей.
— Я резюмую, — сказала Нонна Михайлівна, скинувши з плечей шубу. Стояла вона висхла, небезпечна, в чорному, як і личить професору, костюмі, лише перламутром блищали її нігті. — В тому вигляді, як зараз, доповідна професора Костюка недопрацьована. Згідно з законом, мертвою вважається людина, в якої припинилася серцева діяльність. І можете бути певними, що я стоятиму на сторожі закону. Я не дозволю, аби бралося серце живої людини. Я пропоную створити об'єктивну комісію, яка б у тому випадку, якщо професор Костюк робитиме трансплантацію, визначила в донора момент смерті. Пропоную призначити мене головою цієї експертної комісії. Дякую.
Вона сіла, мерзлякувато загорнувшись у шубу.
— Слухай, — прошепотів Голуб на вухо Мовчану, — це правда, що вона була коханкою Стоянова?
— По-моєму, вона була коханкою Сатани, — відповів Мовчан.
«Справу програно», — подумав Микола Іванович Собінов. Він од цієї думки відчув навіть полегшення. Повертаємось до своїх клапанів, комісуротомій, тетрад Фалло, й нема чого більше рипатися.
Слово взяв професор Спиридон Іванович Нечай, завідувач кафедри патологічної анатомії. Він весь цей час мовчки сидів у кутку, сперши важку голову на руки. Обличчя в нього було червоне, й, мабуть, він сьогодні вже заправився; в Спиридона Івановича була трохи вища норма, ніж у Майзеля: не келишок коньяку, а склянка, ще й до того, як казали аспіранти з його кафедри, додавалася склянка шампанського. Та ніколи він не хмелів. Тільки очі наливались кров'ю, але слова були, як і завжди, важкі, як булижники, думки несхибні — ніякого белькотання, варнякання. Цими словами він наче шлях вимощував — повільно, але назавжди,
Нечай звів важкі повіки, зиркнув на Стоянова своїми темними глипаками.
— Багато ми базікаємо, Костюк робить діло. Треба його підтримати, а не тюкати. Він не хлопчик на базарі. Він один із найкращих хірургів у світі. І треба з повагою ставитись до його пропозиції. Хай робить трансплантацію. Перша буде невдала, це ясно. Але це нічого. Він свого доб'ється. А вам, професоре Полтавець, соромно вихвалятися смертями від апендициту. Навчіть краще своїх хірургів накладати кисетний шов. Я повністю підтримую Костюка. Там, де смерть зможе допомогти життю, — оце і є медицина майбутнього. А не свищі після апендектомій. Коли бажаєте, я візьму участь у будь-якій комісії в справі трансплантації. І чим скоріше зробить Костюк пересадку, тим краще. Бо поки розкачаємось, Москва і Ленінград нас обженуть. А ми знову залишимося ззаду.
— Ну що ж, — сказав Стоянов, машинально обмацуючи рукою голову там, де були тверді рубці. — Може, тепер послухаємо, що скаже клініка професора Костюка? Хто хоче сказати?
— Дозвольте мені, — підніс угору вказівний палець Мовчан. Коли в них у клініці була делегація лікарів із Аргентини, він бачив, що саме так вони просили надати їм слово.
— Від імені всього колективу клініки я протестую проти виступу професора Майзеля, — сказав, збліднувши, Даня Мовчан, від чого ще чорнішими здались його вуса. Зараз Даня йому вріже, подумав Голуб. Даня такий — коли заведеться, то нічим його не зупиниш. А Даня схожий на татарського хана, здивувався Голуб, Як я досі до цього не додумався. Тепер його так і зватиму: хан. Справжній хан.
А Даня вже закусив удила.
— Я вважаю виступ професора Майзеля неприпустимим як за формою, так і за змістом. Прикриваючись високими словами, професор Майзель хоче позбавити нас безперечного права на пересадку серця. З якою метою, Степане Карловичу, ви це робите? Навіщо ви нам читаєте ваші німецькі журнальчики? Ми вам що — діти? Ми розуміємо, чому ви не хочете, щоб ми зробили пересадку, Бо тоді всі ваші хворі до нас втечуть… І так у вас лежать хворі, яких може врятувати тільки операція, а ви їх на мікстурах тримаєте…
